І вини. Восени я посаджу на тому місці саджанець, щоб ні тобі, ні Крижаню, ні Вандевурі, ні дітям вашим не доводилося гадати, де саме росло те судне дерево.
— Чому ти так про Крижаня? Він про тебе слова поганого не мовив. Навіть не згадав твого імені.
— Не згадав? Цеправда? — ошелешеноперепиталаМарія. — Ачому?
— Тому, що він мудрий чоловік.
— Отже, Вандевурі бракує мудрості? Та ні, мабуть, людяності. Хоча... вона теж від мудрості.
Десь далеко в плавнях пролунав постріл. Марія здригнулася і замовкла, насторожено вдивляючись у вікно, в якому відкривалася латка очеретяних заростей. Знову постріл. Невже в цю пору року дозволено полювання? Втім, зараз ці постріли повинні були навівати інші спогади, не про полювання. Вони здавалися відлунням пострілів із 1944-го.
"Напевне, Марія так і сприйняла їх, — подумав Радомир, припадаючи плечем до одвірка веранди. Господиня й досі не наважилася запросити його до хати. — Недоречність за недоречністю".
— Якщо ти приїхав сюди, значить, хочеш достеменно з'ясувати, що тут відбувалося. Можливо, навіть, маєш намір щось написати.
— Вже написав.
— Невже?
— Невеличку повість. Але, мабуть, поспішив.
— Поспішив тому, що лишається чимало не з'ясованого?
— Повість не документальна. Та все одно, багатьох подробиць того, що тут відбувалося, я зовсім не знаю.
— Сподіваєшся дізнатись від мене? — досить різко мовила Марія. — Чудова ідея! Я повинна висповідуватися зараз же, негайно?
— Що за тон, Маріє?
— І повинна розповідати все сама? Чи тільки відповідати на твої запитання? Як на допиті?
— У журналістів це зветься інтерв'ю, — пояснив Радомир, але, відчувши всю недоречність цього пояснення, одразу ж додав: — Ти можеш не говорити ні слова. Я не наполягаю. Тільки заспокойся.
— Боїшся, що знову вдамся до істерики? Я не істеричка.
Оснач промовчав. Що б він не мовив зараз — все чомусь неминуче спрацьовує проти нього. Кожне слово, наче бумеранг.
— Коли це сталося, — стиха розпочала свою розповідь Марія, по кількох хвилинах напруженого мовчання, — моєму батькові було всього-на-всього чотири роки. По суті, він ще нічого не усвідомлював. А про все, що накоїв його батько, тобто, мій дід, він дізнався вже згодом, од матері. — дівчина проказувала все це, відвернувшись до вікна. Тоді Радомиру здавалося, що це не вона вимовляє ці слова — вони зринають самі собою. — Сталося так, що баба моя саме навідалася до Шаблюків. Ну, тоді, коли її чоловік зі ще одним поліцаєм прийшли за провідником. Але не за Козаруком — ось у чомуріч. Не за Козаруком вони прийшли, розумієш? За Маркіяном Вандевурою.
— Що-що? За Вандевурою?! — вражено перепитав Оснач. — Ти не помиляєшся? Ти впевнена в цьому? Звідки в тебе такі відомості?
— Ти, звичайно, міг і не знати такої деталі. Вандевура в цьому не зізнається. А саме так воно й було. Хтось нараяв німцям саме його, він теж непогано знав брід. Поліцаї вже навіть побували в нього вдома, одначе там сказали, що хлопець пішов провідати свого товариша, Захара. Пішов провідати Шаблюка — розумієш, який фатальний збіг обставин?
— Там, у Шаблюків, вони й застали Вандевуру?
— Якби ж то, де інде. Маркіян, ясна річ, страшенно перелякався — та воно й не дивно, — почав благати поліцаїв, плакати: "Дядечки, не губіть, партизан мене вб'є!" Та варто було Святешному хльоснути його нагайкою, як одразу ж погодився. Зі страху, з переляку, погодився.
— Але це правда, що він погодився, Маріє? — перебив її Радомир. — Ти не?..
— При цьому "вмовлянні" були присутні мати Захара, його сестра Леся та її подруга Дарина Ковальчук, член підпільної піонерської організації, яку очолював сам Захар.
— Так-так, про Дарину я чув. Од Крижаня.
— Так от... Побачивши, що Маркіян погодився... на зраду, Захар несподівано для всіх заявив: "Та не проведе вас цей слизняк! І сам загине, і вас погубить. Краще вже давайте я поведу, якщо більше нікому".
"Ось що дає Вандевурі право заявляти, що Шаблюк сам викликався бути провідником?! — знову жахнувся Радомир. Дівчина примовкла, він мав змогу осмислити сказане. — Ось із чого все почалося! Навіть у цій Вандевуриній неправді доля правди все ж таки є. Страшна доля правди. Але ж, по суті, він врятував Маркіяна. Як він зважився на таке? Як він зумів зважитися?"
— Почувши це, Святешний, — Марія говорила про нього, як про чужу їй людину, — спочатку завагався. І навіть розгубився. Не довіряв він Шаблюку. Відчував, що він якраз і може завести в трясовину. Ну а Захар... Він зрозумів, що Вандевура обов'язково покаже брід. Цей покаже. І вирішив рятувати десантників.
— Отже, погодився вести німців, тільки тому, що хотів урятувати?
— Тільки тому. Невже ти міг подумати, що він?.. Ні-ні, все брехня. Баба моя тоді ще пробувала відмовити і хлопця, і поліцаїв. Проте дід,
Святешний, тобто, гримнув на неї: "Не втручайся. Хлопцеві нічого не буде. І знай: якщо не поведе котрийсь із цих голопузих безштаньків, доведеться розшукувати Марію Крижань — більше вести нікому. Німці ж од свого не відступляться".
— Почекай, чому Марію?
— Ти неуважний, лейтенанте, — стомлено і тіршечки ображено відреагувала Святешна. — Вона теж могла стати провідником.
— Але твоєму дідові не хотілося, щоб дійшло до такої розв'язки.
— Ну, звичайно ж, Святешному не хотілося. — Марія вперто уникала називати його дідом.
— Тому що був закоханий в неї?
— І тому що добре знав: Марія переховується саме тут, у Шаблю— ків. Про це знали і він, і моя баба.
— Ти хочеш сказати, що Святешний знав, що вона переховується в Шаблюків, і не доніс на них?! Хоча, господи... пробач. Це вже сидить в нас: поліцай — отже, нічого людського.
— Не знаю, скільки в ньому було того людського, проте Марію він-таки любив, і видати її не міг.
— Але тоді виходить, що й Захар теж знав, ну, про Марію?
— Нарешті! — одверто глузувала Святешна. — Саме тому він ще раз твердо сказав: "Усе вирішено: я проведу. Все одно комусь треба". Сміливо так сказав. Ніхто й не сподівався цього від хлопчини. І повів. На смерть. Ну а Марію бабця моя одразу ж перевела до себе. Суперницю свою рятувала. Он як буває в житті. Знала, що в їхній хаті дівчину не шукатимуть. Нікому й на думку не спаде. Одне слово, давня жахлива історія...
В сусідньому дворі хтось безжалісно розпинав баян. Грати той "баяніст" не вмів. І це його лютило. Він п'яно горлав щось "циганське" і гвалтував інструмент.
— Дякую, Маріє. Тепер дещо прояснюється. Як ти гадаєш, Гриньо знає, що вести загін мав Вандевура? І що він уже навіть погодився бути провідником?
— Ясна річ, знає. Я ж сама й розповіла йому. Не хотіла, щоб у цій історії залишилося щось нез'ясоване. Вам усім хочеться знати правду? Ну, що ж, знайте її. От тільки Маркіяну Маркіяновичу Гриньо поки що нічого не сказав з цього приводу. Навіть не натякнув, що йому відомі "певні подробиці". Чесно кажучи, я не чекала від цього хлопця такого благородства. Якби ж то Вандевурі хоч би краплину його порядності!
— Як туг у вас все переплелося! Отже Захар Шаблюк, по суті, врятував Маркіяна від зради. Врятував ціною свого життя. Але тоді виходить, що, пам'ятаючи про це, Вандевура мстить йому, мстить за відвагу, за мужність, а водночас, і за своє боягузтво.
— Саме так. Мені хотілося, щоб ти правильно зрозумів суть цього конфлікту.
— Можеш вважати, що все гаразд. Хоча я не за цим, — знову спробував погладити її волосся, але дівчина відсторонила руку. — За розповідь дякую. Проте не хочу, щоб це... Щоб уся ця історія тяжіла над нашими стосунками. І нашими почуттями.
— І почуттями? — недовірливо, але цілком серйозно запитала Марія.
У вечірньому присмерку Оснач не міг бачити її очей. Але відчув, що вона пильно вдивляється в його зіниці.
— Почуттям — теж.
— Звівши в такій ситуації', доля добряче познущалася над нами, — несподівано сухо мовила дівчина, ніби злякавшись того, що могло відкритися в їх взаєминах після обміну цими нібито не значущими репліками про почуття.
— Пробачимо їй це. Якби не її знущання, ми могли б навіть не здогадуватися...
— Не могли б, Радомире, — перебила його. — Не могли б. Хоч доля й полюбляє всілякі "сумнівні жарти", одначе дбає і про свої закони, — Усмішки її ставали все холоднішими. Проте Оснач не зважав на них, він розумів, чого коштує Марії ця розмова.
— Якщо ти так болюче переживаєш своє становище, а точніше кажучи, те, що на селі знають про історію з твоїм дідом, з яким тобі не пощастило... чому ти не виїхала звідси? — відступився Радомир від того, що мав намір сказати далі. — Чому живеш тут? Адже Україна велика, хто десь там, на Київщині, або Херсонщині дізнався б?..
— Мій батько саме так і вчинив. І що з цього вийшло? Адже ти вже, напевне, знаєш, чим це закінчилося? Маркіян Маркіянович не забув роздзвонити, що спромігся розшукати його на Полтавщині. І свого вчинку він не соромиться. Навпаки, пишається: так повинен вчинити кожен справжній патріот. Він так і каже.
— Але ж ти навіть не донька поліцая, а всього-навсього внучка. І зараз не 47-й і навіть не 50-і. Кожен, хто завинив покараний, хто не винені — виправданий. У чому ж твоя провина? Чому ти почуваєшся винною?
— Ти забуваєш про Вандевуру. Навіть не здогадуєшся, скільки їх навколо нас, цих знавіснілих вандевур!
— Вандевур? Існує вже й таке поняття? Я ще погано знаю цю людину і мені важко зрозуміти про що йдеться. Але ясно, що тобі треба виїхати звідси. Змінити, так би мовити, клімат. Атмосферу.
— Я вже говорила, що не бажаю виїжджати, — різко відповіла Марія. — Я навмисне живу тут. Я нічого не можу змінити з того, що відбулося майже піввіку назад, не здатна переписати історії, проте почуватися винною геть за все, що скоїв будь-хто з моїх предків, теж не бажаю. Не бажаю, можеш ти зрозуміти? Я живу своїм життям. І теж не свята. От і судіть мене за мої власні гріхи. Слова поганого не скажу за це — судіть! Але чому я повинна розплачуватися за нелюдство когось там із своїх предків? А ти... Чого ти ходиш сюди?! Тепер, коли знаєш, хто я... — Тільки в цю хвилину дівчина нарешті повернулася до нього обличчям. Вона знову була вкрай збуджена. І якоїсь миті Радомиру здалося, що Марія ладна вчепитися йому в сорочку. — Адже ти теж не пробачиш Святешним. Теж не забудеш і не пробачиш. То чого тобі потрібно від мене?
І, тріснувши дверима, вскочила до хати.
Оснач спробував увійти слідом за нею, але двері вже було взято на гачок.