Та Жирослав Мироніжич і так здогадався: "Сли татарські до нас"; в пам'яті ж зринув давній, шістнадцять літ назад, злощасний похід Русі та половців: лівий скелястий берег Дніпра біля Хортиці, десяток посічених кипчаками чужинських слів і скрушне зітхання якогось сивого воя з київського ополчення: "Зле вчинили... Сла чіпати не можна. Не до вподоби таке богам. Розгніватись можуть."
Бач, якби ж тоді Русь знала, чим усе скінчиться, вона б собі й соломки підстелила...
Із завмиранням серця спішився, за ним те ж саме зробили й Будислав із отроками і всі мовчки посунули узвозом вниз до мосту – "соломку стелити". А з того боку деснянської протоки з куряви вигулькнуло кілька комонних, з боків охопили, наче кліщами, сіру хмару, перед самим мостом заскочили наперед і стишили набраний кіньми розгін. Щось дуже знайоме вгадувалось бояринові в тих комонних, тільки що саме?
– Та то ж наші! – вигукнув раптом Будислав. – Михайло онде!
Доки пелена спадала з Жирославових очей, молодший був уже перед ним.
– Отче, звитяга наша! – уноша весь аж світився щастям: – Любодар сам-один десяток татар вирізав. Два десятки їхніх коней пригнали!
Забувши про вчорашню образу, скочив з коня і тільки тоді здивувався:
– А ви тут пощо спішені? Нас стрічаєте?
– Чи не татарам кланятись вийшли? – проїжджаючи, немовби про себе насмішкувато буркнув сотник, проте боярин із синами його почув. Через дурне становище, в котре потрапив з власної волі, Жирослав Мироніжич почувався розгубленим, тож таку очевидну зневагу від княжого сотника, та ще й свого зятя, стерпів мовчки: здавалося, що ганьбу його бачить увесь світ. Повернувшись у двір, велів відшмагати різками того дурного отрока, що сполохано волав "Татари!" і конюхи, звичні до цього діла, вправно розп'явши телепня на драбині, заходились полосувати його спину. Не помогло, на душі було бридко: від власного страху, від того, що весь останній тиждень не його воля брала верх, а ще від безвиході, що її тепер породила неминучість. Бо тільки дурню незрозуміло: за свій знищений дозор татари помстяться, ні про яку покору й слухать тепер не стануть. Або скажуть: видайте тих, що дозорців різали. Кого, Любодара? – скривився боярин. То такий чорт, що й голову з плечей тобі тут же зніме... І скажи ж ти, везучий до чого! Ніби янгола за правим плечем має. Чи може сина свого, Михайла? Ех, горе-горе...
... Вся Русь боярам заздрить: теремам їхнім і коням, коштовній зброї й багатому платну, узороччям, паволокам, стравам і медам. Хе, побув би хтось в боярській шкурі. Боярин, особливо ж коли ще й посадником княжим сидить у дальній волості, більше схожий на вірного пса, котрий сам-один стереже в лузі отару свого господаря. Немає з ким і щирим словом перекинутись. А дружнє слово, воно в лиху годину дорожче срібла й виручить може не згірш вірного коня чи ножа-захалявника. Одна надія на синів: жаль, не доросли ще отцю справжніми порадниками бути.
Ті руські князі, що лишились після Калки живими, з подвоєним завзяттям заходились ділити скривавлену спадщину своїх загиблих родичів, ближчих і дальших, – наче у вовчій зграї. Михайло Всеволодич, нахабно порушивши право свого дядька Олега Ігоровича з Курська на чернігівський стіл, силою всівся на нім і одразу ж почав озиратись довкола: де ще можна земельки урвати, чию волость під себе вдасться підім'яти? То на Новгород двічі ходив, то на Київ та Галич зазіхав. Спершу через Новгород мірявся силою з заліськими князями, потім, образившись за щось на київського Володимира Рюриковича, намірився Київ під свою руку взяти.
Вже зима була – рання, з морозами, зі сніжком. Десна стала; життя, вважай, завмерло скрізь до весни. Жодних звісток від князя: де він – у Києві чи в Чернігові? Купці вже давно, від Покрови ще, по теремах сиділи, як годиться. Два десятки залоги, що на вимогу Михайла Всеволодича відрядили до князя ще в липні, до холодів, не повернулись. Що і де коїться, ніхто не знав. Та, коли чесно, Жирослав тоді тим особливо й не переймався, звик уже. Життя таке: князі, аки пси, між собою гризуться, бояри, наче суки ті, приплід княжий доглядають – хто для чого народився.
Аж раптом рать якась під стінами – зимою, отакої!
– Одчиняй ворота!
– Хто такі?! – сторожа на стіні з переляку аж охрипла.
– Великий князь київський Володимир Рюрикович в гості до вас, – насміхались внизу.
А тим часом на посаді зчинився шум, чужі вої скрізь, наче скотину, виганяли людей з власних жител, та й худобу за ними слідом. І раптом димом потягнуло на морозі, темні стовпи його піднялись там і тут... Котрийсь із сторожі прилопотів, шукаючи сотника, до Жирослава Мироніжича в терем (Любодар і правда, в тестя гостював), захеканий, перелякано вигукнув:
– Кияни під стінами! Посад палять, полон беруть!
Одним духом опинились із сотником на стіні, зиркнули на посад, а там... "Гості" київські не з пустими руками навідались і часу не гаяли. За перестріл від стін вправно зводили з дерева щось таке, не добереш здалеку, що саме – незрозуміле, химерне, як сказав би пресвітер Овдій. Любодар ще не встиг і городян усіх на стінах зібрати, а ті дві химери плюнули раптом на Хоробор вогняними клубками, потім ще і ще: метали безугавно, доки не зайнялося в городі. Одразу ж нікому до стін і діла не стало – кинулись усі гасити пожежу, бо нема нічого страшнішого, аніж вогонь у дерев'янім городі: ліпше вже полон, аніж опинитись серед зими просто неба.
З ким порадишся, хоча би кількома словами перекинешся? Що за птаха його зять, Жирослав уже добре знав. Встояти супроти вогню не вдасться, хіба що поляжуть всі. Кому від того користь буде? Нікому.
Він сам велів хутчій відчинити ворота. Любодар, чортяка затятий, засів зі своїми в дитинці. Кияни, попри те, що мало не вся східна сторона Хоробора була в огні, увійшли в город, приступились до внутрішніх стін. Пускали палаючі стріли та всередині не займалось. З дитинця теж били з луків – не підступитися. Зимовий день короткий, було вже по обіді, нападники розуміли, що без своїх пороків їм дитинця не запалити, отак просто не взяти. Розбирати пороки-вогнемети, перевозити – а де ставити? В городській тисняві вони свого лихого діла не зроблять, коли ж і займеться все, то згорять разом з теремами. Ось-ось настане ніч, темрява і чекай тоді несподіваного нападу з-за кожного рогу. Дарма, що під Хоробор прийшло добрих дві тисячі комонних – потрапивши вдень у город, де почалась уже пожежа, самі ризикували опинитися в пастці.
Жирослав Мироніжич бачив, що вождів було троє, в одному з подивом упізнав новгород-сіверського князя Мстислава Глібовича: "Як? Він пощо тут? Супроти брата свого двоюрідного?!" Двох інших наче й бачив десь, тільки ніяк не міг пригадати де ж саме: чи не на Калці? Бо ніде більше в житті своєму не бачив він стільки князів, як тоді – просто очі розбігались в переяславського дружинника.
– Боярине, – звернувся до Жирослава молодший з двох невідомих князів, – вели своїм здатись, бо не тільки Хоробор дотла спалим, а й волость усю твою. Ось хрест кладу, що вчиню – рука не здригнеться.
– Ой, княже, – вклонився посадник, – не знаєш ти сотника того. Не здасться.
– Невже? – криво посміхнувся князь. – Хотів би на нього подивитись. Скажи, нехай вийде. Слово княже даю, що підступу не буде. Вільним вийде – вільним і повернеться. Гляну тільки, що за птиця така?
Любодар не злякався, вийшов. Підійшов до трійці комонних князів, став супроти й дивився на них, наче вовк.
– Ти пощо перед князями в шапці, раб?! – загримів князь. – Хочеш, аби її з головою тобі зніс?
– Перед ворогами шапки не знімаю, – і вухом не повів на те сотник. Насупився, голову опустив і бликнув з-під лоба злим поглядом: – Не раб я, княжа в мені кров!
Князь аж хмикнув, не очікувавши такого нахабства.
– Я Данило Романович, князь галицький, може чув?! – лють закипала в його голосі.
Ліпше би він того не казав... Любодара ніби якась стороння сила струсонула.
– А-а-а!! – прорвало раптом неговіркого сотника: – Ото ж бо бачу я, що ти мені знайомий, княже! Пам'ятаєш, як від татар на Калці тікав?! Я до киян напереріз тобі помочі мчав просити, так ти коня мого потяв! Забув?! Ви там кашу з тестем заварили, а гості прийшли, то п'ятами накивали! Ще й на Дніпрі всі лодії забрали – се через вас коло Хортиці татари руським тілом берег вкрили! Як спиться, княже? Русичі зраджені не сняться?! А тепер, бач, сюди прийшов, городи руські палити взявся!
Данило, перемінившись на обличчі, потягнув із піхов шаблю. Жирослав Мироніжич пополотнів: посічуть їх тут разом із безголовим зятем на капусту. Навіть хрест на себе поклав: "Прийми, Боже, душу раба твого..." Та Любодар і не думав мовчати:
– Чи ти гадаєш, смертю мене вразиш?– він так само дивився Данилові в очі: – Отся сивина моя з Калки! Ти й долі того не бачив, утікши, що я там видів! Рубай! Щоночі тобі снитимусь!
Князь штовхнув наполовину витягнений клинок назад у піхви, аж перехрестя клацнуло об устя.
– Не тобі мене судити,сотнику, – Любодарове звинувачення вразило Данила в саме серце, – Інший важитиме діла мої: добрі й лихі.
– За Бога ховаєшся? – не вгавав Любодар і простяг десницю. – Отуди поглянь!
Князі, а за ними й почет їхній, озирнулись. За кількадесят сажнів позад них палала охоплена вогнем стара дерев'яна церковка Хоробора – від низу й до самої маківки. Немов чекала, коли озирнуться нападники: шатро її раптом з гуркотом, зі снопами іскор обвалилося і залізний хрест, що вінчав його, умить зник з перед очей цілого гурту видців.
– Отсе твої діла, по ним і Суд тобі буде!
Того, що сталося далі, не очікував ніхто, а найперше, мабуть, Жирослав. Данило Романович розвернув коня і щось проказавши стиха своїм супутникам, подався з города.
Жирослав не міг повірити тоді своїм очам та вухам. Здавалося, що те йому привиділось. Щоб галицький Данило Романович та ще й у присутності двох інших князів отак попустив якомусь сотнику, хай і княжої крові, нечуване нахабство: привселюдні докори – і які, і в чому! З тієї години стало боярину ясно, що зять його з нелюдською силою знається, а яка вже вона, – від лукавого чи Божа, – не надто й важить.