Жирослав Мироніжич про Любодара дещо й раніше знав: добрі люди повідали та й Христина, доця, теж не мовчала. І ось на власні очі побачив, що хтось ніби тримає над Любодаровою головою всемогутню десницю, через що княжий сотник і страху ні перед ким не відає. Зрозумів Жирослав, що не варто ставати такому на дорозі, та й не треба: той нелюдський захист і над онуками його буде – от і добре! – бо все в житті слід на власну користь обертати.
Пожежу гасили всю ніч та все ж півгорода відстояли – добре, що і найменшого вітерцю не було. Нападники ночували за стінами, в своїх шатрах. Полону не взяли, тільки півсотні говяда зарізали на прокорм та в посаді вибрали коням своїм увесь ячмінь з вівсом, всю скору, що по житлах знайшли, кузнь[261] усяку і залізо, ковалями недороблене. Розібрали свої пороки й уранці, мовби й не сталось нічого, подалися геть – униз по Десні. Спалили Сосницю і Сновськ, і решту менших придеснянських городів, дійшли до самого Чернігова, змусили таки Михайла Всеволодовича полишити великокняжий київський стіл. Певно, все ж оговтався Данило галицький від Любодарових докорів та й узяв гріх на душу, чинив наперед замислене.
Хоч за пожежею і не до того було хороборцям, а все ж поширилась городом чутка, що від остаточного нищення Хоробор порятував саме сотник. Переповідали зо всіма подробицями, додаючи, перекручуючи й перебріхуючи, як корив він галицького князя при всім його почеті, а про те, що саме Жирослав Мироніжич, княжий посадник, волостелин їхній, ворота нападникам велів відчинити, ніхто й не згадав. Та коли б він так не вчинив, коли був би на його місці Любодар, Хоробор увесь за димом пішов би! Якби не він, боярин, не слова його перед князем Данилом про затятого сотника, то й не було би тієї розмови їхньої, що город врятувала. Ніхто, бач, і не заїкнувся, що й боярин їхній до порятунку Хоробора теж прилучився. От пощо так?! Нема в світі справедливості, як не шукай...
Спомин спомином, та тільки татари – це не Данило Галицький. Татар Любодаровим словом з-під стін Хоробора не проженеш, докорами своїми хіба насмішиш. Сиди, боярине, думай, як із безвиході виплутатись. Михайло Всеволодич, бач, п'ятами накивав: йому що? А ти мусиш княже добро, мов пес отару, до загину стерегти? Тільки ж вовки такі прийшли, що ні тобі не жити, ні отарі твоїй – он, бач, по Задесенню немов вогняною мітлою пройшлися, а не сьогодні-завтра й тут будуть. Який толк стерегти те, що однак не встережеш та ще й власну голову положиш? Думай, Жирославе.
– Отче, там Завид прибув! – заскочив до світлиці Михайло.
– Сам?
– Не з пустими руками, – усміхнувся син.
Боярин перехрестився на образи й натягнув на голову шапку з соболиною околицею:
– Ходімо!
Був у Жирослава Мироніжича обельний холоп Лавро. Не просто безрідний якийсь, а ізгой[262] з купців. В роду його всі спокон віку купцями були. Мав колись братів, та тільки вони ще змалечку повмирали, а дві старші сестри заміж повиходили, тож уношею лишився Лавро єдиним задничником по отцю своєму Єлисею. І таким красенем вродився, що не було, певно, в Хороборі жодної дівки, котра би не сохла за купецьким сином, гіркими сльозами зрошуючи по ночах своє узголів'я[263]. А голос! Куди тому солов'ю... Ще й навкулачки спуску нікому не давав. Одним словом, справжній купець – удатний та смілий, надія отцева й опора його в старості.
Ходив з отцем до Києва-города й до сіверського Новгорода, до Чернігова й Переяслава. За тим торгом не поспішав собі й пару завести. Хороборськими дівками перебирав, а з чужих до вісімнадцяти своїх літ нікого собі не надибав. Уже б і привів, напевно, якусь купецьку дочку, бо скільки ж можна – уношество до кінця йшло, аж тут Єлисей серед зими застудився і як не старався над ним лічець самого княжого посадника, проте старий купець хоробу свою не здолав і навіть весни не дочекавшись, рясту не потоптавши, помер на горе жоні та сину.
Одспіваний отцем Овдієм, Єлисей ліг у землю на цвинтарі коло церкви, бо був її титарем[264] і, безперечно, заслужив на таку шану. Лавро ще хрест камінний поставив над отцем своїм, а потім, як ото молодий жереб, що по весні вирвався з тісного стійла, пустився в гульбу. Після кожного вдалого торгу десь у Чернігові чи Новгороді йшов до корчми постоялого двору і спускав там виручене срібло, не рахуючи. Додому привозив уполовину менше, ніж за отця. Матінка Домна даремно лила сльози – Лавро числив себе зрілим купцем, огнищанином і на бабські сльози уваги не звертав, щиро вважаючи, що срібло та молодість на те й дані мужеві, аби жити у власне задоволення.
Не опам'ятався й тоді, як матері раптово не стало – не витримавши синового безпутства, швиденько пішла з грішного світу до свого Єлисея. Лавро довго не печалився. Ніхто вже не заважав жити, як хочеться. Накопичене отцем швидко розійшлось і то би ще нічого все було, якби не пристрастився Лавро у кості грати. Та так, що просто мучився вдома без тієї гри, а на торговище, де кості мечуть, так летом летів – як муха на мед. І лихо те довело купця до боргів – на подив усієї волості. Коли припекло далі нікуди, пішов Лавро до самого посадника, до Жирослава Мироніжича: покійний Єлисей колись прийняв з купелі дочку його Христину, ставши для неї хрещеним отцем. Тож просив Лавро срібла в борг і боярин, на нужду його зглянувшись, хай і з сумнівом, а все ж дав, скільки прошено було. Вже пізніше довідався від інших купців про ту біду, що Лавра зі світу зводила, втім відання те в пустий[265] слід було...
Одним словом, купу[266] молодий Єлисейович віддати не зміг і решток добра його для покриття боргу не вистачило, тож опинився в обельних холопах самого княжого посадника. Боярин колишнього купця до коней не поставив, став посилати на торг зі своїм, посадницькими трудами набутим товаром. Платив за старання щедро: двадцяту частину взвиті. А щоб уся боярська взвить за тими костьми прахом не пішла, при Лаврові невідлучно знаходився Жирославів холоп – старий Ілько, вихрест з юдеїв. Лавро, отямившись лише у рабстві, старався зо всих сил, поклавши за мету викупитись, що б там не було. Собі на вовчу шкуру[267] стараючись, на кості навіть не дивився. Так старався, що коли через три літа старий Ілько помер, то Жирослав Мироніжич повірив у Лаврову чесність і лишив його без нагляду.
Одне літо минуло і все начебто добре було, а на друге – ось лише дві седмиці відтоді спливло! – заявились в Хоробор три купці з Новгорода і прямим ходом до посадника:
– Лавро Єлисейович твій челядин, боярине? – виступив наперед старший, сивий уже, новгородець, коли купці добились таки на боярський двір і поставши перед Жирославовим теремом, в пояс вклонились княжому посаднику, що повагом вийшов до них.
– Мій, – насупився з ґанку Жирослав, передчуваючи лихе.
– Тоді прийшли ми до тебе правди шукати.
– Речіть...
– Зайняв по весні твій холоп немало срібла в нас. – сивий вклонився: – У мене вісім гривень, а в Сидора Кузьмовича он, – він кивнув при цьому на тих, що поряд стояли, – десять і в Леонтія десять. Обіцяв віддати, як серпень народиться, а вже листопад на носі; сам він щез, давно не стрічався, тож прийшли до тебе, як до господаря його.
– Пощо ж ви, купці, до мене прийшли правди шукати, якщо купу давали холопові? Вже хто-хто, а ви "Руську Правду"[268] маєте знати: коли по лжі холопській дав хтось купу йому, вини господаря в тім немає.
– Як же так?! – не стерпів уже й Сидір Кузьмович. – Писано бо в "Правді": аще вчинить холоп татьбу, господар його вдвічі платить за образу.
Жирослав Мироніжич насупився.
– В чім татьба холопа Лавра? Убив когось, чи дівку силував? Може, з воза вкрав?
– У лжі його... – похнюпились новгородці.
– Се не татьба, нема такого в "Руській Правді", – вже зверхньо дивився на купців посадник, – дурням бо закон там не писаний. Хіба не знають в Новгороді, що холопові, коли той від господаря торг веде, ніхто купу більшу, ніж ціна його самого, не дає? А ви, мало того, ще й утрьох на лжу повелися. З холопа мого можете самі спитати, як побачите.
– Де ж він? – стрепенулись постраждалі.
– Посланий мною з торгом до Чернігова, з дня на день тут має бути.
Пішли засмучені купці. Роздумавшись, спинились на постоялім дворі й порішили будь що дочекатись Лавра. На третій день чималий повоз гадюкою посунув у боярський двір і новгородці були тут, як тут.
– Де Лавро? – питали мало не в кожного.
– Тут десь був.
– У голові, – рекли одні. – Та ж ні! – заперечували інші: – У хвості!
Допитувались і дошукувались – нема Лавра! Був, наче й бачили всі, хто з повозом прийшов, а куди пропав, хтозна... Диво дивнеє! Новгородці до вечора, до самої темряви товклися, топтались, бігали, руками об поли били, а все марно – щез холоп. А коли не об'явився й наступного ранку, зрозуміли таки: втік, паскуда! Прийшли до посадника.
– Ну що нам отсе діяти, Жирославе Мироніжичу?! – мало не плакали купці: авжеж, кому не жаль свого срібла. – Порадь, заради Христа...
Посадника й самого досада брала. І не тільки досада, але й сором: як-не-як твій холоп. Бо ще невідомо, скільки твого срібла пропало. Скринька з ним виявилась на місці, як водиться, на чільній підводі стояла, наче й доста в ній гривень, а все одно, підозру мав тепер Жирослав.
– Не знаю, що й ректи, – вдав із себе безпорадного боярин, – велю ось гнати по сліду: коли переймуть, дам знати вам. А ні – то що ж? На все Божа воля.
Новгородці потоптались ще трохи, та й пішли, стиха між собою перемовляючись.