І молодий кавалер виявив себе гідним своєї ролі. Сидів на кріслі у повній пошані до співбесідниць позі і зразу ж найшов тему, якою зацікавив господинь дому: оповідав про свою останню виправу по ріці Тієте і пригоди, яких у цій виправі зазнав з цілою своєю бандейрою. Були там захоплюючі випадки з дикими звірями, крокодилами, гадюками й індіанськими племенами, були описи водоспадів, переправ човнами через ріки і тяжких переходів через праліси.
Треба признати, що Жібальдо був красномовним оповідачем, то ж і не дивно, що цілковито полонив увагу слухачок, примушуючи їх щохвилини то дивуватися, то лякатися, то радіти зі щирого серця. Їхні вигуки додавали лицареві ще більше охоти до оповідань і робили їх ще живішими і образнішими. Доходячи до якогось особливо напруженого пункту, він підіймав ліву руку й обережно торкався пучкою до свого волосся на лівій скроні, зраджуючи тим, що й тепер спогади його хвилюють. При тому зовсім не був хвальком, не намагався підкреслювати ані свого розуму, ані сприту, ані відваги, навпаки, говорив про себе, як про "ми" і про особу другорядну. Частіше згадував Себастьяна, і той, почувши своє ім'я, підводив голову від шахів та посилав братові теплу, доброзичливу, але й заразом трохи іронічну посмішку.
— І так, — кінчав своє оповідання Жібальдо, — налазилися і намучилися ми добре, але ні золотих гір, ні діямантових скель, про які уперто оповідали нам люди, не знайшли.
— Мусіли ж ви бути дуже огірчені невдачею, — співчутливо сказала дона Ізабела.
— Шляхетна сеньйора зволить помилятися, — заперечив Жібальдо. — Ми, правда, не знайшли того, чого шукали, але я від самого початку в казки не вірив.
— Мій шляхетний брат, — засміявся Себастьян, — коли йде в похід, то здебільша тільки для того, щоб розвіяти якийсь міт.
— А мій шляхетний брат, дотримуючи мені незмінно товариства в походах, робить це тільки для того, щоб потім зі мною разом посміятися.
— Як бачу, ваші походи цілком виплачуються... — усміхнувся дон Антоніо.
— Чому ж — ні? — стрепенувся Себастьян. — Я люблю походи хоч би тому, що в них людина пізнає багато цікавого.
Дон Елеодоро, відірвавшись на хвилину від розмови з приятелем, сказав з добродушним докором:
— А я, доне Себастьяне, мій дорогий сину, вже з нетерплячкою чекаю, коли ви перестанете дивитися на ці походи, як цікавий хлопчина, і пригадаєте, що вони сильно випорожнюють батьківську кишеню.
— Дозволю собі зауважити нашому достойному батькові, що він трохи недооцінює нашого Себастьяна, — вступився за брата Жібальдо. — Цей "цікавий хлопчик" є дуже дільною людиною в походах, і я би не радив ні людині, ні звірині мірятися з ним силою серед пралісу. То він перед лицем шляхетних пань та ще хіба за шахами має такий смиренний вигляд.
— Егеж, і зі смиренним видом дасть мені зараз мата, — зморщив брови Антоніо і викликав загальний сміх.
— Чи ж справді оплатиться робити тяжкі походи і наражати життя на небезпеку для розвіяння мітів і для сміху над ними? — повернула до цікавої їй теми Анна-Марія.
— Ні, шляхетна сеньоріто, — покрутив головою Жібальдо. — То лиш так говориться. Але насправді для мене походи диктуються іншою ціллю.
— Цікавістю?
— Ні, не цікавістю. Мій шляхетний брат, правда, ходить зі мною найбільше з цікавости і з почуття приязни до мене, але я завжди маю конкретну мету.
— Знайти поклади?
— Поклади також входять в рахунок, але не завжди і не в першому пляні.
— Що ж тоді?
Жібальдо підніс руку і торкнувся пучкою свого волосся над вухом:
— Є дві головні причини, які мене женуть у походи: шукання нових доріг у глибину краю і завоювання нових теренів.
— І що з тих доріг і теренів?
— Багато, шляхетна сеньоріто! Мусимо опановувати край і закладати нові оселі, щоб нас не випередили еспанці. Для цього потрібно знати дороги і стояти твердою ногою в найдальших закутинах пралісу. Там треба оселювати наших людей!
— І хто ж погодиться жити в тих "найдальших закутинах пралісу"?
— Я перший, шляхетна сеньоріто!
— Ви, доне Жібальде?!
— Так, сеньйоріто, я! Ми опанували лишень східне побережжя континенту і вже трохи його вивчили. Але ніхто не знає, що криється в його надрах. І я, хоч і не вірю в міти, вірю, однак, в те, що головного ще ніхто не знає. Мене манить мрія — знайти десь далеко-далеко гарну й багату місцевість, яка б мала добре сполучення з побережжям, і там заснувати місто. Залюбки оселився б у такій закутині і посвятився б для її розвитку, як посвятився ваш шляхетний падриньо для Паранаґви.
— І тоді наступив би кінець вашим походам?
— О, ні, шляхетна сеньйоріто! Нова оселя стала би для мене лишень базою і вихідним пунктом для дальших виправ. Звідси, з побережжя Атлянтику, є дуже далеко і дуже невигідно підбивати нові терени, а ще тяжче — втриматися на них. Щоб назвати землю своєю, не досить пройтися по ній туди й сюди, — її треба загосподарити.
Анна-Марія, уявивши себе дружиною Жібальда, закинутою в якийсь далекий кут дикого пралісу, приреченою ціле своє життя сидіти в порожньому домі й виглядати чоловіка, посумніла, а потім обізвалася вголос:
— Яка ж все таки сумна доля дружин завойовників!
Жібальдо побожно схилив голову, бо ж уже бачив оцю молоду панну з блакитними жилками на скронях в ролі майбутньої дружини конкістадора:
— Що ж робити, шляхетна сеньйоріто? Живемо в часі й серед обставин, які вимагають великих жертв: чоловіки для майбутнього батьківщини мусять зрікатися теплоти й затишку родинних вогнищ, а жінки — в самотности збувати дні й підтримувати вогонь, щоб їхні мужі, повернувшись з походу, могли обігрітися й відпочити. Становище жінки є тут дуже невідрадне, але подвійно почесне, тому я, наприклад, просто молюся до жіноцтва, як до святих. Можу сказати сміливо, що життя їхнє далеко важче, ніж наше. Чоловіки самим Богом створені для твердого життя, для трудів, війни й невигід. То ж нам ці походи — дрібничка. Але інша річ — жіноцтво. Воно вимагає опіки, ніжности й достатків.
— Але ж, доне Жібальде, — вмішалася в розмову дона Ізабела, бачучи, що вона набирає надто похмурих рис, — я гадаю, що і мужі й жінки мають подостатню винагороду за свої жертви!
— О, так, шляхетна сеньйоро! — поспішив згодитися Жібальдо. — Радість і любов, з якими зустрічають жінки своїх чоловіків при повороті з походів, є такою винагородою, для якої не жаль ніяких жертв!
— Жінки також мають свою винагороду, — поспішила з запевненням дона Ізабела. — Кожний похід чоловіків побільшує їхній добробут, збільшує значення в суспільстві, а, окрім того всього, жінки мають також від зустрічі радість і любов. За те все справді варто трохи понудитися.
— А все ж було б краще, коли б шляхетні лицарі, вибираючись в похід, забирали б з собою і жінок, — висловила свою думку Анна-Марія.
— О, шляхетна сеньйоріто! — запротестував Жібальдо. — А котрий би ж справжній лицар дозволив своїй дружині пускатися в такі походи?! Інша річ — індіянки, чи метиски — жінки нижчої раси і касти: ті змалечку звикли до тяжкої праці, невигід і недоїдання. Тому вони ще можуть супроводжати чоловіків у походах. Але високородні, тендітні пані — ні!
— Дон Жібальдо вважає, що високородній жінці легше лишитися вдома і роками терпіти найтяжчі муки за долю чоловіка?
— Хто ж каже, що це легко? Звичайно, ні. Але, власне, я тому й мрію про засновання оселі в дальшому кутку, щоб походи не тривали роками, а обмежувалися до кількох тижнів. Адже краще і для чоловіків і для жіноцтва, коли розлука є коротшою. Тепер ми страшно багато часу тратимо на подорожі, а його можна використати для праці на користі краю і на радість перебування в родинному колі. От, не знаю лишень, чи я знайду в світі таку шляхетну душу, яка б схотіла розділити мою долю і підтримати мої наміри? Коли б знайшов — був би безмежно щасливий і влаштував би своїй пані таке життя в новій оселі серед пралісів, про яке може хіба мріяти найзначніша жінка в европейській столиці...
Анна-Марія густо почервоніла й притулилася до сестри, не відповідаючи ні слова. А дон Жібальдо тягнув далі:
— Але що ж? Навряд, чи така самовідречена душа знайдеться, а, як і знайдеться, то невідомо, чи дасть мені свою руку... Може, знайде достойнішого... Ми з братом не маємо ні матері, ні сестри, а наш шановний батько також рідко коли буває вдома — все їздить у різних справах. Ми не маємо нікого, хто б нас зустрів на порозі дому й привітав біля теплого вогнища...
Тут Жібальдо, похиливши голову, зажурився.
Пані зворушилися до сліз і дивилися на нього співчутливо.
— О, доне Жібальде, — врешті промовила схвильовано Анна-Марія, — я бачу, що шляхетний сеньор сам себе недооцінює, але я переконана, що не одна панна з найшляхетнішої родини з радістю прийняла б руку такого видатного лицаря і уважала б за честь для себе розділити вашу долю і підтримати ваші наміри...
Вона не казала нічого конкретного, але досить було глянути на вираз її темних очей і її збудженого обличчя, щоб пізнати у ній саме ту, яка б охоче погодилася на життя в глухій закутині пралісу і на терпеливе очікування свого чоловіка при завжди розпаленому вогнищі...
Жібальдо зрозумів її й відразу повеселів, окрилений натяком на можливість вимріяного ним щастя, та почав далі снувати свої пляни на майбутнє.
Час пролетів непомітно, і дона Ізабела врешті підвелася, бо треба було зайнятися приготуванням до вечірнього прийняття. За нею, мов на команду, схопилися і всі три Ебани, відразу пригадавши собі невідкладні справи: дон Елеодоро пригадав собі, що має поїхати з Жібальдом на корабель, а Себастьян мав припильнувати перевезених на берег речей і товарів. Антоніо зголосився до товариства старших Ебанів, дон Ґабрієль хотів помогти Себастьянові, але увійшов отець Жоакінь і попросив його на кілька слів дискретної розмови. Так порозходились усі, й лишилися самі пані дому.
— Ну, і дуже страшні показалися Ебани? — спитала дона Ізабела весело.
— Ах, сестричко, я навіть ніколи собі не уявляла, що вони такі! — захоплено вигукнула Анна-Марія. — Який мудрий дон Жібальдо, який відважний, який діловий, яка витонченість у нього в поведінці й розмові!
— А що, а що, привереднице! — грозила дона Ізабела пальцем. — Я ж тобі казала. І не зіпсувала їх домішка індіанської крови, правда?
Анна-Марія пригадала собі випадок на ґанку й закопилила губку:
— У всякому разі, дона Жібальда — ні.