Особливо це повчально для молодшого покоління, яке вільно роз'їжджає світами і не знає, що таке КГБ. Мереживо героїв і подій не губиться у просторі й часі, письменниця вправно керує процесом.
Тетяна Белімова захоплюється словом, але деколи передає куті меду, вправляючись у власній майстерності, демонструючи синонімічні ряди чи слова, подібні за звучанням. Це було би виправдано в авторській мові, але в мові чи думках героїв виглядає надуманим.
Серед мінусів я би назвав і не завжди вміле використання епіграфів до окремих розділів роману. Вони не розкривають суть написаного, а просто вирвані з контексту твору того чи іншого автора. Та й склалося враження, що письменниця поспішала здати вчасно роман до конкурсу, він достатньо не вилежався у шухляді. Мабуть, у наступних своїх романах Тетяна Белімова не лише збереже найкраще, що їй вдалося втілити у "Вільному світі", а ще раніше у "Київ.UA", а й примножить власні здобутки. Як на мене, для письменника головне не тільки "підхоплювати традиції" інших, а бути самобутнім, створювати власне Ім'я з великої літери у літературі. Думаю, що Тетяні Белімовій це до снаги.
2 листопада 2014 року
ЕСЕЇ ЧИ ЩОДЕННИК?
Євгенія Кононенко. Книгарня "Шок"
Українську письменницю Євгенію Кононенко до розряду скромних не віднесеш. Вона порівнює себе з французькою авторкою Анною Гавальди і ставить себе вище за неї. При цьому їй доводиться констатувати факт, що француженка має набагато більшу популярність.
"Я не заздрю міжнародному успіхові Анни Гавальди, — пише вона. – У всякого своя доля. Але мені приємно відзначити типологічну подібність своїх оповідань до оповідань моєї зірки. Я писала свої тому, що вони мені писалися. Не думаючи ні про успіх у світі, ні навіть про успіх в Україні. Бо найкращі короткі оповідання пишуться не заради грошей і не заради слави в усьому світі, а для того, щоб їх прочитала одна-єдина людина у світі. Не прочитає. А якщо й прочитає, то вичитає щось категорично не те. То чи не в цьому найбільший трагізм жінки-новелістки?"
Новели й есеї, вміщені в "Книгарні "Шок", привідкривають внутрішній світ авторки. Щирість і відвертість, поєднані з художнім втіленням ідеї, дають свій ефект. Читати книгу весело й цікаво, аж поки тебе не огортає сум: все, сеанс людяності, яким, у принципі, має бути кожний літературний твір, закінчено.
Історії, які розповідає Євгенія Кононенко, — прості й водночас по-філософському складні. Ось "Комп'ютерна елегія", коли жінка причаровує чоловіка за допомогою послуг з Інтернету. І назва програми – Червона рута – теж символічна, особливо для українців.
А ось – "Шлюбна ніч". Герой — з категорії тих, чий батько був без рук і ніг, але мама народила від нього. Таких людей називають basket-baby, і в батька було українське коріння. Здається, українськість героїв є чи не визначальною для письменниці.
"Невігласи іменують ювілеєм усе, що ділиться на п'ять. Тоді як справжній давньоєврейський ювілей – це те, що йде відразу після сім разів по сім, і це не стосується винятково віку людини. Тобто справжній ювілей – це тільки п'ятдесят. І потім сто, сто п'ятдесят, двісті, двісті п'ятдесят… Людина зустрічає тільки перший ювілей. Якщо якісь унікуми й доживають до другого, задоволення вони від того мають іще менше, ніж від першого" – це із новели "Голий ювілей". На п'ятдесятиліття Валерії колежанка у сауні пропонує їй чоловіка, який вважає, що жінок старше тридцяти п'яти років варто відстрілювати. Сексу в них не було, але час провели гарно. Ювілярка не соромиться сказати доньці, що всю ніч гуляла по місту з молодиком.
"На своїй землі" – розповідь про те, як не треба мамам відбивати у синів тих, кого вони кохають. І фінал прогнозований, хоча й нежиттєвий: свекруха й невістка знаходять спільну мову.
"5 хвилин ніжності" – про жінку, яка їздить за коханням до чоловіка, але потрапляє в руки до інших, втікає від них і прихоплює ненароком велику суму грошей. Нереально? Але ж цікаво читати!
"Книгарня "Шок" – тривимірна книга. Тут є життєві історії, драми життя і есеї про долю жінки-письменниці. Ніби три різні погляди, які, втім, органічно поєднані. Здається, чогось подібного в житті не буває, але письменниця й не збирається переконувати нас, що вигадала ці історії. Вона просто написала, а читач проковтнув – в електричці чи вночі в ліжку.
На жаль, у нас, на відміну від Європи, нема літературної традиції, тому Євгенія Кононенко за популярністю ніколи не буде такою, як Анна Гавальди.
"Чому пишуться відверті есеї? – запитує Євгенія Кононенко. – Відповідь найлегше винести за межі раціонального: пишуться – і все. Пишуться, бо полегшують душу. Французька письменниця Анні Ерно, яка пише тільки глибоко особистісні монологічні романи-відвертості, взяла за епіграф до одного зі своїх останніх романів слова Жана Жене: "Ми пишемо про себе, коли нас зрадили всі, коли більш нічого не залишається". Людина, яка не є літератором, в такому стані, бува, веде щоденник. А письменник, бува, напише есей".
І далі:
"У рамках відвертих есеїв дуже легко маніпулювати подіями, переставляти акценти, опускати важливе для цього контексту як несуттєве. Себто, власне, брехати. Створюючи і для сучасників, і для нащадків, якщо таки буде діло до нас, дещо спотворений, але нібито неспростовний власний імідж. У рамках сповіді найнадійніше моделюється невідповідність істині".
Ми й так живемо у світі брехні, спотвореної дійсності. Так що краще писати есеї. Або вести щоденник, якщо ти не літератор…
4 листопада 2014 року
ЖОРСТОКИЙ СВІТ СЛІПИХ І ЗРЯЧИХ
Жозе Сарамаґо. Сліпота
Цей роман лауреата Нобелівської премії, здається, передбачуваний, але читається на одному диханні.
Передбачуваний, бо той, хто сліпне, наприкінці твору знову бачить, а головна героїня, яка бачила, — сліпне.
Проте карколомний сюжет, вигадана історія тримають читача до останньої сторінки. А потім розумієш, що світ сліпих – це фактично той же світ зрячих, з його жорстокими правилами виживання. Спочатку тих, хто сліпнув, уряд поселяє в одному приміщенні, аби вони не заразили інших. Природа сліпоти невияснена, і від таких людей просто відмовляються, фактично кинувши їх напризволяще. Між сліпими відбувається жорстка і жорстока боротьба за виживання. Смертельно небезпечним стає навіть отримання їжі. Якщо спочатку солдати стріляють у тих сліпих, які вийшли за допустимі межі їхньої зони, то потім серед сліпих триває боротьба за їжу. Група сліпих відбирає їжу і питво і вимагає викуп від інших сліпих. Потім бандити вимагають жінок за їжу, і ті погоджуються вдовольнити їхні тваринні інстинкти, аби врятувати себе і своїх чоловіків від голодної смерті.
Лише дружина лікаря, єдина зряча серед сліпих, яка добровільно потрапила у це лігвище, аби завжди бути поряд з чоловіком, не приймає нелюдських правил гри. Спочатку вона вбиває ватажка бандитів, а потім підпалює приміщення, в якому ті знаходились. У нелюдських муках вони гинуть.
На той час з'ясовується, що в невідомому мегаполісі, де відбувається дія роману, посліпли всі. Здавалось би, сліпі можуть бути вільними. Але чи може бути вільним сліпий, якщо йому не допомагає зрячий? Дружина лікаря (до речі, офтальмолога) бере на себе нелегку ношу врятувати від смерті людей, які осліпнули в результаті невідомої хвороби. Але це лише декілька чоловік, бо врятувати всіх вона не в змозі.
Герої роману не мають імен. Автор називає їх Перший сліпий, Лікар, Жінка в чорних окулярах, Чоловік з чорною пов'язкою, Зизоокий хлопчик і таке інше. Кожний літературний герой трепетно виписаний автором. У романі багато сцен, які я би назвав людяними. Взаємодопомога сліпих дозволяє їм вижити, виграти у боротьбі з тими, хто втратив людяність через свою сліпоту.
Але коли до всіх приходить прозріння, ще невідомо, як житимуть ці люди в світі зрячих. Якщо для тих, хто не втратив зору, звичайне бачення світу є чимось природним, то зовсім інше ставлення до життя у тих, хто втратив зір, а потім знову прозрів. Автор ставить три жирні крапки, бо, за великим рахунком, не бачить великої різниці між світом зрячих і світом сліпих. І тут, і там триває боротьба за виживання. Хоча Добро перемагає над Злом, все ж єдиним великим надбанням людини залишається зір, заради якого, власне, й вартує жити, аби бачити світ у всіх його яскравих фарбах.
7 листопада 2014 року
НЕНАВ'ЯЗЛИВО ПРО ПАТРІОТИЗМ
Андрій Чайковський. За сестрою
Ім'я цього письменника ще недостатньо відоме сучасному читачеві. Поза тим Андрій Чайковський відомий насамперед як автор історичних романів. Окреме місце в його творчості займають пригодницькі повісті про козаків, адресовані юному читачеві.
Однією з них є "За сестрою". Сюжет невибагливий і здається неправдоподібним. Павлусь визволяє з татарського полону сестричку Ганну. Йому доводиться пройти через пекло на землі, скуштувати гіркі плоди зради, побувати в полоні, знайти викрадену сестру і повернутися в Україну. Захопливі пригоди не залишають байдужими не лише юного, а й дорослого читача.
Андрієві Чайковському вдалося без зайвого пафосу, моралізування, коли це зазвичай буває у творах подібного штибу, показати на прикладі Павлуся, як у молодого покоління виробляється завзята козацька вдача. Хлопчина виріс серед степу, всмоктав з молоком матері мужність і відвагу. Та й навколо себе він постійно бачив козаків, для яких воля, Україна були найвищими людськими цінностями. А ще Павлусь мав твердий характер, що неодмінно допомагало йому виходити з будь-якої критичної ситуації.
Можливо, заради художнього надзавдання Андрій Чайковський і згустив фарби, приписавши хлопчині чесноти, невластиві тому поколінню загалом, але ж ми говоримо не про масове явище, а про нехай поодинокі, та факти, коли вдавалося звільнити українців з полону. В нашому випадку це робить молодий козак, який заради сестри готовий пожертвувати власним життям.
Колоритно виписані образи не лише головних героїв, козаків, а й зрадників, які заради наживи готові продати в рабство своїх земляків. З презирством до цих людей ставляться вороги українців, а самі козаки за зраду присуджують перекінчикам смертну кару.
Сучасному юному читачеві бракує таких книг. Здебільшого перевага надається книгам авторів, де переважають побутові теми.