Ось угорі прорвалось пасмо туману, показало неясні обриси лісу, але нижче туман все одно висить. Ніяких гір, звичайно, тут нема.
Але десь існує сонце. Воно підбирається все вище й вище та все намагається знайти шпару, щоб прорватися крізь тумани:. Он на тім боці воно блиснуло й відкрило, що там є гора, вкрита лісом. Вище вже нічого нема. Та незадовго і ця гора зникла. Спасибі тобі, клаптику блакитного неба., як сказав би Володимир Купченко, що ти подаєш якусь надію! Ще сонце переможе. Сиджу і жду.
І раптом!… Міраж, чи що? Неначе біла гора примерещилася високо в небі, висить у тумані, в повітрі? Ні, це тільки примерещилося, нічого там нема, Ось і ще раз — але вже насправді — дуже високо вгорі, понад оці ліси, що обступили озеро, у небі незв'язано з .землею висить і сяє до сонця снігова гора.
Далі все пішло дуже швидко. Хмари панічно утікали з неба, туман слиз, наче й не було його ніколи. За півгодини жадної хмарини не було, саме синє небо сміялося, а в зеленому озері відбивалася та божественна панорама білих шпилів, льодовиків, безконечно далеких снігових гір. Справді, можна годинами, дивитися й боятися змигнути оком.
Але дивна людська природа. Поки цієї панорами не було, я молилася, щоб показалася. Як ця вічна краса утвердилася — присутність за спиною палацу почала мені заважати. Такої краси продавати не можна! Мені ж відмірено таку маленьку дозу часу, яка є до приходу автобусу. Я не маю безконечних годин, а як так, то не хочу й хвилин. Я встала й пішла вздовж озера. Написи кличуть до різних гір та долин, але… авто потрібне.
Після Лейк-Луїсної апотеози Скалисті Гори почати вже знижуватися в напрямку до Бенфу. Снігові вершини почали минатися, долини ширшати, парки і в них мотелі та ресторанчики частішали. А по дорозі навіть різні людьми виплекані атракції почали траплятися. На самісінькій автостраді виросло дерево, крізь середину якого проїхав наш автобус. Вгорі це одне дерево, але внизу два стовбурі розділюються у вигляді арки, настільки широкої, що авта й автобуси їдуть просто через дерево, Я сильно підозрюю, що це хтось для штуки, як не для бізнесу, таке дерево виплекав посеред дороги. Цікаво, що вони там навидумують у тій новій автостраді, яка саме тепер будується від Бенфу до Джесперу? Я змінила три автобуси і в кожному шофер не забував звернути увагу туристів на це розмашне будівництво, із знесеними великими площами лісу та грунту, підірваними скелями, деріками й бульдозерами. Кожна миля цієї дороги коштує один мільйон долярів, — гордо підкреслювали. От воно те "десь", що про нього туманно згадував землемір Дмитро Петрів, лаючи дороги "раф" у Пембінських лісах!
Та атракції стають дедалі дрібніші, минулися ґлечери й снігові вершини, десь подалися в бік Брітійської Колюмбії. Наш лектор-шофер принизився до того, що почав показувати нам боброві міста у озері біля Бенфу.
А вже уславлений Бенф, що в ньому так люблять відпочивати заможні едмонтонці й келґарійці, то й зовсім банальним містечком видався мені, всього-на-всього зборищем подарункових крамниць та готелів. Славетний Бенф тим, що в ньому є радієве гаряче озеро, де можна літом і зимою купатися, оглядаючи з кип'ячої купелі заблукану сюди снігову вершину. Є в Бенфі і різні свої екскурсії на шпилі та гірські краєвиди, але після сотень снігових олімпів між Лейк Луїсом та Колюмбія Айсфілдом Бенф видається лише модним курортом, де так зручно, так приємно розпилювати одолярену нафту.
А може то треба було починати дорогу до Скалистих Гір із Бенфу? Спочатку скупатися в кип'ячій радієвій купелі, а потім уже походити по зеленкавому льодовику?
Може. А ще краще було б узяти наплечника й пішки пройти цю екскурсію, на сором молодим албертійцям, що не прикладуть ума, як вигартувати себе до життьової боротьби.
ВІДСВІТИ ПІВНІЧНОГО СЯЙВА
А тепер ще подивімось на мапу Алберти. Та це майже незаселена країна! Справді, площа її більша за площу України, а населення нема й мільйону. Все населення скупчилось приблизно в одній третині території Алберти, а вже на захід і північ від Алберти біліє незаселений простір, там є місця, де ще не ступила людська нога. У західньо-північному кутку ще притулився багатий хліборобський район Ґренд Прері — Піс Ривер, відділений від Едмонтону такими ж безлюдними хащавинами, як у районі Пембіни. Далі на північ від Алберти йдуть нерозвідані Північні Території з їх казковими мінеральними багатствами та канадійська Арктика.
Емблема провінції Алберти неповна. Вимальована вона на тлі дикої рожі. Вгорі блакитне небо — не вистачає тих надзвичайних білих хмаринок. Снігові гори — так, але люксусові курорти де? Прерії — нема озер. Колосиста пшениця, — а де вічні вогні нафтовому й газовому божеству? Нема й ілюмінації рафінарень, і не летять літаки на північ, де їх зустрічають запряжки собак. Нема й моїх дорогих динозаврів, господарів цієї благословенної землі сто п'ятдесять мільйонів років тому.
Та що тут дивуватися, як лише пів століття тому тут була суцільна дичина, зовсім незаселена піонерська країна. Вона ще й тепер піонерська, хоч як комфортабельно влаштувалися її мешканці. Піонерський дух її у всьому, це здорова основа албертійців.
Яка легка змінність біографій! Тут суспільство не закостеніло в замкнених у собі кастах. Студенти з багатих домів працюють у копальнях, на будівництвах. Дівчина заможних батьків виходить за робітника. Вчора вчитель, сьогодні власник гуртового склепу, Диригент хорів стає чорноробом і потім будівничим-контрактором. Вчителька-куховарка-малярка. Фармер-аґроном. Фармерська дочка — журналістка. Голова міста — підприємець. Лікар — власник готелів, ресторанів, домів, мотелів. Як легко злетіти високо вгору, потрапити під колесо — і однаково все це одно товариство, ніхто нікому приязні не жалує. Західня гостинність б'є повним джерелом, наповнює будні.
Це в піонерській країні можливі такі круті повороти життьових шляхів, як незвичайна біографія едмонтонського громадянина, Михайла Лучковича. Цей українець, народжений в США, приїхав до Канади, як було йому шіснадцять років, і не вмів нічого говорити по-українському. Але в Канаді навчився і стала вона його рідною мовою. Лучкович почав учителювати. Талановитого й промовистого вчителя українці-виборці обрали послом до домініяльного парляменту. Блискучий красномовець-дипломат був якраз відповідний на тому місці, куди його висадили виборці й щаслива доля. Його висилають представником від усієї Брітійської імперії на міжнародню конференцію до Букарешту у 1930-му році, його перевибирають вдруге, вже осьмий рік він послом — стелиться йому дорога до дальшої кар'єри.
Та коли прийшли треті вибори 1936 року, час кризи і зневірення, повіяв відмінний політичний вітер, і п. Лучкович вже не мав такої загальної піддержки із сторони українців, ба навіть і партія Ю.Ф.М. (Злучені Фармері Алберти), яку він репрезентував у тих виборах, цілковито програла, а на її місце прийшла до влади в Алберті партія Суспільного Кредиту.
Яке ж становище колишнього посла тепер? Він має гросерню. Але це не все. Він, властиво, перекладач. Його переклади з української на англійську вважаються досконалими, бо обидві мови — його рідні. Це він переклав "Один з 15-х мільйонів" М. Приходька. Недавню закінчив переклад повісти І. Киріяка "Сини землі", тритомову епопею про українських піонерів у Алберті. Заплямовані інші переклади… Може це, літературна й перекладницька праця, — його найголовніше призначення у житті? Але в піонерській країні, покищо, чорнороби потрібніші. А як би було чудово, щоб на цій праці перекладача з української на англійську мову Михайло Лучкович відчув себе потрібним суспільству творцем!
Та й чому ні? Тут же не диво й не сором міняти професію, аби була потреба.
Покищо, є шалена потреба на технічно-інженерські сили. Тут нема проблеми новоприбулих, всі знайшли своє місце, всім робота є за фахом. Новонароджена промисловість потребує людей навіть далеко більше, ніж приплило до Едмонтону. Всі новоприбулі лікарі працюють за своїм фахом по шпиталях. Інженери на своїх місцях: В. Чалий — головний інженер на цементному заводі і з ним ще працюють інженери Я. Скрипник, Н. Солоний і Гуглевич; інженер Лукомський має свою землемірську канцелярію; інженер А. Кривобок здобув велике визнання на металюргійному заводі. Ще недавно бездомні скитальці, всі вони вже живуть у прегарних новеньких власних домах і разом; з усіма іншими громадянами Алберти будуть уділовцями природніх багатств[1].
Всі стануть уділовцями природніх багатств
Едмонтон. Згідно з пляном албертійського уряду, всі мешканці провінції, які мають понад 21 рік життя та прожили в провінції 5 років, одержуватимуть грошеві дивіденди від уряду, на які буде використана одна третина прибутків провінції з винайму нафтових і газових піль. В такий спосіб із природніх багатств провінції будуть користати всі мешканці безпосередньо.
Про цей плян повідомив провінціяльний скарбник, Б. В. Гинмен, в бюджетовій промові в леґіслятурі. Він не подав до відома всіх подробиць пляну, але з цього що він сказав, виходило б, що після відчислення тих мешканців, які ще неповнолітні, або не жили протягом п'яти років у провінції, ці дивіденди виносили б від 20 до 30 долярів для особи і їх одержувало б яких 60% населення. Двадцять два роки тому, коли партія Суспільного Кредиту виступила на політичну арену вона обіцяла "дивіденди по 25 долярів місячно для кожного мешканця". Теперішній плян уряду частинно виповнив би цю обіцянку." ("Український фармер", Березень 11, 57, № 10).
**
*
На вулицях Едмонтону дуже часто можна зустріти молоде обличчя, обрамлене борідкою. Це — гість із півночі, з тих копалень, проспектів, промислів, що вже започаткували майбутню копальняну імперію канадійської півночі. Це ті, що добувають уран, золото, срібло й інші металі, мінерали. Зв'язок між Північчю й Брамою до Півночі здійснюється літаками. Це звичайна й буденна вже тепер річ.
Можливо, тепер романтичніше не летіти, а їхати автом? Їхати з цікавости, куди досягає автострада, то ж кажуть там уже нетри, люди не живуть, нема доріг.