Сподівання Сивера зустріти серед руської раті своїх розвіялись, як дим.
Просидівши у скруті з харчами понад два місяці в облозі, вони під час однієї з нічних вилазок за їжею не повернулись в Доростол: у сутичці з ромейським дозором Фрейвар отримав сильний удар по голові і хоча шолом його витримав, проте свей упав замертво. Сивер не міг залишити побратима у біді: зваливши його на спину, сховався в прибережних хащах шелюги; роси пограбувавши ромейський стан, відійшли за стіни Доростолу без них.
... Сидячи тепер в Сиверовому теремі, кружляючи сур'ю, вони згадували усі ті події більш, як десятилітньої давнини, що поставали перед їхніми очима яскраво та свіжо і їм було про що говорити. Озарич, повернувшись до свого роду, скучив за людьми, котрі бачили і знали те життя, яким жив він у чужих краях; нині він надолужував це у розмові з варягом.
– Куди ж ви пропали тоді? – допитувався тепер у Сивера одноокий Орм.
– Фрейвар отримав по голові, – знехотя розповідав Озарич. – Довелося ховатися у березі, а наступної ночі на колоді спустилися по Дунаю і рушили пішки, в обхід ромеїв, назад до Константинополя. Що ще нам лишалося робити?
Сивер просто не міг зізнатися старому варягові, що Фрейвар тієї ночі його піддурив, прикинувшись, що не може навіть стояти на ногах: свей схитрив, бо не бачив ніякого іншого виходу з тієї пастки, в котру вони потрапили. Він розумів, що навряд чи вдасться їм залишитись живими; до того ж голодна смерть його просто жахала, а приязні до Святославового воїнства він не мав, як не мав її до будь-кого на цілому білому світі, окрім Сивера. Якщо кілька місяців до того він був переконаний, що переходячи до Святослава, він робить добро для свого молодшого побратима, то тієї злополучної ночі він так само був переконаний у правильності свого нового хитрого вчинку: докори сумління йому не дошкуляли ніколи.
– Де ж ти десниці позбувся? – прийшла черга Сивера поцікавитися у Орма.
– В останній брані, коли вихор здійняв пилову бурю і нас піском засліпило, якийсь клятий лобанор...
– Клібанотор – поправив Орма Сивер.
Старий на те лише махнув уцілілою рукою, мовляв, нехай, яка тепер різниця:
– ...сто чортів йому в печінку! – мечем відтяв. Добре, хоч не голову. Ох, і дісталося тоді нам від ромеїв! Вони виманили-таки нас від Доростолу: так уже ж повільно відступали, що Святослав купився на це і ми пішли вперед. А тут з боків їхня кіннота! А тоді оті, закуті в залізо! А тут ще й буря здійнялася, та така, якої мені зроду бачити не довелося... Посікли нас... Добре, якщо половина в Доростол повернулася! Ех... – Орм знову махнув рукою.
– А око?
– Се вже на Хортиці сталося, коли печеніги напали.
– То ти бачив, як загинув Святослав?
– Отак, як тебе нині бачу. – скрушно похитав головою варяг. – З-під Доростолу нас вийшло тисяч десять; більша половина – Свенельдових комонних, решта на лодіях, бо кидати їх було жаль і здавалося, що на воді безпечніше буде, та й коней же на всіх не вистачало і поранених було – чи не кожен третій... Свенельд зі своєю дружиною покинув нас і через тиверські та улицькі землі дістався-таки Києва; Святослав же поранених полишити не схотів, не той він був князь, щоб так учинити. До того ж, зі своєю малою дружиною він не міг проминути Хортичий[160] острів – мусив скласти на тамтешньому капищі пожертву Перунові – адже жрецем його був.
Ми під осінь не змогли пройти пороги – печенізький хан Куря розсварився із нашим князем, то вони вже чекали нас і довелося повертатись на Білобережжя[161] та зимувати там. А потім виявилось, що завелися серед нас зрадники – Уліб[162] та інші християни – продалися, значить, ромеям. Ох, і лютував наш князь! Уліба він власноруч зарубав, і решту тих, хто Перуна зрікся, ми Громовержцеві в жертву принесли. – Орм, забувши зоп'яну, що гостює у християнина, розповідав із видимим задоволенням: – Жерців їхніх живцем спалили – добра вийшла жертва, скажу я тобі! І якби ото вдалося нам Києва дістатися, Святослав би тих, котрі крижу поклоняються, – клянуся жовтими латами Відара[163]! – до ноги, упень вирубав би, такий злий був на них.
– ...Голодна й холодна була в нас зимівля – вів далі варяг: – Хліб, що його дали по угоді ромеї, швидко скінчився, просиділи всю зиму на рибі без солі – аж досі з душі верне, як згадаю... А потім вже конину у печенігів купували, деякі з них отай продавали: не цілого коня, а так, то стегно, то ребрину. Вважай, ледь не все ромейське золото на ту конину й пішло. Під весну за якусь нещасну кінську голову по пів-гривні давали.... А ще ж на острові тому жодного тобі деревця немає: вимерзли на тих вітрах так, що й нині отсе при згадці мороз по шкурі продрав... Ледве дочекались, коли пройде льодохід; по високій воді підіймаємося Славутою на лодіях, а печенізькі дозорці – назирцем, назирцем... Дружина була голодна та стомлена – не так навіть пря з ромеями, як голод з холодом на зимівлі відібрав ледь не всі сили. Мало хто з нас не мав важких ран. У мене он десниця без п'яста була – я й не гріб зо всіма. Пороги починалися, потрібно було перепочити – Вовче[164] горло нізащо не пройшли б. Вийшли на Хортичому, бо ж, кажу, Святослав не просто великим князем був, а ще й жерцем Перуновим найвищої посвяти...
Орм замовк: видно по ньому було, що усе пережите тоді зринало зараз перед його очима, вірніше, перед єдиним оком.
– Князь склав жертву Перунові: немало коштовної зброї та золота свого почепив на Дуба. Перун же кров полюбляє, але ж ми коней ще зимою поїли... Слід було б вепра чи тура вполювати, так печеніги не дали того зробити. Ех, варто було тоді людською кров'ю задобрити Громовержця – можливо, і не сталося б з нами того лиха...
Варяг помовчав, похитав головою, пожував сухі вуста – немовби сам із собою розмовляв. Озарич, хоча йому й кортіло швидше про все почути, не підганяв старого воя, розумів: людині потрібно опанувати себе, бо там, усередині, в душі, відкрилася стара незагойна рана – пече й болить...
– Кляті печеніги де тільки і взялися, зняли вночі стомлену сторожу – та й заходилися вирізати сонних. Хтось захрипів перед смертю, ну я й прокинувся, бо спав погано, якраз рану на дощ ломило. Дивлюся... – віриш... – Озарич побачив у вцілілому оці старого воя неприховані сльози: – віриш..., як овець різали нас печеніги! Крикнув я не своїм голосом – скочили, хто в живих залишився: кілька сотень – п'ять чи шість...
А їх же чи не по десять на одного! Доки ми біля князя зібралися, у коло стали – ще третина загинула. Та сам знаєш, печеніг без коня – не печеніг. Скільки їх не було, а до світання ми вистояли. Від лодій вони одразу ж нас відрізали, тому ми поночі відходили уверх по течії, мимо Дуба, до скель, добру версту чи може й дві, хіба у темряві розбереш? Здавалося, що всі двадцять... А ніч тяглась, як тиждень... Ми вже були майже дісталися вершини острова і вони б там довго ще нічого з нами не змогли утяти, бо куди там якомусь печенігові без коня до княжого дружинника, що пройшов усю Болгарію і проти ромеїв вистояв, але коли зовсім розвиднілось, кочовики дістали свої луки і засипали нас стрілами. Дружина на очах почала танути...
– Ото там і мені в око поцілили, – продовжував Орм і показав шуйцею на ліву пусту очницю: – упав і встиг лише подумати, що це вже й мені кінець. Та не захотів тоді Одін[165] забрати мене з собою, і довелось мені бачити те, що довіку не забуду... Очнувся, лежу, а підвестись не можу: то до тями прийду, то в ніч провалюся... Навколо князя хіба що півсотні дружинників залишалося, тих, у кого щити з собою були. Отак, очнувшись укотре, чую, як крізь воду, що Святослав раз по раз гукає: " Куря, виходь один на один битися! Куря, виходь битися!", а хан йому звідкись у відповідь: "Навіщо мені з тобою битися, коли і так цього вечора мої онуки твоїм мечем будуть бавитись, а тебе самого я притягну до стійбища на ремені. Рабом моїм будеш – кобилиць доїтимеш!". Мене мов ножем по серцю різонуло. Рвонувся встати – і в пітьму провалився.
Та коли очнувся, все ж таки зміг якось сісти. Стріла у оці стримить і такою важкою видається, що аж голову мені донизу хилить. Бачу, біля князя вже хіба що з десяток воїв лишилося. Святослав міг би стрибнути з високого берега у воду і спробувати навіть під стрілами уплав дістатися другого берега, але йому б таке і в голову ніколи не могло прийти – отак зганьбити ся втечею від якогось Курі!
Дивлюся – князь розмахнувся і пожбурив свого меча в Дніпро, щоб не дістався, значить, ханові: клинок тільки блиснув на вранішньому сонці – і схопив Куря першого облизня. А далі Святослав підхопив із землі чийогось меча і кинувся з рештою своїх гриднів на тих псів. Я й собі рвонувся звестись на ноги та знову знепритомнів. Не знаю, скільки часу пройшло; відкриваю вціліле око – розпливається усе, світ крутиться і пливе кудись та й сам не доберу де я і що... Коли трохи прояснилося, бачу – якийсь кривоногий несе повз мене у руці щось кругле, знайоме. І тоді доходить мені, що то він тримає в правиці за чуба голову нашого князя і бачу я, що очі Святослава відкриті і дивляться прямо на мене... А я.., – старий аж хлипнув, по щоці із уцілілого ока його покотилася сльоза, – а я...
Він сплакнув коротко – від тодішнього свого безсилля, від теперішньої своєї згадки про ті події, від почуття власної своєї провини, як він щиро ввважав, через те, що не вистачило йому тоді сил підвестись і захистити свого князя, або вмерти з ним заодно, – потім гучно висякався на тесану підлогу, витер об ногавиці долоню і скрушно махнувши своєю куцою десницею, нарочито голосно, немов соромлячись цієї своєї миттєвої слабкості, вигукнув:
– Наливай, Лісорубе! Доп'ємо, то я й піду: жона у тебе ще молода, маєш її порати! – і хвацько підморгнув своїм єдиним оком Озаричу.
****
Наперед в життя людське, хоч простолюдин ти, хоч князь, зазирнути самому не можна. Відтак, спати лягаючи, не знаєш напевно, проснешся, чи ні, а що вже наступного вечора тебе чекає – й поготів не взнаєш.