Сани не віз, не котяться, не торохкотять – з легким присвистом-шурхотом пливуть по сніговій дорозі, на поворотах їх заносить вбік і це нам особливо подобається. Зграйка посмітюхів пурхає перед нами з дороги; в зимовому повітрі з окремих запахів коня, дядькового кожуха та сіна, складається особливий, санний аромат; напівлежачи на м'якому "ложі", ми пливемо низенько, понад самою дорогою, здається, плив би та й плив собі отак аж до ночі, але, як не крути, на санях їхати швидше, ніж іти, тому наша мандрівка закінчується досить швидко і подякувавши дядькові, ми вистрибуємо, чи випадаємо, вже як прийдеться, із саней та й розходимось по домівках.
... А на Десні в цей час, десь на Жуковій ямі, зібралось, мабуть, кількасот лящів, скупчились при самому дні: темно, холодно... Молодесенькі, минулорічні підлящики, що зустрічають лише першу свою зиму, затамувавши подих, слухають розповідь своєї праматері – півпудової лящихи, про те, як колись вона ледь не спіймалась на рибальський гачок:
"... – І таким смачним видався мені після нересту той горох, що збираючи його на дні, я геть чисто забула про обережність. Аж раптом щось як штрикне мене в правий куточок рота, та як почне тягнути кудись вгору! Бачу – непереливки мені. Отака напасть! Тож я, зібравши всі сили та незважаючи, що та халепа рвала мені губу, пішла від берега на глибину. А воно мене не відпускає: я – сюди, а воно – туди! Я сю-ди-и, а во-но ту-у-ди!
У молоді від хвилювання аж міхури перехопило, найбільш вразливі навіть рівновагу втратили. Підлящики-третьолітки та молоді лящі, хоча і чули цю історію багато разів, але, поблажливо похитуючи плавцями, теж слухають давно відому всім оповіданку:
– Я сю-ди-и, а во-но-о ту-у-ди-и! Я сю-ди-и, а во-но ту-у-у-ди!!...
... – Та все ж вистачило у мене сили дістатися стрижня, а там вже підставила свого широкого бока течії: виручай, матінко Десно! Додала вона мені сил, чую – лусь! І попустило мене чудовисько.
Аж до пізньої осені стриміло в правому куточку мого рота оте гостре, їсти заважало, а восени куди й поділось: струхло і впало на дно, і сліду не залишилось. Отаке мені колись було! Тож, дивіться, діти мої, добре собі запам'ятайте: якщо хочете дорости до моїх літ – будьте пильними та обережними, коли захочете поласувати горохом, що падає нам влітку із Того Світу," – випустила праматір юрму повітряних пухирців, котрі одразу ж вишикувавшись у вервечку, швидко подались нагору – на "Той Світ".
Темно, холодно – зима... Всі чекають літечка – і риба, і рибалки; розважаються в очікуванні оповідками, згадками, казками: бозна, де правда, де вигадка, а де й побрехеньки...
Кому зимою легко? Всім важко. Але найтяжче – рибі. Особливо, коли після неминучої відлиги, та ще й з дощем, вода покриє зверху лід, а тут враз все перевернеться з ніг на голову і раптово вдарить сильний мороз: запечатає наглухо всі шпаринки в льоду і тоді кисень із повітря не може потрапити у воду. А без кисню ніщо жити не може: ні птах, ні звір, ні людина. І риба, хоча і живе у воді, але без кисню гине. В Десні ні, бо течія, а по озерах починається страшне для риби лихо – придуха, замор.
Тоді ласі до свіжої рибки люди – рибалки деякі і навіть не рибалки зовсім, – поночі, немов злодюги, мчать на ті озера, де придуха, прорубують у льоду чималі ополонки і остями б'ють рибу, котра, задихаючись, забувши про будь-яку обережність, аж лізе з води, аби ковтнути такого рятівного нині і такого згубного у всякий інший час, повітря. Вони її б'ють, а вона, задихаючись, прагне лише одного: вхопити хоч трохи кисню і хай буде що буде!
Ніхто й ніколи не спіймає влітку на вудку стільки риби, скільки наб'є остями за кілька зимових нічних годин. У них навіть виправдання напоготові: мовляв, я двадцять щук чи лящів, вполюю, а двом тисячам життя врятую, бо через мою ополонку потрапить у воду кисень і припиниться придуха.
Якось, наслухавшись від когось про нечувану здобич, спробував я підбити на цю справу батька. Ми якраз учотирьох: дід, баба, батько і я клепали січневим вечором у підкидного дурня. У баби з дідом на плечах вже красувались валети, а наш настрій від цього, ясна річ, був пречудовий. Доки дід тасував колоду та якось по-особливому, в надії на удачу, роздавав карти, я і підкинув батькові ідею з придухою.
Він помовчав, бо не в його звичці було отак відразу давати відповідь, а потім, із смутком навіть у голосі, промовив:
– Не ходив я на ту придуху ніколи і зараз не піду. Та й тебе не пущу. Хіба ж то люди? От якби комусь із них отак забракло повітря під водою, що ледь вистачило сил до поверхні дістатись, і тільки він голову з води висунув, ротом кисню хапонув, а його довбнею по голові – і в мішок! Я б послухав, що він заспівав! Моя риба влітку мені дістанеться. Я тоді на чесних з нею позмагаюсь. Не ходи і ти – не занапастиш свою душу.
А дід, підклавши під колоду козиря, додав:
– Кажуть, раніше рибу берегли: як придуха починалась, то ополонки рубали і очерет та ситняк ставили в неї сторчака, щоб довше не замерзала і повітря до води надходило. Так і риби ж було колись – не те, що тепер... Перевівся світ! – і гіркота була в дідовому голосі.
"А й дійсно, – подумалось мені, – я ж ніколи не чув, щоб і Іван Трифонович бив рибу на придуху, та й інші, знайомі мені рибалки, теж, здається, ніколи про це не розповідали. Чого це я?".
Десь там з другої половини лютого, після Стрітення, зима починає набридати. Відлиги роблять сніг жорстким, колючим, вкривають його товстою кіркою льоду – настом, – і якщо не підсипле з неба свіжого сніжку – на лижах до пуття і не покатаєшся. Які вже тут розваги? Хіба подивишся на Масляну, як дорослі хлопці та дядьки, трохи напідпитку, знявши кожуха чи пальто, навіть роззувшись, намагаються видертись на гладкого, ще й воском натертого, вкопаного у землю стовпа, на верхівці якого найспритнішого чекає приз – живий півень чи пляшка горілки, або ще щось подібне. Не стільки радості тим змагальникам, бо вдома ще й прочухана отримають за вимазані воском та живицею штани, скільки глядачам, які жваво підтримують їх та весело регочуть з невдах.
А коли вже зиму і терпіти несила, тоді в голові самі собою починають будуватись плани на літо. Тоді дістається фанерний посилочний ящик з рибальськими снастями і починається робота. З корку, або жорсткого пінопласту вирізаються шевським ножем поплавці чи в формі кульки, чи в формі яєчка; з гусячого крила, що ним баба змітає з припічка сміття, висмикуються найкращі, найбільші пір'їни ї з них теж готуються особливі, озерні, поплавці. Робота тішить мою малу рибальську, спраглу за азартом риболовлі, душу; подумки перебираються всі спогади минулого літа: ех, не так потрібно було тоді робити, тепер знатиму, ось прийде літо... Розмови в сім'ї між нами, чоловіками, раз по раз починають звертати в таке довгоочікуване мною русло. Знову, вкотре вже, тепер – з легкою іронією, але ж, все одно, – і з захватом! – слухаю дідову розповідь про щуку:
– Я сюди, а вона – туди; я сю-ю-ди, а во-на – ту-у-ди!..
А синичка заводить вже свою передвесняну пісеньку: "По-кинь са-ни, бе-ри віз! По-кинь са-ни, бе-ри віз!" і день подовшав більше, ніж на дві години, і сонечко, незважаючи на морозець, пропікає своїми промінцями злежаний сніг обабіч доріг, утворюючи в ньому дірочки: весна скоро!
Ось березень вже надворі, а зима і не думає йти на відпочинок – то попустить, то притисне. Відлига змінюється морозом, снігова каша перетворюється на крижані грудки, калюжі – на ковзанки... Коли вже буде тепло?
Коли це якось вночі завило, загуло в нашому димарі, засвистіло в шпаринку нещільно причиненої кватирки: заметіль почалась.
– О-о-о-у-у-у-ха-ха-ха!– радів і сміявся у всі шпаринки вітер.
–Га-га-га-га!! – вторила йому в комині завірюха.
– Що, набридла, кажете, вам?! Ось заждіть у мене! – зима повернулась у всій своїй силі, такій силі, якої не те, що в грудні, а й у січні та лютому не бачили.
Мело три дні та три ночі. Яка там школа – світу Божого не видно. Три дні ми не потикали й носа на вулицю, хіба що по крайній нужді. Мало що було видно у вікно, а коли і вдавалося щось розгледіти – тільки диву давався, скільки снігу намело в садку. Помалу, помалу дістався замет вікна, біля котрого я вчив, зазвичай, уроки і з подивом тепер доводилось спостерігати, як ріс на очах шар снігу: ось до половини вікна дістає, ось – до кватирки... Скільки ж його ще буде?! І не просто сніг собі лежав, а з прошарками якогось рудого пилу і в моєму вікні ці прошарки добре було видно – неначе молоде сало з проростю від якогось велетенського кабана лежало за вікном.
На третій день всі сиділи в хаті немов миші, а вже що вночі діялось, – те словами передати не можна!
На ранок стихло. Нічогісінько не було видно крізь вікна – одна суцільна біла пелена з рудими смугами. Батько зібрався по воду, відчинив двері в сінях, що вели у двір – та й занімів. Перед ним височіла стіна снігу, лише якихось півметра вільного світу було між верхом дверного прорізу та шаром снігу. Добре, що двері в наших хатах завжди відчиняються всередину та за звичкою снігова лопата взимку завжди стоїть у сінях! Наш невеличкий двір був геть чисто, врівень із високим парканом, завалений твердим, жовтуватим, немов спресованим, снігом. Цілий день ми всі довбалися в тому снігу. Нещасний наш Тузик, голодний і переляканий, сидів у своїй будці, завалений ледь не до неба цим снігом, сидів і голосу не подавав, а, можливо, ми його просто не могли почути крізь таку товщу снігу. Лише коли дід з батьком, вже надвечір, дісталися до його будки, він, мабуть, не очікуючи побачити вже більше білого світу, від щастя мало не плакав – стрибав, скавчав, лизав нам руки та ноги.
За нашою хвірткою, на вулиці, – ну хіба не диво!, – вздовж усього паркану дорогу немов би хтось вилизав до блискучого льоду, жодної свіжої сніжинки не було, зате одразу біля воріт здіймався в самісіньке небо велетенський замет, в якому довелося східці нагору робити, такий крутий він був. Коли наступного дня ми таки пішли до школи, то, стоячи на заметі, можна було вільно рукою дістати електричні дроти, що були підвішені на стовпах метрів за чотири від землі.