Але, відходячи від купини, солдат, що йшов попереду офіцера, все ж таки озирнувся і дав чергу по стовбуру, за яким зачаївся Святослав. Й одразу ж, напевне, за командою офіцера, інші солдати теж почали бити коротенькими чергами по косі, по заростях очерету, по вербах... Проте десантники й цього разу не відповіли жодним пострілом.
Нарешті настав момент, коли Оснач побачив спину офіцера. Якусь хвильку, і водночас, виразно, можливо, як ніколи раніше, виразно усвідомлював: "Постріл — і людини не стане. Навіки-вічні..."
Свого першого фашиста Святослав убив у запалі бою. Його залишили на прикриття, а той солдат вискочив із-за рогу будинку просто на нього. Все сталося так швидко, що Святослав навіть не встиг усвідомити, коли натис на спусковий гачок. Ну а потім були атаки, контратаки, окопне нидіння. Коли стріляєш разом з усіма, рідко задумуєшся над тим, поцілив чи не поцілив, упав той німець з твоєю кулею чи з кулею сусіда, що заліг праворуч. А тут: крок, ще крок...
Оснач поглянув у той бік, де лежав старшина, і побачив, що низенько над островом ширяє величезний яструб. Зграя ворон одразу ж розчинилася у легенькому тумані-мареві, що з'явився над плавнями,
всі інші птахи теж кудись позникали, залишився тільки він — могутній, незворушний яструб.
Ось хижак робить кілька кругів над маківками дерев, потім злітає високо вгору і, завмерши на якусь мить у високості, кидається униз, але над самим очеретом раптом знову розкриває крила, гасить своє падіння і проноситься над головами людей, нібито хоче зупинити їх, примусити повернутись до берега. Господар тут він, і право полювання належить тільки йому одному. Самою природою освячене право...
Парубійко досяг острівця, на якому дотлівали під палючим сонцем рештки липи і, майже не затримуючись там, знову ступив у болото. Але що це? Він повинен був іти, орієнтуючись на похилену над водою вербу. Дерево знаходилося вже зовсім близько, провідник досяг би його раніше, ніж останній фашист зійде з острівця. Та замість цього він чомусь повернув до коси і пішов просто до півострівця, що відкривався йому в очеретяній просіці. Напевне, у німців це не викликало жодної підозри. Вони бачать острів, він поруч і хлопчина впевнено веде до його тверді.
Тепер фашисти вже майже впевнені, що ніякого матроса на острівці нема. Принаймні живого. І пострілюють просто так, задля годиться, щоб заглушити страх перед очеретяними нетрями.
"Невже існує ще один брід? — гарячково думав Оснач, переповзаючи вздовж стовбура, до його кореневища, а звідти — на пригірок, з якого краще видно було і провідника, і всю процесію. — Невже рибалка не знав його, або лінувався показувати, заявивши, що отой шлях від липи до верби — єдиний?"
Тим часом хлопчина зупинився, чекаючи поки наблизиться поліцай, що ступає одразу за ним. Святослав бачить, як, голосно лаючись, цей опецькуватий чолов'яга поспішає до провідника і навіть наважується покрикувати на німців, що дуже вже неохоче розстаються із земною твердю. Проте офіцер і солдат, що йшов поперед нього, можливо, його денщик, все ж таки залишаються біля липи. Офіцер, мабуть, вирішив, що випробовувати свою долю не варто. Але саме тепер у нього можна стріляти. Оснач тільки чекав, коли він вийде з-за стовбура липи, бо поки що бачив лише вершечок тулії його кашкета та ліве передпліччя.
Офіцер стояв, спершись рукою об стовбур і стежив за своїм воїнством. Ясна річ, зараз його легше було б "дістати" Романчукові, проте старшина не видає себе, ніби його й не існує.
На Сатанинськім броді не залишилося жодного карателя. Один за одним німці входять в густу, помережану лататтям рудувату рідину, яка декому з них сягає по груди, і вже не просуваються вперед, а тупцюють на місці, не знаючи, що робити: пробиватися до Кричи— нецького, чи повертатися на острівець зі спаленою липою. їх лякали зараз і трясовина, й очеретяні зарості, і сам острів, на якому десь там зачаївся десантник. А тим часом провідник досяг коси. Залишилося ступити кілька кроків. Всього кілька... Одначе він раптом зупиняється, і лише по тому, як судомно посіпуються його плечі, Оснач здогадується, що хлопчина просто не в змозі ступити. "Господи, та він же завів німців у трясовину! — аж тепер збагнув Святослав, чому хлопець подався "навпрошки". — Він повів їх на смерть — ось у чім річ!"
Услід за провідником зупинився й увесь загін. Хоча зупинятися 'їм не можна було. Ні за яких обставин не можна було. Й опецькуватий поліцай зрозумів це першим.
— Куди ти завів нас, виродку?! — прохрипів він, намагаючись дотягтися рукою до хлопця. — Куди ти нас завів?! Я розірву тебе на шматки! Я тебе!..
Він штовхнув провідника прикладом, далі вхопився за його плече, намагаючись вирватись із мулистої безодні, обійти його, дістатися до прибережних кушів. І йому таки вдалося ступити зо два кроки, щоб врешті-решг знову провалитися в болтяну баюру.
Бачачи, що хлопець повів їх на смерть, задні солдати негайно повернули назад, до острівця. І Святослав виразно чув, як офіцер вигукував німецькою: "Відходити! Всім відходити! Назад!" Захопившись, він висунувся з-за стовбура і Святослав одразу ж стрілив у нього. Одначе офіцер продовжував вигукувати команди та прокляття і, здається, навіть не зрозумів, що цілили саме в нього. Вражений цим, Оснач стрілив ще двічі, проте офіцер стояв, ніби заворожений.
— Старшина! — гукнув Святослав зі страху, що з Романчуком раптом щось сталося і фашисти зуміють повернутися на острівець. — Старшина, стріляй!
В безладній стрілянині Оснач не вловив миті, коли нарешті озвався автомат Романчука, проте побачив, як ті троє солдатів, що вже майже наблизилися до спаленого дерева, один за одним полягли в болото. Збадьорений цією підтримкою, Святослав знову стрілив в офіцера, одначе той встиг залягти за дерево і почав відстрілюватися з пістолета.
— Хлопця! — раптом долинув до Оснача голос Романчука. — Оснач, рятуй хлопця!..
Оснач повзком добувся до півострівця, упав біля старого пня і... мало не зіштовхнувся лицем до лиця з поліцаєм. Він уже майже дістався до берега і тепер хапався за корч, з усіх сил намагаючись вирватись із трясовини, проте, побачивши моряка, завмер. Вони зустрілися поглядами і десантник вловив не злобу чи ненависть, а благання. І все ж таки зрадник не благав, тільки люто проричав і, зачерпнувши рукою мулу — він уже був без карабіна — хотів пожбурити в моряка. Але постріл гримнув раніше.
Десантник підповз до самісінької води і, відштовхнувши прикладом конаючого поліцая, подав карабін хлопцеві. До нього, як і раніше, долинали вигуки, лайка, стрілянина, але вся його увага була зосереджена тепер тільки на провідникові, на цьому мужньому хлопцеві. Оснач бачив змарніле заляпане мулом обличчя його, бачив, з яким зусиллям волі той ухопився за карабін, потягнув до себе так, що, навіть упершись плечем об пень, Святослав ледве втримувався на березі. Та саме тієї миті, коли здавалося, що трясовина зжалілася над ним, хлопчина здригнувся, наче підбитий птах, що востаннє робив спробу відірватися від землі і, випустивши приклад, почав точитися назад. Водночас щось болюче обпекло й руку Святослава. Біля самого плеча.
— Марія буде у плавнях, — майже прошепотів хлопець. — Старий сказав... У пл.... Біля хуто...
І раптом закричав, страшенно так закричав, вкладаючи в той крик увесь свій страх перед чорною безоднею, що поглинала його; весь сум за життям, увесь розпач приреченого...
10
Минала третя година ночі, коли Радомир нарешті знову наважився ступити за хвіртку, біля якої вчора ввечері так несміливо чекав (як він назвав її про себе) Марію-Другу. Стоячи на східцях, що вели до веранди, Оснач за звичкою обмацав пальцями одвірок, відшукуючи кнопку. Проте дзвінка не було. Зате двері виявилися незамкненими. Оснач увійшов на тьмяво освітлену місяцем веранду, присів на тапчан і закурив. Він зважувався. Ще не пізно відступити, зникнути, щоб навідатися до Марії вранці, або дочекатися її на шляху, коли йтиме на роботу. Адже хтозна, як відреагує на його появу в такий пізній час.
По суті, він знав дві дівчини. Першу — оту, яку зустрів у поїзді: насмішкувато-холодну, неприступну, з кожного руху й кожного по— гляду якої так і бризкало гонором. І другу — яку бачив учора на схилі узвишшя, в плавнях, на трясовині... Можливо, існувала ще якась третя Марія Святешна, якої він поки що не знав. Напевне, ця, "третя", могла б відкритися йому ще тоді, біля озера, коли Марія нарешті заспокоїлася. Але, заспокоївшись, дівчина просто підхопилася і втекла у степ, і він уже не наважувався наздоганяти її. Єдине, чим він міг зарадити їй тоді — дати можливість побути насамоті, опритомніти, виплакатися...
Отож, поки не стемніло, Радомир залишався біля трясовини. В степу, вважав він, Марія в безпеці, там вона вже не взмозі буде заподіяти собі щось лихе. Тому головне — не допустити, щоб вона повернулася до трясовини.
Оснач допалив сигарету, викинув її у двір, постояв, милуючись місяцем, на східцях веранди. Колись давно, ще в дитинстві, він чув, як древній дід говорив, що в синіх обрисах, які з'являються на повному ясному місяці, відтворюється жорстока, проте цілком земна сцена: брат заколює вилами брата. Проте мати не дозволила йому повірити в це жахливе тлумачення, досить швидко пяснивши, що на ясному місяці він помічає відбитки земних півкуль. А може, так, сцена вбивства зароджуються із заздрості до слави живих і мертвих. Ні, це "місячне" повір'я правдиве і ніхто не здатний розвіяти його!
— Хто це?! А, це ти?.. — долинув до Радомира голос із сутінок. — Ось бачиш, лейтенанте, головне — наважитись відчинити хвіртку... А щоб увійти до хати — для цього вже й сміливості не треба.
— Я ще не ввійшов до хати, — стиха проказав Оснач, торкаючись рукою розпущеного волосся Марії. Оповите легеньким халатиком тіло дівчини випромінювало звабливе тепло, від якого в Радомира перехоплювало подих. — І без твого запрошення не ввійду. Хочу попросити пробачення за все, що сталося, там, біля груші...
— Ти не повинен вибачатися за це, — суворо перебила його Марія. — Переді мною ти завинити не міг. Принаймні там, біля трясовини. Що б не сказав мені там, як би не повівся — не міг. Це на мені печать злочину.