Ви не хочете, щоб воєвода дізнався про те, що ви звели князя,— так, не заперечуйте, ви князя, а не він вас,— та що обоє збираєтесь узяти у Кердеєвича те, що йому ще осталось: родинну честь. Хай і так! За добре діло завжди буває і гарна заплата.
Вклонився і вийшов. У його душі кипіло безмежне обурення цією неймовірною поганню, яка розсілася у серці красуні. Обурення це було тим більше, що з ним в'язалася ще й заздрість... Не ти, а інший! Ох, чому вона не забажала такої послуги від нього? Але вмить отямився Андрійко. Така послуга — це зрада, це погань, це гріх! Слава богу та матінці його святій, що ця чаша не йому писана! А до того князь Олександр зуміє, певно, опертися їй. Він це обіцяв у Смотричі бояринові Миколі, а він... він піддався б їй беззастережно. Пропала б голова його для святої справи, як пропав Кердеєвич... Чи тільки князь Олександр втримається?
Андрійко сумнівався, а одночасно подумав, як дуже зажуриться воєвода, коли дізнається про втечу Офки з князем. І раптом з'ясував собі, що його першим обов'язком є повідомити воєводу про наміри старостихи та що він мимохіть вліз у чималу халепу. Бо чи послухає совісті, чи звідниці — все одно мусить кривити душею, брехати, вдавати, промовчувати.
А це для нього було страшно.
Прийшовши у свою кімнату над брамою, сів на лаві біля комина і взявся розбирати ще раз усю справу, коли раптом відчинилися двері, і в кімнату увійшов чи, швидше, вбіг Сташко.
— Ти чого? — спитав його Андрійко.— Може, ще чого бажає твоя дама?
Сташко зареготався, як божевільний.
— Ха, ха! Дама, моя дама, ха-ха-ха! Чого вона хоче? Звісно, чого! Ха-ха! Тільки не ті питимуть воду з цієї криниці, що цього надіються, не ті, а другі, яким про це, може, й не сниться. Ха-ха! У жінки любов та вірність пусте! Аби здоров хлоп, то й готово!
Андрійко зірвався як ошпарений.
— Сташку! — крикнув злякано.— Що тобі? Ти в гарячці чи що? Ось я покличу старого Саву, він тобі кров пустить... Або зажди, у мене є від гарячки молитва...
Сміх Сташка урвався, але в очах горів злий огонь, а віддих свистів у горлі, неначе з важкої втоми. Руки раз у раз затискалися довкола червоної стяжки, яку держали та рвали на шматки.
— Ах ти, облуднику! — шипів голос Сташка, наче гадючий сик.— Вдаєш благородного дурня, який буцімто не знає ні світу, ні двірських каверз, ні жіночої облесливості, а тут сам стаєш орудником її, знаючи усі її підлі замисли. На моє питання кажеш, що тобі ЇЇ жаль... Га, що за милосердний самарянин!
Castus Josephus! Xa-xa-xa! Гей, коби-то я знав, за яку ціну обіцяв ти свою допомогу старостисі та чи дістав вже на неї завдаток...
— Мовчи! — гримнув молодий Юрша, а очі його заблищали люто.— Мовчи, бо забуду, що я дужчий від тебе, й одним махом руки роздавлю тебе!
У погляді Андрійка було щось таке, що спонукало Сташка замовчати. Він сидів посинілий і з трудом переводив дух. Звільна заспокоювався Андрійко.
— Я повинен визвати тебе на двобій,— сказав вкінці,— і я вчинив би це напевно, але я не польський шляхтич і не скористаюсь з своєї переваги. Навпаки, я відповім тобі, бо не хочу, щоб хто-небудь повіз у світ вістку, що Юрша зумів лукавити... Ти сам підбив мене до того, що я став на лицарську службу старостихи...
— Ах, ця служба...— не втерпів Сташко, зриваючись.
— Мовчи, знаю! — докінчив Андрійко.— Ця служба була тільки приводом, щоб мене повести шляхом Кердеєвича, Носа та багатьох інших. Такою є вона для вас, але для мене ні, ось що! Тому я й обіцяв старостисі, що не стану перешкодою в її діях... Радо визнаю, що краса цієї жінки звела мене з ума, і тому жаль мені її було зразу. Але коли дізнався про те, що вона кохає іншого та ще й не свого чоловіка, моє захоплення змінилося у жовч, яка заливає моє серце. Ця гіркість є завдатком моєї нагороди...
— Кохає, кажеш? — замітив Сташко.— Ох, вона не кохає нікого!
— Коли так, то мені таки жаль її, бо хто любов утратив, той згубив душу! Батько вчив мене: "Люби мене, слуг, мужиків, звірину, деревину, бога, рідний край, православну віру, батьківський звичай — тоді житимеш. Якщо втратиш любов, то ти станеш холодним трупом, якого татари залишили серед степу на поталу сіромі"... Але вернемось до старостихи. Мені жаль її, бо вона гідна того, але я не люблю її, бо вона не варта моєї любові, а й до того ж не слід її любити іншому, раз вона повінчана...
— Ох, повінчана...
— Так, повінчана! Може бути, що це у вас невелика річ, але у нас вінчання — закон незламний! Я обіцяв не зрадити її, коли хто по неї приїде, я обіцяв це, хоч зразу здавалося, що хтось серце вириває мені з грудей. Ось бачиш сам, чи у мене є яка облуда та лесть.
Сташко засміявся раптом, але так, як сміються хіба осуджені душі в пеклі.
— Ох ні, нема облуди, ні брехні у тобі, це правда, і ти пробач мені, якщо я обидив тебе. Але є облуда і брехня у ній!
Тут Сташко показав Андрійкові порвані шматки червоної стяжки, а поблідле його лице почервоніло знову.
— Так, у ній є брехня, облуда, підлість та все те, що я, нерозумний, закидав тобі. Ти гадаєш, що цей хтось має приїхати... Він уже тут. Ця червона хустина — це знак від нього, а ось це її відповідь. Я маю її повісити над тією брамою, куди доступ буде забезпечений.
І кинув пошматовану стяжку на долівку.
Хвилину мовчав Андрійко. Він не сподівався, що розв'язка прийде так швидко, і це збентежило його. Він сів поряд Сташка та провів рукою по чолу.
— Що ж,— сказав по хвилині,— чим швидше, тим краще.
Наступав вечір. Сірі тіні лягали на ліси та луги, а верхній обрій неба, там, де він стикався з землею, червонів, наче загравою пожежі. Червона ця заграва поширювалася звільна, аж поки облила собою третину небозводу. Порожевіли на мить сірі тіні та тумани, які здіймаються надвечір із вогкого снігу. Але тільки недовгий час жевріло світло на небі. Незабаром виповзла десь із сходу і півночі пітьма та почала боротьбу з останками денного сяйва. Ще якусь хвилину обхоплювали відблиски то хмарку, то блискучу кригу на Стирі, то вершок дерева, то сучкуваті вітрини замкових вікон, поки зовсім померкли. Темрява і холод запанували скрізь. А тоді Андрійко повторив:
— Чим швидше, тим краще! Якщо все те довше потягнеться, то ще всіляке може бути! Бачиш, Сташку, пані Офка не будить у мене щирого прив'язання, пошани. Але вона тягне мене всією силою, і я боюся цієї сили. Перед нею боярин Микола остерігав уже князя Олександра. Але що тобі? Тю, схаменися! Що ти, плачеш?
Сташко вхопив себе обома руками за голову, а всю його постать потрясали якісь внутрішні судороги, ніби хлипання...
— Ох, Андрійко, ти не знаєш, що у мене в душі діється. Ти не знаєш Офки!. Ти бачив її всього кілька разів, вона для тебе ніщо. Але я весь день при ній, вона при мені переодягається, сідає біля мене, доторкається до мене, а вечором, коли гляну крізь проверчену у дверях дірку, то бачу щось таке, від чого темніє розум та дрижать коліна від розпаленого бажання тіла. З цим бажанням, з палкими снами про невимовні, але недосяжні розкоші зрослася моя душа, і я не в силі відректися близькості моєї пані ні за що на світі. Ні, швидше смерть!..
Наче у пропасть глянув Андрійко, чуючи це. Він зрозумів, до чого доводить Офка своїх поклонників, і на нього повіяло холодом.
— Бідний ти...— почав він, але потік слів, який лився із уст Сташка, не дозволив йому скінчити.
— І подумати, що є люди, яким ця краса і розкіш були щоденним кормом та що хтось є навіть її власником, то можна збожеволіти. Я бачив у її очах дивні вогні, коли вона говорила з тобою та гадала, що я цього не бачу. Не бачив і ти, як вона пожирала тебе очима...
Андрійко здригнувся.
— Так, я знаю її і знаю прояви її почувань. Якщо ти забажав би її ласки, вона не відмовила б тобі, о, бо вона не з тих, що дорожать собою та честю чоловіка. Вона повія, як усі гарні жінки у нас, коли над ними нема догляду, або якщо у них нема копиці дітей. Ох, я знаю їх, і звіряча злоба огортає мене, коли питаюся: "Чому ж саме я маю бути тим виклятим, який умирає від спраги над рікою?" Але слухай!
Тут очі Сташка засвітились раптом, мов очі березневого вовка. Він нахилився до вуха Андрійка, який чув, як від Сташка так і несло гарячкою.
— Слухай! — шептав Сташко.— Вона одна, нас двох, а ні один з нас не обійме її перед тим... Олександром чи як його там. Ходім, зажадаємо від неї нашої часті...
Кров ударила Андрійкові до голови. Лице скривилося від огиди та ніби болю, як лице того, що наступить на гадюку. Одним махом могутньої руки кинув Сташка до дверей, випрямившись на ввесь ріст, а той заточився та гепнувся об одвірок. Однак, затамувавши біль, обернувся знову до Андрійка.
— Коли не хочеш, то воєвода знатиме ще нині про підготовлювану втечу.
— Геть! — сказав хлопець таким голосом, що спокусник прожогом вибіг із кімнати.
Добру хвилину простояв Андрійко серед кімнати. Червоне лице блідло, аж зблідло зовсім, а тоді глибоко віддихнули стомлені груди молодця. Він похилився і підняв останки порваної стяжки, якою мав Сташко сповістити Носа про те, що Офка його чекає. Однак із стяжки залишились одні ганчірки. Андрійко спокійно витяг із-за пазухи червону стяжку, яку подарувала йому старостиха, і повісив між вичілками над брамою. Зробивши це, гукнув на хлопця і звелів просити Горностая і Бабинського та подавати вечерю.
XI
Метелиця, що було втихла, зірвалася над ранком з новою силою, і великі кучугури твердого зернистого снігу виросли вздовж західних стін замку. Бабинський та Горностай ще спали, коли Андрійко вийшов на криту галерею, вікна якої виходили на майдан. Майдан стояв пусткою, ніхто не спішився у такий песій час виходити з теплої хати. Ратники, які стерегли стін, ховалися в кутки та за вичілки, а вікна пані Офки та воєводи були прислонені. Тільки біля бічних дверей палати, через які мусила ходити старостиха, стояли, мов два ідоли, татарські вартівники у багряних кожухах і шапках.
Раптом Андрійко подався назад. У дверях начальної вежі, що виходили на перший поверх, з'явився воєвода. Він був у довгій лисячій шубі та у бобровій шапці-клепані. Поволі, незважаючи на люті пориви вітру, сходив він по дерев'яних східцях, які приставлялись до вежі у звичайний час, а під час небезпеки палили.
У глибокій задумі ішов Юрша аж до бічних дверей палати, а в цю хвилину з земним поклоном з'явився у них Сташко.