(І лише за допомогою найліпших студентів-метачів ти користуєшся послугами штучно урядженої пошти: вони перекидають на ваш бік камінець із прив'язаною до нього ниткою й довгим дротом, роблячи таким чином над рікою величезне колесо, що в руках оберталося рівнобіжно до поверхні води, на дріт зачіпалися листи, газети, хліб, тютюн і м'ясо.)
У зовнішньо завмерлому стані, з папіросою в пальцях внутрішньо ти продовжуєш переживати відбуте серед гуцульського взаємнення з природним. Твоє лице робиться блідим, і тільки вуха палають кров'ю: ти задумуєш повість свого життя, ти народжуєш "Тіні забутих предків".
Я ж чекаю твого повернення й дев'ятнадцятої по обіді, коли поцілуєш мене, коли говоритимеш про те, як фантазував мене пестити. І, врешті, запестиш.
"— Іва-а! — стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки.
— Іду, Марічко! — билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти".
64
Ми зустрічаємося напрочуд тихо в якомусь моєму напівсні, скомпонованому з живописного ряду образів невідомого мені допіру художника. Не знаю, можливо, якогось Еґона Шилє. Або Рене Магрітта. Або Едварда Мунка. Зрештою, я й справді нікого такого не знаю й ніколи не знатиму (не бачитиму). Але ж це мій напівсон. Така цьогобічна нереальність, якою й тільки лишається перебувати.
Я оголена й худа, худа до прозорості, яку ти не наважуєшся обійняти, одягаючи на себе маску знівеченого й старого — старого від туги за неможливістю мати мене до кінця. Я худа до такої міри, що щезають груди й з'являються чорні пальці-велетні, якими не наважуюся обійняти тебе.
Ми перебуваємо в одній кімнаті, маємо одне ліжко, проте наблизитися одне до одного в нас не виходить.
Так минає вічність, допоки не починаю розпускати свого темного волосся і нарешті не простягати своїх велетенських рук до твого хворого серця, що от-от готове луснути від наших безумних неспроможностей.
Моїм рукам так і не вдається торкнутися твого хворого серця: ти миттєво щезаєш в інший фрагмент нереальності.
А втім, може бути, це просто така реальність, коли ми усвідомлюємо всі існуючі неможливості.
У цій реальності ти тривало хворієш, а коли стан хоч трохи поліпшується, їдеш. З'являються сірі тіні, які обов'язкового повідомлять, що ти їдеш до іншої країни, аби не гратися більше в мої напівсни.
Ти їдеш у потязі, де незнайомі люди говорять чужою мовою, тому не приєднуєшся до розмов. А коли потяг прибуває на кінцеву зупинку, ти кричиш одному з незнайомих тобі пасажирів в обличчя: добрий вечір, пане! Він гідно посміхається у відповідь, навіть не пробуючи натякнути на те, яким безумним ти видався йому. Ти ще раз кричиш про добрий вечір, хоча опівніч, й незнайомий тобі пасажир давним-давно щез.
Рухаєшся в'яло і в'язко туманним сирим пероном, з якого сідаєш до гондоли. І все це тебе анітрохи не дивує. У ній, гондолі, маленькими каналами тебе везуть до готелю Luna.
За якусь мить гондола заповнюється чорною водою, ноги мокнуть і вологість викликає страшенний кашель, однак ти не помічаєш цього.
Тебе підвозять до сірого готелю, де лягаєш у вологе ліжко — простирадла вогкі й віддають цвіллю.
Ти засинаєш, і тобі снюсь я, яка простягає до твого хворого серця чорні руки-велетні.
("—Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе? — Єк Бог даст, моє солодашко".)
65
Капрі востаннє. Чотири місяці. Найдовше наше розставання. Це справжній термін, який тягнутиму з не менш підірваним станом, ніж у тебе (у тебе — фізичний, у мене—душевний). Божеволітиму від думки, що лишилося так мало часу для всього — для тепла, для розкошування і любові. (Твоє здоров'я підірване настільки, що вже нічого не допомагає.) Божеволітиму, бо знаю все наперед, хоча відхрещуюсь від подібного знання.
(Можливо, потрібна більш стійка і незламна віра? Можливо, моя віра — ані стійка, ані незламна? Можливо, за ці роки ніби з тобою я взагалі більше не схильна вірити? Можливо...)
Самотня, в ненависному оточенні.
Повідомляєш про свою працю й дозвілля на безлюдному острові (туристи, боячись відгомону Триполі-танської війни Італії з Туреччиною, ігнорують його; тобі це смішно, адже воєнні події розгортаються досить далеко від цієї місцини).
Запам'ятовую лише якісь телеграфічні речі: напишеш "Лист", "Подарунок на іменини", "Коні не винні". Почнеш збирати матеріали для новели "На острові"; зустрічі з Буніним, Ганейзером, П'ятницьким, їх долучаєш до участі у збірнику на честь Франка, з ними відбуваєш часті літературні читання у вузькому колі, з іншими росіянами, яких на Капрі вистачає, спілкуватися не бажаєш — тобі не цікаво; відкриваєш у комічній ролі готель одного багача; ще щось.
А найголовніше від тебе мені губиться у самотньому холодному просторі, у якому перманентно перебуваю, й відтворюється з мене не так скоро і зовсім не чітко — фрагментами, незавершеними висловленнями, обірваними думками.
Фрагмент перший: твоє поселення.
Спочатку Леонтович, що цього року оселився для відпочинку на острові, забирає тебе на приватну квартиру. Ти реагуєш на гостинність, проте не хочеш завдавати клопоту — шукаєш своє мешкання. Цього не розуміє Пєшков: не дозволяє селитися в готелі, приймає на свою віллу. Займаєш розкішну кімнату з образами на стінах у передній частині будівлі, яка прилягає до східчастої кам'янистої доріжки, що веде з міста до південної гавані острова Капрі, на Сирену.
Твоя розкішна кімната має окремий хід з дверима на великий балкон, що виходить у квітник, де радієш повним у цвіту півникам, хризантемам, герані, ще якимсь червоним квітам. Проте твій простір подібний до мого — самотній, холодний. Температура в кімнаті не вища за одинадцять градусів. Утім справа навіть не в цьому. Справа у втомі від моєї відсутності, й у неприємному відчутті заслання, яке відбуваєш між горами Мон-те-Соляро і Кастельоне.
Фрагмент другий: святкування італійського Різдва.
Тобі надсилають букет троянд і фіалок, до якого прикріплена записка із зиченням: "Багато добрих бажань і гарного Різдва". Ти не знаєш свого милого адресанта, але не проти такої невеличкої приємності, спостерігаючи за тим, як родина Пєшкових вітає своїх численними подарунками. Ви сідаєте за стіл, заставлений квітами, бутльованим і пляшковим вином, солодкими ляльками, начиненими фігами, фруктами й маленькими ліхтариками. (Заразившись тутешніми звичаями, обов'язково вишлеш додому різдвяний подарунок у двох поштових посилках: капрійські мандарини, сухий виноград і ляльку з фіг.) Триває чемне застілля з різдвяними побажаннями.
Найцікавіший момент святкування на Капрі, фіксуєш далі, — після вечері, коли близько опівночі місцеві (дами — з букетами, у чоловіків — у петельках квіти) рушають до костелу, де водночас ревуть шість ксьондзів й органи грають оперні мотиви, а серед богомільної публіки бігають маленькі собачки та вичісують бліх. Перед костелом щохвилинно вибухають вогнем петарди, дим од яких залітає до церкви і змішується з димом кадильниць.
Така ж тріскуча феєрія ознаменовує народні гуляння на площі: тут влаштовується справжня парада. Діти біжать на вогонь, аби топтати його ногами, лізуть у саме пекло — а над ними летять вже сотні петард і стріляють між публікою. Вогняна задимлена площа, де стає нічим дихати, нагадує всенародний ґвалт, божевілля, що триватиме до третьої години ночі. (Ти маєш відчуття не забави, а справжньої війни.)
Нарешті з вузенької вулички зі склепінням (як з катакомби) з'являється різдвяна процесія: учасники несуть ряд ліхтарень на довгих палицях, за ними йдуть "дзампоньєри" (пастухи з Абруци), взуті в постоли, високо перев'язані по нозі ременями, у чорних плащах, із оголеними головами й суворими обличчями, і грають стару новену на своїх інструментах — козі й дерев'яній
дудці.
За пастухами рушає маленький кучерявий хлопчик, який несе заквітчаний кошик, де лежить голісінька лялька-дитина — Христос. Над хлопчиком возносять круглий єгипетський парасоль з довгою бахромою. За співом процесії тягнеться дзвінкий тупіт іншої капрійської публіки, що переходить через задимлену площу і щезає за дверима церкви.
Минає якихось півгодини, і з другої вулички виходить ще одна, набагато масштабніша, процесія — із тим же рядом ліхтарень на довгих палицях, свічками, музикою й співом — і тільки та відмінність, що Христа несе не хлопчик, а найстарший на острові столяр, який грає ролю Иосифа. Ти по-дитячому радієш дійству, ти щиро славиш народженого Ісуса.
Фрагмент третій: шанувальниці.
Молоді й звабливі. Роблять дарунки й вимагають твоєї уваги. Отримуєш квітучі орхідеї з трепетним листом, нескінченні компліменти на свій рахунок і зайвий головний біль. Зайвий головний біль, бо шанувальниці, молоді пані з міфічними чоловіками, що десь, у якихось країнах, живуть, але до дружин не приїжджають, заважають тобі працювати. Вони випрошують їздити з ними в гроти, відбувати привітні ранки чи їх самотні вечори, розповідаючи цікавих або повчальних історій. Тебе це тішить, проте не настільки, щоб відмовлятися від праці за бюрком, у якій потребуєш, чи іншої, в якій потребуєш не менше, праці — думати про далеку мене.
Ти робиш чемні відмови й зачиняєшся в своїй розкішній кімнаті, аби написати кілька сторінок про трохи сонця, моря і людей, за цим налити вина і випити його за мене, моє здоров'я і далі подумки мене цілувати. Ти мариш створити таку прозу, де буде вдосталь фантастичного (вражаючого) Капрі й фантастичної (неіснуючої нині) мене.
Маєш уже початок, але написане тебе не задовольняє. Щось зовсім не так. Із фантастичним (вражаючим) Капрі або фантастичною (неіснуючою нині) мною.
Щось.
66
На початку грудня я вирішу розказати тобі про моє можливе (майбутнє) заміжжя.
Це буде солідний за статусом чолов'яга. Мабуть, мого віку чи близько того. Він матиме гроші на наш будинок і не матиме жодних амбіцій. Здається, цей чолов'яга працюватиме не в сфері статистики. Він не вимагатиме від мене любові, а просто братиме, коли в цьому виникне (вже) невигойна потреба. Не більше. Бо для більшого потрібна ніжність, якої в ньому бракуватиме. У ньому бракуватиме не лише ніжності, а й усього того, що маєш ти (але ніколи остаточно не матиму від тебе я). Проте менше з цим, адже цей чолов'яга — моє можливе (майбутнє) заміжжя, у якому муситиму вичавлювати із себе щасливу (притомну) дружиноньку в білому фартушку чи не конче білому.
З іншого боку, це може бути і молодик.