Паоло, віддавшись почуттям, теж не відставав від друга.
Нарешті захеканий Рикуш, ухопившись обома руками за плечі Паоло, насилу відірвав того від себе і мовив:
– Годі, бо задушиш! Худий-худий, а жилавий!... Мені оце зранку сказали, що ти об'явився, то я і не повірив. А таки правда! Де ж тебе носило?!
– А-а-а... – махнув рукою Паоло: – де тільки мене не носило... І за день не розповіси.
– То й добре! – аж зрадів Рикуш. – Два дні розповідатимеш! Ходімо: нині – ти гість мій дорогий!
Паоло скрушно розвів руками:
– Видута мене чекає...
Рикуш засмутився хіба що на якусь мить:
– Нехай і так! Домані на печеню більше часу буде!
І схаменувшись раптом, мовив:
– Та це ж ти не знаєш, де моє житло нині!
– А хіба не там? – Паоло кивнув головою у бік Лугових воріт, неподалік яких колись, ще за його отроцтва, жив з батьками Рикуш.
– Ні. Я тепер біля кузні нашої житло звів. Пам'ятаєш де це?
– Пам'ятаю.
– То чекатиму тебе. Не барись!
– Я борзо!
... Рикуш, на відміну від Сивера, походив з бічної гілки роду: колись давно, так давно, що лише одна Десеня, та й то, може, не до ладу, могла б розповісти, якщо не забула, у якому коліні перетиналися їхні далекі пращури – прадіди прадідів. Сивер дружив із Рикушем, старшим від нього на дві зими, з того часу, як навчився стріляти з лука; Сивер завжди був вищим, спритнішим та сильнішим від своїх ровесників і скільки себе пам'ятав, дружбу водив лише зі старшими від себе. Вони були нерозлийвода: разом купалися у Коропі, Ятриці та Ужеті, разом стріляли взимку вевериць, навесні збирали в очеретах гусячі та качині яйця, влітку ловили топтуном рибу; ставши отроками, пасли в нічному коней на лузі, боролися на поясах і билися навкулачки зі своїми ровесниками, змагалися, хто далі кине з пращі каменя, або випустить із лука більше стріл і часто за розірваний одяг чи недоглянуту скотину отримували від отців лозиною або й віжками. Якось одного зимового дня, намірившись поставити пастку на бобра, Сивер провалився у незамерзле болото і Рикуша, що допомагав другові вибратися з трясовини, ледве самого не засмоктала чорно-зелена багнюка. Вони і так дивом вижили, бо вибиралися з того болота мало не півдня, були мокрі по самісіньке горло, мороз же ставав усе сильнішим і одяг на них замерз, узявся кригою – кожен крок давався з великим трудом і якби вони були не удвох, а поодинці, то просто б замерзли в снігу. Та то була не одна біда, що звалилася на них, бо вже наступного дня обоє лежали в гарячці і лише дякуючи Десені, що взялася лікувати їх травами, вони аж через три тижні піднялися на ноги, тут же були биті отцями своїми так, як ще ніколи до того часу і, можливо, саме через це стали один одному, як брати.
Отець Рикуша, коваль Зимород, був людиною справедливою, а тому, жорстоко випоровши сина за те, що ледве не втонув у болоті, кинувши віжки, промовив: "Спина твоя заживе; мене хіба ж так пороли! А от те, що друга в біді не покинув – молодець!" і, як розповідав згодом своєму другові Рикуш, від тих слів йому навіть боліти стало удвічі менше. Сивера пороли різками і слів таких не казали, бо не було за що, та він, знаючи свою провину, закусив до крові нижню губу і мовчки терпів пекучий біль.
Отакою була їхня давня дружба і Паоло, згадуючи її тепер, упіймав себе на відчутті, що тепло тих колишніх дружніх відносин, як не дивно, нікуди й не поділося: ледве побачив Рикуша, як відлетіли кудись літа, цілі десятиліття, а душа раптом відчула себе такою молодою... Його навіть почала бити нетерплячка: швидше б уже до Рикуша!
Видута, як і обіцяв, чекав у хоромині, біля небожевих пожитків. Вочевидь, він дуже переживав через ті занадто різкі слова, що почув від Десені, бо щойно Паоло переступив поріг хоромини, як почув від старійшини:
– Ти, небоже, не помисли, що сказане Десенею – то є правда. Видати, з розуму стара вижила. Та воно й не дивно: стільки весен уже ряст топче... Ніхто тебе не зобидить, усе отримаєш, що належить тобі по Кону і її заповіту.
Паоло, нахмуривши брови і знизавши плечима, невдоволено запитав:
– Та ти краще скажи мені, стрию, про яку землю ви оце мені торочите? Чи від роду мене відділяєте? Я уночі, коли отут кваси кружляли, нічого не міг второпати, а там, у Десені, то й поготів! Що тут у вас коїться? Погородилися усі – від кого? Чи тут у нас уже, як у Києві?
Видута лише рукою махнув:
– Хіба ж ти не зрозумів? Розділили родовичі племенщину[112]: ото якраз після того, як ти пропав, усе й почалося – потроху-потроху та й розтягли літ за десять геть усе. Тепер кожен сам собі господарює, як уміє. Отримаєш і ти свою долю.
– А як же покон?!
– А що покон..., коли таке по усій сіверській землі, мов короста, розлазиться. Віриш, Сивере, отак часом дивлюся на усе це і думаю: швидше б уже мене пращури до себе забирали, бо несила терпіти таке... І ладен би до них податися, але й боюся: а що як спитають: "Як таке допустив?! Не годен бути з нами!"
І знову, так само, як і в житлі Десені, залягла тиша.
Видута мислив про своє, що так наболіло на його душі, а Сивер – про оце нове для нього та несподіване: ніяк не міг второпати, як же йому бути?
– Та я тебе не для того покликав, – озвався нарешті Видута. – Ти не чужий мені, рідний небіж, старшого мого брата наймолодший син, а я Жадана любив і ніколи не те, що поганого слова про нього не сказав, а й помислити нічого худого не помислив. Якось потрібно тобі вживатися, та бачу я, що самому ой, як важко буде! Я ось що надумав: жону тобі треба...
Паоло, котрого Видутина промова відірвала від роздумів, здивовано підняв брови:
– Жону?
– А так – жону. Ти хіба не знаєш, що в мужа має бути жона? – з прихованою насмішкою спитав старійшина. – Без жони, Сивере, як без тягла[113] – не погосподарюєш. Отсе те, за чим я тебе й покликав.
"Жону – то й жону... – мимохіть подумав про себе Паоло, бо мислилося йому зовсім про інше, про те, що здавалося куди важливішим від якоїсь там жони; якби сказав йому нині Видута, що в мужа обов'язково має бути коза, чи корова, чи вівця, то він і тоді так само вирішив би – треба, то й треба".
– Жону, то й жону. – Уже вголос, так само думаючи про своє, промовив Паоло і згадавши раптом, що його чекає Рикуш, вирішив закінчити розмову:
– Дякую тобі, стрию, за турботу, за те, що тепло зустрів, але маю нині іти: Рикуш мене чекає.
– А з супружництвом твоїм тягти не будемо! – гнув своє старійшина: – Щойно косовиця пройде, так і пов'яжемо. Бо піст на носі!
Сивер лише важко зітхнув, не розуміючи до кінця навіщо оте все йому, а за тим, уклонившися Видуті, перекинув сакви через плече, лук, тул та топори згріб під одну руку, сідло, упряж та пітник взяв у іншу і з тим покинув хоромину.
Десеня міцно спала на лаві; Паоло не став будити її, своє добро поклав на іншу лаву, під протилежною стіною, і поспішив до друга. Кузня Рикуша була чи не найдавнішою в Коропі: поставив її поза стіною городища, на березі Ятриці, куди не діставала прибутна вода, його прадід Зубко. За свого отроцтва Паоло часто бував у ній. Тепер земля наколо кузні була огороджена невисоким, у сажень, частоколом, а за ним проглядалися вкриті соломою дахи двох жител. Високі ворота з кінськими черепами на шулах були розчинені настіж, над кузнею вився димок і дзвеніли молотки.
Паоло з Бримо, що звик ніде не залишати свого хазяїна, зайшов на огороджене обійстя Рикуша. Воно було досить просторим: окрім двох жител та кузні, стояли і інші будівлі: клуня, в котрій сушили зерно, хлів для скота, за ними виднілися ще якісь. Більше десятка людей снували по обійстю, в основному молодики та жони, але і трійко дрібних діточок – босих, в коротких сорочицях, гралися під хлівом: двоє дівчаток, тримаючи в руці по кривій галузці, вдавали, що жнуть жито – рвали траву, крутили перевесельця та в'язали ними маленькі снопики із "збіжжям", хлоп'ятко, заправивши між ніг лозину, вдавало, що мчить кудись на баскому коні. Прямо посеред двору на кабиці готувалася якась їжа, за котрою наглядала немолода кругловида жона. Рикуш біля кузні саме підковував коня.
Гостей помітили одразу ж; котрийсь із молодиків гукнув до Рикуша: "Отче!" і той, піднявши очі та угледівши Паоло, тут же покинув коня і попрямував до нього, знову розкинувши руки для обіймів. Знову вони обнялися і друг заходився показувати Паоло свою господу та знайомити з домочадцями: жоною Доманею – тією самою кругловидою молодицею, що поралася біля кабиці, сином, Благовидом та невісткою Усинею й трьома онуками, котрих усіх разом, як виявилося, було в нього аж дев'ятеро. В самій кузні працювало ще троє – рядовичі[114] його, як сказав про них Рикуш.
– Бачу, багатий муж ти єси: усього в тебе вдосталь! – від щирого серця сказав Паоло, а в душі не те, щоб позаздрив, ні, але засумував якось – на що він життя своє потратив і хто тому винен: отець його, Хозарин, чи він сам? І не кузня Рикушева його засмутила, не клуня, не хлів, а те, що мав той щось більше за душею, щось таке, імені чому Паоло ніяк не міг дати, бо сам ніколи того чогось не мав, воно лише згадувалося щемно, спливаючи з дитячих його споминів, пробуджених два дні назад вечерею з задесенцями – основу якусь непохитну, на котрій і покоївся живот[115] Рикуша.
... Вони сиділи за столом, пили міцний грушевий квас, згадували дитинство і обоє ловили себе на думці, що друг його за стільки літ ну ніяк не змінився: яким був, таким і залишився і дружній їхній розмові кінця-краю нема, бо що то значить – рідна душа!
... – Отець з матір'ю, Бориня – в могилах лежали; Забаву та Звабу рід по вирі Хозарину мусив віддати, братове мої старші свої родини мали, та й ким був би я для них, якщо по літах у сини годився? – хіба пасинком, бо ж матері різні у нас... Мені що, з прабабою лишатися потрібно було? От і втік – подався до того Хозарина, мислив, хоч із сестрами буду – все ж не сам...
Наздогнав я купецьку валку верстов за сім звідси, – почав свою розповідь Паоло. – Спочатку не хотів мене брати Хозарин, та врешті-решт передумав. Це тепер я розумію: вирішив – чому і не взяти задурно ще одного сакаліба, коли той сам набивається.