Долю свою ні кривою кобилою не об'їдеш, ні баским скакуном не обскачеш. Вуй Володимирового прадіда Ігора варяг Ольг спробував свого часу: навіть Ярна, улюбленого коня, на Царгород збираючись іти, в княжій стайні полишив, бо сказали волхви, нібито погибель Ольгова саме від нього станеться. Навіть прозивався з того часу Віщим – тим, тобто, що долю свою наперед відає. Та все одно, не по його волі вийшло: прийшов через кілька літ подивитись на кості Ярна, котрі й побіліли вже, навіть насміхатися став, гадаючи, буцімто Долю обхитрив, а змія, що в черепі кінськім жила, клюнула Ольга в ногу – і не стало Віщого... Хіба відав дід Ігор, утретє збираючись дань з древлян узяти, що скінчить живот свій поміж двох беріз? Чи знав отець Святослав, в Подунав'ї бажаючи сісти, що через два літа на Хортичому острові тіло його чорні круки клюватимуть, а нечестивий Куря з княжого лоба кумис питиме?
Відтак, коли нізащо заутра свого не взнаєш, чи не ліпше в насолоду собі жити – аби кожен день твій, як останній був? Авжеж! – Володимир для себе це давно вирішив, а відколи великим князем став, одним на всю Русь, то вже й дня без насолоди не мислив, бо хто тому бажанню на заваді стане?! А що великому князеві в радість? Любов дружини. Лови княжі. Пир, щоб мед рікою лився, й гуслі гуділи, а співець баяв про звитягу його, Володимира, і вуя княжого, Добрині. Перепити всіх на тім пиру. І після того, звісно, дівки. Чи жони. Не суть, головне, щоб кров твоя грала, щоб злітав ти з ними у хтивій своїй ярості[166], мов сокіл у небо й каменем падав звідти в насолоді, впевнений, що в цьому, як і на пиру, немає рівних тобі!
Чотири своїх жони в Києві, кількасот княжих наложниць у Вишгороді, Білгороді й Берестовому, а ще блуд: де завгодно, чи то в поході ратному, чи на ловах, чи в городі котромусь – на кого князь око покладе, і не важить нічого, незаймана то унотька чи чужа жона – коли пробудила в князеві похіть, неодмінно буде поята[167] тієї ж ночі.
– Випий меду, мій княже, – Волхитчині темні очі невідривно дивилися на Володимира, а її рука простягала до нього повний по вінця ріг. Уперше в житті він не міг відвести погляду від дівочих очей – вабили, манили до себе чимось більшим від спокуси, нерозгадуваною якоюсь таїною, чимось незвіданим ще... Чим? Чого він ще не звідав у цих жонах? Усі вони однакові після ночі, та й серед ночі теж. Усі, але не Волхитка. Окрім власних жон, інших навіть по імені не знав, або одразу забував як звуть – чи ж князеві голову свою тим забивати? Зате Волхитку повік тепер не забути. Чим бере вона? Голосом – глибоким, оксамитовим, з самих грудей, чи оцим поглядом, від котрого чомусь рождається в душі, як уперше колись, забутий уже холодок і повільно повзе униз? Красою своєю безсоромною – стиглими пружними персами, тонким станом, прекрасними чреслами, щедрим лоном своїм – чим? Та ні... Вона не така, як інші: слухає більше, ніж говорить, дурниць бабських не меле, для себе нічого не просить, головне – замість остраху та сліз дивиться йому прямо в очі, поводячись так, немов не великий князь перед нею, а рівня, полюбовник одного з нею роду. Ось! Саме цього, останнього, й не стрічав він у жонах та дівках. Навіть в очах Рогніди, коли відмовила йому привселюдно, бачився лише впертий відчай вперемішку з жахом та аж ніяк не Волхитчина спокійна впевненість у собі, немов вона знає щось таке... Не забути б спитати... Причарувала дівка...
Володимир слухняно взяв ріг, відпив більшу його частину, збивши подих, зупинився й простягнув Волхитці.
– Пий і ти.
Під протилежною від входу стіною всередині великого, з сірого сукна шитого княжого шатра напнуте було ще одне, значно менше – ложниця. Не прикриті жодним одягом, вони сиділи, підігнувши під себе ноги, на грубо, наспіх збитому гриднями Володимировому ложі, встеленому сіном і вкритому несвіжою вже паволокою, біля котрого прямо на землі стояв глиняний жбан з медом і на дерев'яній тарелі горою лежала давно прохолола смага вперемішку з хлібом. По інший бік ложа в непевному світлі жирниці жовтіло зшите лисяче хутро, в пориві пристрасті скинуте з постелі блудниками, що розпалені далі нікуди буйною своєю ярістю, тепер зовсім не відчували осінньої прохолоди. Ніч давно перевалила за середину, проте для Володимира таке ось безсоння було звичним, Волхитці ж, котра від щастя перебувала на сьомому небі, ні про який сон взагалі навіть думати не хотілось. Вона всупереч покону, що не велить жонам пити нарівні з мужами, хоробро перехилила рештки меду, відкинувши ріг, посиділа якусь мить, опустивши голову, немов прислухалася до себе, а потім блиснула до Володимира темними очима:
– Сп'яніла я, княже, – і засміялася тихим щасливим сміхом.
Мужеві часом одного лише якогось поруху чи погляду жони досить, аби здійнялася в ньому нова хвиля похоті. Та хвиля, умить зродившись у Володимировому єстві від Волхитчиного погляду, накрила його з головою і вкотре вже за ніч він рвучко притягнув до себе дівчину. Сплівшись в обіймах, злившись в поцілунку, вони повалилися на постіль і скоро двоє гриднів, що стояли на сторожі біля входу в княже шатро, зачувши всередині його стогони й безсоромні вигуки, заусміхалися один до одного:
– Лічи, лічи, Панюто – ушосте вже!
– Ти ба, яка трапилась, – дивувався білявий, з ріденькою борідкою, Панюта, – якраз князеві нашому під стать: така охоча!
– Ухоркає і цю, – не здавався перший гридень, – по-іншому не бути!
... Вони поснули з третіми[168] півнями, на світанні. Та коли настав день, Волхитка прокинулась. Князь міцно спав. Вона тихесенько, аби Володимир не почув, підвелася, сяк-так заплела косу, нашвидкоруч вдяглася і вислизнула з ложниці. Раптово поставши перед напівсонними гриднями, дівчина приклала до губ палець:
– Тс-с-с... Нехай поспить князь, – і в голосі її дружинникам вчулося щось таке по-материнськи турботливе й несподівано владне водночас, що вони навіть не посміли заперечити їй покидати шатро без дозволу свого володаря.
Звитяга не лише окрилює й п'янить переможця. Вона для нього несе з собою безліч клопотів: мало тризну по загиблим справити, треба ще й решті всьому лад дати. А того всього стільки, що й голова обертом іде. З чужими полеглими ще якось городяни справились, бо кому потрібні мерці під городськими стінами? – спалили. Не князеві ж тим перейматися, в нього своєї мороки доста.
Володимир стояв біля лодій, котрі ще позавчора перегнали в Ятрицю, й дивився, як Орм разом із двома десятками гриднів розбирав гори ковуйської зброї. За його спиною копошився, відновлюючись, зализуючи нанесені ковуями страшні рани, коропський посад. Та князеві до того ніякого діла, тут від свого голова пухне.
Більше дев'яти сотень полону – чималий тягар для звитяжця, коли власних і п'ятисот не набереться: полон стерегти треба і який-неякий прокорм слід дати, щоб із взвиті не перетворити на обузу й ще один клопіт для себе. А на додачу півтори тисячі голів ковуйського табуна, що теж вимагає і догляду, і сторожі. Здобич ратна: мечі, щити, яка-не-яка броня, списи й луки зі стрілами, сідла, упряж – то все золото зі сріблом для княжої скотниці. Та тільки і вона, дарма, що їсти не просить, потребує й ліку, й догляду, і зберігання. Не перестрінь дозорці того холопа, розминися з ним в тумані й проплив би мимо: клопоту не було б, але і звитяги такожде! Головне ж – клятий Мстиша або не один город спалив би, або шмат землі від Києва відляг би – мало тих в'ятичів... Славна звитяга! Виріс Володимир від того неабияк і не тільки у власних очах; а що за звитягу Гордятою, котрого дуже цінував, розплатився – таке життя вже. Клопіт нині чималий і міцно стали тут Володимирові лодії на укоті[169] – порішили з дружиною чекати решту своєї раті, без неї ані з полоном, ані з табуном і з місця не зрушиш.
Та все ж одне втішало князя: посеред тризни прийшло раптом до нього саме собою оте рішення, над котрим останнім часом стільки голову ламав – про те, якими обручами, де́ржавою якою скріпити, докупи стягнувши, підвладні Києву землі?
А все просто. Звитяга недарма ж окрилює: те, на що раніше навіть замахнутися не мислив, сього дня видалося рішенням простим, по силі його. Городки треба зводити, застави ставити. І не тільки порубіжні, на межі зі степом, а й ускрізь по Сіверській землі – від Псла до Десни. І в тих городках залога княжа має бути – сотня, півсотні: попервах вистачить. Ото й буде справжня де́ржава княжій владі. Погости не те, нехай уроки збирають, вири накладають. Тоді на Десні, зачувши про напад торків, від люті й безсилля хотів зло зігнати на тивунові, та, коли розібратися, не задля того їх баба Ольга ставила. Десь подівся старий – нехай, пощезла в тім нужда! Звісно, замінити його слід, старе луб'я... Нехай на макітрах своїх сидить.
Велике то діло – городи десятками ставити, на таке до нього ніхто не замахнувся. Застави княжі не тільки ратних людей потребують. Ті їсти-пити мусять, їм зброя потрібна, коні. Та то наживне – ось тут, біля лодій, добра цього попервах на два десятки чи й більше застав вистачить. Накинути таку мережу на землі, Києву підвладні – як би добре було! Князеві те сторицею окупиться, бо йому спокій буде. І хіба ж тільки йому? Землям теж. За спокій та мир заплатять людіє прокормом для княжих ратних людей – і те по Праві буде. Знав би Мстиша Свейнальдсон чи цей Пильтяй про княжі застави, залоги в них – не посміли б супроти княжої де́ржави постати, бо там, де залога, там уже й земля княжа, а не племенщина якась!
Короп... Ну що се за назва для княжого города?! Короп... А бач, не злякалися, не піддалися татеві, хоробрість свою тим явили.. Короп... Короп... Ні! Не Короп – Хоробр, хоробрий тобто, Хоробер! Добре буде нове ймення – Хоробр. Був, значить ся Короп, а стане Хоробр. Хіба не шана, не винагорода княжа цілому городові за вірність роті, київському великому князеві колись даній?!
Самому з цими городами й заставами ще не все до кінця як слід бачиться, та з путі цієї він тепер нізащо не зверне. Багато чого ще розмислити треба зі старшою дружиною...