Вона не знала, що це за чоловік має бути, як і де вона з ним познайомиться, але передчуття, що це має відбутись і кардинально змінить її життя, з кожним днем усе більше й більше наповнювало її душу.
37
Вікторії Юджин, мабуть, здалося, що вона побачила Ричарда Блейка. Звідки йому взятись в Україні – точніше, на цій території, захопленій бойовиками? Сидить, мабуть, у ситих Штатах, працює й далі шостим аналітиком у своєму Центрі Стратегічних досліджень і у вус не дує. Про неї давно вже забув, має якусь блондиночку-коханочку, з якою приємно проводить час.
Поруч пролунала автоматна черга. Крик людини, яку вбили. Вікторія Юджин ніяк не може до цього звикнути і щоразу здригається. Здається, іде репетиція якогось спектаклю, і подібні сценки тут щодня розігрують по декілька разів. Але Вікторія Юджин розуміє, що рано чи пізно черга дійде до неї. І помре вона не на сцені, а в реальному житті. Нічого цінного вони від неї й так не доб'ються і знищать, як використаний матеріал.
Вікторія Юджин любить, коли навколо панує тиша. Так може тривати багато годин. Тоді спогади про недавнє красиве життя виявляються сильнішими за сьогоднішні жахіття.
… Те, чого найбільше боялася Вікторія Юджин, – трапилось. Із сонячної Америки вона прилетіла в дощовий Київ. Боязнь дощу була в неї ще з дитинства, і нічого зі своєю фобією вона не могла вдіяти. Вікторія не пам'ятала цього, але бабуся їй розповідала, що трирічною дівчинкою вона потрапила під дощ, та ні, страшну зливу і не сховалася від негоди. Батьки відпочивали із друзями, забули про неї, малу, і вона десь з годину мусила витримувати цей страшний удар по своїй психіці, коли навколо гриміло й немилосердно сікло водою по всьому тілу. Її тоді добряче насварили, чому вона без дозволу вибігла із будинку, чому не сховалася від дощу, а вона не могла тоді й кроку ступити, так стихія захопила її повністю.
Вікторія Юджин аж зіщулилась, коли сходила з трапу літака. Звісно, в неї була парасолька, і дощ був милосерднішим, ніж у дитинстві, але тепер вона проклинала себе, що погодилася на пропозицію начальства поїхати в Київ. Звісно, якби вона відмовилась, її би з тріском вигнали із роботи, але зате вона була би зараз з Ричардом, а, головне, подалі від цього клятого дощу.
Вікторія розуміла, що поганий настрій мине, як тільки дощ припинить своє цокотіння. Погода ніби змилостивилась над нею, і дощ перестав іти, але Юджин ще довго не могла повірити в своє щастя.
Її мали зустріти, але скільки вона не вдивлялась у натовп, нікого, хто би підходив під описання журналіста із тепер уже її редакції, не бачила. Нарешті з натовпу вийшов якийсь черевань у здоровенних окулярах. Він ішов до неї, і вона з жахом подумала, що цей чоловік може бути її напарником.
– Привіт, Вікторіє, – сказав черевань. – Я Мартін. Мені сказали тебе зустріти.
Вона вичавила з себе щось схоже на усмішку, простягнула йому руку. Долоня в нього спітніла, і Вікторія хотіла відразу стерти його сліди серветкою, але стрималася. Напарник був маломовним, мовчки взяв її валізу, і Юджин почвалала за ним.
У машині черевань теж сказав усього декілька слів, і це радувало Вікторію, бо, чого гріха таїти, цей чоловічок з першого погляду видався їй малосимпатичним. А ще якби він багато говорив, то не знала би, як стримувати огиду.
Чоловічок сказав, що редакція зняла їй квартиру майже в центрі міста. Зараз він відвезе її туди, нехай прийме душ і відпочине з дороги, а о годині другій по обіді він знову заїде за нею і привезе до редакції, де вона познайомиться з колективом.
– Добре, що я мало розмовляю? – запитав він і щиро усміхнувся. Усмішка дисонувала з його вайлуватою фігурою, Вікторія знайшла її справді щирою і усміхнулась у відповідь.
– Та ні, нічого, – вона не знала що має йому відповісти. – Просто я змучилась у дорозі.
Вікторія ще в літаку перевела стрілки годинника на київський час. З'ясувалося, що в неї залишалось якихось три години для себе, а потім доведеться їхати до редакції.
Вони вже давно минули Хрещатик, який Вікторія Юджин вивчила по картинках в Інтернеті, але до квартири все ніяк не могли доїхати. "Великий же у них центр міста", – тільки й встигла подумати вона, як Джон загальмував біля першого під'їзду п'ятиповерхової хрущовки.
– Приїхали, пішли, – сказав він, і Вікторія з жахом подумала, де їй доведеться жити під час перебування в Києві.
Звісно, ліфту тут не було, і Вікторія усвідомила, що не впоралась би зі своєю валізою, якби самій довелося тарабанити її на четвертий поверх. Вона не звикла ходити по сходах і змучилась, здається, більше, ніж від перельоту над океаном. Але Мартінові цього не треба знати. Вона вперто дивилася на його могутню спину й орієнтувалась, як за маяком.
– Змучилась? – Мартін ніби читав її думки, але на відповідь не чекав.
Він пошпортався в кишені, вийняв ключі, відімкнув двері й спочатку проштовхнув поперед себе валізу, а потім увійшов сам. Вікторія трішки затрималися, все ще не вірячи, що їй доведеться жити в таких умовах, але після виразного погляду Мартіна таки наважалися переступити через поріг.
Квартирка, чесно кажучи, була симпатичною. Але Вікторія від самого початку налаштувала себе на агресивний лад, тому не змогла відразу оцінити всіх принад.
– Наша редакція не така багата, як інші, – виправдовувався Мартін, – але це прийнятне, що ми змогли знайти для тебе. Можливо, з часом підшукаємо щось краще. Але я думаю, що ти звикнеш і не захочеш переїжджати.
Вікторія ще не встигла сформулювати свою думку з цього приводу, коли Мартін несподівано запитав:
– Ти хоч у якійсь редакції раніше працювала?
Юджин автоматично виклала йому легенду й мала намір детально розповісти про умови праці в редакціях, де вона жодного разу не була, але, схоже, Мартіна це вже не цікавило. Вікторії здалося, що він підозріло глянув на неї, але це лише здалося, бо цей черевань, очевидно, був байдужим чоловіком, якщо з першого погляду не оцінив її красу і не сказав їй про це. Мабуть, це був перший чоловік у її свідомому сексуальному житті, який повів себе саме таким чином, і це не просто роздратувало Юджин, а глибоко образило її. Тепер вона чекала, аби він чимшвидше вимітався з її квартири.
Мартіна не треба було про це просити.
– Отже, о другій я тебе заберу, – сказав він. – Удачі! І не треба мене проводжати.
Він кинув ключі на крісло і пішов.
Вікторія оглянула квартиру. Дві кімнатки, одна з якої спальня, невеличка кухня. Найбільше, що її вразило, так це ванна і туалет, які знаходилися в одній комірчині й були поруч з кухнею. А ще на неї тиснула низька стеля. Вона сіла на крісло і залилася слізьми.
Процес вимивання солей із організму тривав недовго, і Вікторія згадала Ричарда. Як він там, бідака? Вона знову глянула на годинник. З'ясувалося, що поки вона летіла через океан, її вже встигли "поховати" в Америці. Вона уявила собі Ричарда, його заплакане обличчя. Потім подумала, що він міг напитися з горя, а якесь дівчисько, скориставшись цим, зараз солодко спить в його обіймах. Їй стало гірко від самої думки про це. Вона розуміла, що це лише її фантазії, але нічого не могла вдіяти з собою.
Коли дався взнаки голод, Вікторія Юджин зрозуміла, що все їстівне спорожнила по дорозі в Київ. Випадково на кухні побачила пакет. У ньому було все необхідне для сніданку. Мабуть, Мартін потурбувався про це раніше, але вирішив, що буде зайвим, якщо він скаже їй про це. Чи не вперше за час знайомства з Мартіном вона була вдячна йому. Якби цей черевань був зараз поруч, вона би вже не вела себе так нахабно, як при зустрічі з ним. Людей треба сприймати такими, якими вони є, якщо хочеш, щоби люди сприймали тебе таким, яким є ти. Так вчила її бабуся. Тепер Мартін зі своїми особливостями видавався їй навіть симпатичним. Якби не клята легенда і робота під прикриттям, вона, звісно, інакше поводилась би з ним, а так треба грати відведену тобі роль. Більш-менш відкритою вона мала бути лише з редактором газети, який єдиний знав про її дійсну біографію, а, головне, те, що вона має тут робити.
І раптом… Яка ж вона дурепа! Ну, звісно, Мартін – редактор газети. Їй показували його фотографію, але, мабуть, кількарічної давності. На ній він був без окулярів, набагато худішим, ніж зараз. Як вона через свої кляті думки про ненависний дощ і любого Ричарда могла не зрозуміти, що Мартін, який її зустрічав в аеропорту, і редактор – це одна і та ж особа. Фантастика! Гарних розвідників готує Америка, нічого сказати. А що вже казати про тих, хто готував її до цієї поїздки. Це ж треба показати фотографію людини кількарічної давності. Тепер Мартін зовсім не схожий на себе!
Звісно, Вікторія була зла на себе і на своє начальство, через те навіть не хотіла снідати. Але надибала в пакеті на улюблене вівсяне печиво і вже не могла собі відмовити…
… Тишу розрізала автоматна черга. Почувся здавлений крик приреченого. Справді вбивають чи готують таким чином її до чогось найстрашнішого у житті? Невже справді смерть є найстрашнішою?
38
Вони боялись один одного. Тепер навіть не було зрозуміло, хто кого більше. Діма мав би більше боятись Вову, ніж Вова – Діму. Так було навіть тоді, коли Діма був президентом, а Вова – прем'єр-міністром. Але тепер, коли вони помінялись місцями, невловимі зміни торкнулись обох. Було видно, що Вова боїться всіх – і Діма це відчував. Натомість сам Діма виглядав незворушним, і Вова зрозумів, що це не гра чи поза, а все справді так і є. Черв'ячок сумнівів заповзав у серце Діми, коли віч-на-віч він продовжував називати президента Вовою, а той його – Дмитром Анатолійовичем. Для прем'єр-міністра було важливо, чи присутня в цьому зверненні шанобливість – і не більше, тобто ніякої пастки, що могла би спричинити страх, він не бачив. Можливо, тут була іронія, але єдиний, хто мав право на неї стосовно нього – це, звісно, Вова. Іншому він би ні за що не пробачив такого ставлення до себе.
Володимир Володимирович уже давно помітив, як стрімко звужується список тих, кого він не боїться. Він невблаганно зменшувався, як шагренева шкіра. Досить було Володимирові Володимировичу лише подумати, що той чи інший чоловік може йому нашкодити, як він автоматично вилітав із цього списку – і вже не було жодної надії, що потрапить до нього назад як потенційно безпечний суб'єкт.