Взагалі не було жодного шансу, що той, хто безнадійно вилітав із нього, потім повертався назад. Це був як вирок у благонадійності особисто до нього, Володимира Володимировича. Список малів на очах, і Володимир Володимирович уже не міг пояснити сам собі, чому він безжально викреслював із нього людей, у лояльності яких ще вчора навіть не сумнівався. Досить було лякливого погляду чоловічка на якомусь засіданні, аби щодо нього виникав сумнів. Навіщо людині лякатись, якщо в неї чисте сумління?
Чи не останнім у цьому списку був Діма, Дмитро Анатолійович. Володимир Володимирович і не пам'ятав, з якого, власне, часу він став кликати Діму Дмитром Анатолійовичем. Мабуть, саме тоді, коли почав його боятися. На Дмитрові Анатолійовичу список закінчувався, і тепер на планеті Земля не було людей, яких би не боявся Володимир Володимирович. Можна було збожеволіти! А може, він уже давно збожеволів, але йому про це ніхто не каже, бо всі його бояться, не знаючи, що він теж боїться всіх?
Виходило замкнене коло, по якому йому доводилося ходити все життя, аж до скону. Він, який вважав себе найсильнішим правителем на планеті Земля, не міг вийти за межі цього кола. Рука мимоволі тягнулася до ядерної кнопки, але знав, що вони не дадуть йому нею скористатися. Хто "вони" – достеменно не відомо, але ці люди існують, і вони мають незбагненно більшу владу, ніж він сам. Так, він може дати наказ на ядерне знищення планети Земля, але ще не факт, що цей наказ виконають ті, кого приставили спостерігати за ним. Інколи він думав про те, що ці люди чи ті, ким вони є насправді, – прибульці із інших планет. Насправді він не любив фантастику і вважав її марнотою марнот, але раціонально пояснити існування тих, хто його контролює, не міг. Ось і слово знайдено – "контролює". Так, його контролюють, і він мусить бути дуже обережним, щоби не вийти з-під їхнього контролю, бо тоді настане кінець. Його власний кінець.
Роздуми перервав охоронець, який поклав йому на стіл червону папку. Володимир Володимирович пропустив той момент, коли хтось невідомий тицьнув цю папку в руки охоронцеві, який стовбичив у його кабінеті, коли глава держави перебував тут. Мав бути хтось цей невідомий, який непомітно зайшов до кабінету, передав червону папку охоронцеві. Не могла ж вона з'явитися з нічого у повітрі! "Старію", – сумно подумав Володимир Володимирович і вже картав себе за те, що через власну сентиментальність перестав помічати звичні речі. Так одного разу можуть вкласти непомітно в руку охоронцеві пістолет – і отримаєш кулю в лоб. Мабуть, треба тасувати тих охоронців – і навіть не щодня, а принаймні двічі на день в його кабінеті має бути інший чоловік. Та й чи потрібен цей чоловік у кабінеті? Цю практику завели недавно, і він не пручався, бо боявся бути наодинці. І в кабінеті не треба довго засиджуватися, щоб не стати мішенню для будь-якого мешканця планети Земля. Він усіх землян вважав своїми ворогами і не знав, що має очікувати від них не те що завтра, а вже навіть сьогодні.
Він обережно і зі страхом розкрив червону папку, ніби очікував прочитати там смертний вирок собі. Йому одного разу наснилося, що читає смертний вирок собі, який сам же написав. Відтоді ця нав'язлива ідея винесення самому собі смертного вироку нахабно переслідувала його – то з'являючись, то зникаючи.
У червоній папці не було нічого особливого. Вірніше, він уже звик до подібних матеріалів. Це був звіт про діяльність його дружини за останній тиждень. Це й на звіт не було подібне, бо і діяльності як такої не було. Просто було написано, з ким вона зустрічалася, про що розмовляла. Цього разу спецслужба не виявила нічого особливого, що могло би зашкодити особисто йому, Володимирові Володимировичу, – і це його бентежило найбільше. Він знав свою дружину, вона біля нього теж навчилася різним розвідницько-шпигунським штучкам, хоча вдавала з себе непосвячену в ці складні матерії. Він думав про те, що спецслужби щось проґавили, десь вона обдурила цих хлопчиків, бо все було підозріло рівно й без жодної тріщинки. Адже одна справа – просто підслуховувати і за звичними словами не бачити нічого підозрілого, а зовсім інше – бачити вираз обличчя і розуміти подвійний зміст деяких слів. Ні, йому тепер недостатньо телеграфних звітів про дружину. Він повинен мати розшифровку всіх її розмов. Добре би було, якби ще й думки можна було вгадувати, але такого апарату, на жаль, ще не вигадали.
З кожним днем Володимир Володимирович спілкувався з усе меншим і меншим колом людей. Він помітив, що президента відгороджують від тих, хто міг би внести сум'яття в його життя. Але він був вдячний тим, хто так дбав про нього. Володимир Володимирович уже давно не володів інформацією як такою, а тому аналітика і прогнози були йому не цікаві. Він жив у власному світі відчуттів і намагався нікого туди не підпускати й на гарматний постріл. Крім того, Володимир Володимирович був переконаний, що все, зроблене ним, приносить користь. Десь у глибині свідомості він підозрював, що його ставлять у такі умови, підсовують таких людей і таку інформацію, точніше, подобу її, щоб зробити йому комфортне існування на цьому світі. А йому цього й треба було. Бо що таке істина і що виграє той, який докопався до цієї істини? Все одно відчуття кожної людини беруть гору і вона поступає так, як вважає за потрібне, – відповідно до свого світогляду. Тобі можуть наговорити купу арештантів про ту чи іншу людину, але якщо ти симпатизуєш їй, ніщо не похитне твоєї віри в неї. І навпаки. Досить одного слова, щоб назавжди спаплюжити людину, якщо в тебе до неї нема жодних сентиментів.
Володимир Володимирович ніколи не помічав за собою філософського складу характеру, взагалі не переносив людей, які за природою своєю не були прагматиками. Проте останнім часом став спостерігати за собою ось таке віддалене від життя мислення, яке не мало нічого спільного з насущними потребами сьогодення. Він відносив це до наближення старості, бо зміни відбуваються не лише в організмі, а насамперед в мозку, який посилає імпульси про ці зміни, і вже людина, залежно від свого виховання, ставлення до власного тіла, приймає відповідні рішення. Поки що він не бачив нічого особливо небезпечного в таких змінах, але все-таки вирішив трохи їх пригальмувати – аж поки одного разу не зрозумів, що не здатний зупинити цей процес, усе відбувається всередині нього проти його волі. Спочатку Володимир Володимирович приречено спостерігав за самим собою, потім вирішив боротись, але втратив чимало фізичних, а, головне, душевних сил, проте результат був нульовим, – і він вирішив не здатись, але спокійно фіксувати зміни всередині себе, розуміючи, що такий підхід дозволить йому зберегтися на триваліший час.
39
Наступний автобус до села – через півтори години. А якщо знову такий самий водій-гівнюк трапиться?
Нічого робити. Іде бідний Студент у напрямку села. Вийшов за Дрогослав. Ще майже п'ятдесят кілометрів. Хтось та й підкине.
Спочатку спиняв мало не кожну машину, але Студента старанно об'їжджали. Плюнув і пішов далі, не озираючись.
Але є добрі люди. Спочатку один старий на вантажівці підвіз кілометрів десять. Казав, що його син теж на Донбасі воює. Стало Студентові тепліше від цього, та й до села вже ближче.
А потім Студент йшов по дорозі. Машини обганяли його. Чує, хтось сигналить. Нічого собі! Чорний "Мерседес" із затемненим склом. Відчиняють дверцята. Жіноча рука. За кермом – красива жінка років тридцяти. Хотів – не хотів, а мусив звернути увагу на стрункі ноги, червону міні-спідничку, а вже потім на голубі-преголубі очі.
Запитала в нього, куди йде. Назвав своє село. Щось думає. Студент відразу, аби не сумнівалась, каже, що в нього нема грошей за проїзд. Усміхнулась молодичка. Каже, щоб сідав.
Уже коли від'їхали, вона признається, що їй не зовсім по дорозі, але солдата відвезе додому. Студент впирається, каже, що йому незручно, а та не відповідає, ніби не чує його.
Розговорились. Студент, як на сповіді, усе їй розповів. І як Вовка вбили. І про Дзяму. І про похорони. Лише про сусідську дівчину змовчав. А потім про водія автобуса сказав.
Мовчала молодичка. Лише одного разу, здалося Студентові, сльозу змахнула. Чи, може, то пилинка була.
Підвезла до самої хати. Односельчани дивилися, що ж то за серйозна машина їде. Зроду-віку такої не бачили. А коли зрозуміли, що то Студент з якоюсь красунею в міні-спідничці приїхав, головами закивали: мовляв, знай наших.
Вийшла мати. Думала, син невістку привіз. Заметушилась. До хати запрошує. Але молодичка попросила вибачення, сказала, що має багато справ, виразно глянула на Студента (мовляв, ти мій боржник – а він і не заперечував), розвернула свою люксусову машину і поїхала, просигналивши на прощання.
Уже пізніше Студент знайшов у кишені тисячу доларів. Звідки? Ото дівчина! Імені не знає. Навіть номеру машини не запам'ятав. Студент і в Африці студент! Так Вовк казав.
40
Мартінові вже йшов шістдесятий рік. Він з'їв не одного рака в журналістиці. Так казав його покійний батько. Звідки взялася ця фраза і з приводу чого – невідомо.
Звісно, він відразу вирахував Вікторію. Ніяка вона не журналістка. Ці спецслужби йому осточортіли. Постійно когось підсовують. Йому, звісно, байдуже, але ж за всіх статей не напишеш. А газета має існувати. Постійно від нього чекають свіжих і достовірних матеріалів. Нічого, він змусить цю дівицю пахати. Буде писати, як миленька, нікуди не дінеться.
Мартін був старим холостяком і на жінок дивився, як на мале пиво. Звичайно, в молодості добряче погуляв, але жодна не запала йому до серця. Коли дивився на колег, як вони зраджують своїм жінкам, не хотів такого життя для себе. Якщо ти зраджуєш, то неодмінно зрадять і тобі. Не міг примиритися з тим, щоби потенційна дружина зраджувала йому. А так нема жодних зобов'язань. Трахнув – і ти не винен, що хтось трахається з іншими.
Не можна було сказати, щоби Мартін любив свою роботу. Радше звик до неї. Скрупульозно виконував доручення – і це найбільше цінували в ньому його роботодавці. А ще любив різко змінювати своє життя. Щось не подобалося – кидав редакцію. Причому ще не знав, чи візьмуть до іншої. Брали. Ніколи довго не був безробітним.
Коли запропонували летіти в Україну – майже не задумувався.