Смотрича ми не відбили! Пронюхали вражі ляхи і приготовилися як слід до облоги. Так само не віддали інших замків, мимо наказу короля.
— Але Збараж, Крем'янець, Олеськ ми здобули! — зауважив воєвода.— День у день надходять вісті про повстання хлопів із Галицької, Волинської і Холмської землі, і всі вони мають успіх. Боярин Микола з Рудників переміг навіть пана Зарембу...
— Сєрадського каштеляна? — спитав швидко князь.
— Так!
— Де ж він тепер?
— В тім-то й біда, що втік-таки в першу ніч після погрому.
Князь Ніс не втерпів і ударив кулаком об стіл.
— Гей! Велика заслуга боярина, що побив шляхтичів, та тричі більша провина, що випустив його живим.
— Чому? — усміхнувся старий Монтовт.— Ми його тут усі знаємо, і на ньому нема ніякої великої вини...
— Гей! Достойні бояри! — вигукнув князь.— Не знаєте ви цього чоловіка. Королеві та сенатові не ялося виступати відверто проти нас, бо вони зв'язані грамотами, умовами тощо. Тому вони потребують метких вірних орударів, які б не мали ні крихітки совісті і були спосібні навіть до зради, убивства, обману. Через їх руки йде отрута, яка отруює нас байдужістю або і злою волею. Обіцянки, погрози, підхлібство — це їх зброя. І таким саме є Заремба... Ах, чому його нема тут у луцькому стовпі, там, куди заходить тільки кат і гробар?,.
— Дивно мені, що ви так дуже за ним побиваєтесь! — зауважив Монтовт.— Що може Заремба проти великого князя, коли король і сенат не визнають його відверто, а ми всі піддержимо княжі змагання.
Танас замовк на хвилину, і всі ждали відповіді на поважне зауваження найстаршого волинського вельможі. Вкінці підняв молодець сумні очі на старця.
— Непорочний білий волос вінчає вашу голову, батьку! — сказав він.— А побілили її сніги багатьох зим та багатого досвіду. Одначе не збагнули ви того, що вирішує тепер у світі. Не правда і слушність та загальновизнане право, а слова й письма князів, королів, канцлерів та хитрощі таких Зарембів. Це не Руська Правда, ні Литовський Статут, а польські закони, не народ, а шляхта і розбійницьке право п'ястука. Король визнав великого князя Свидригайла і віддав йому Поділля. Але пан Заремба повідомив вчасно всіляких Кердеєвичів та Бучацьких, а ці не віддали замків, всупереч наказові.
— Як-то? Таж наказ був правосильний і на письмі? — не вірили деякі.
Молодий князь сягнув за пазуху і дістав звиток пергамену з привішеними печатками.
— А ось! — сказав він і подав грамоту Монтовтові й воєводі.
— Я сам був посланцем великого князя, та що з того? Чого не взяло хлопство голими руками, те залишилось за шляхтою і останеться, якщо не знайдеться боярська управа та княжий провід.
— Чому ж князь не йде сюди з військом? — спитав старший Кирдей.
Молодець знизав плечима.
— Князь веде переговори з королем і війни не хоче зачинати, а король також вдає, буцімто не бажає собі розливу крові між Польщею і Литвою. Але панове Заремби роблять своє і ладять нам усім кайдани.
— Видко, князя не дуже й обходить-то наш народ та боярство! — обізвався Бабинський.
— Звісно, що там князеві боярин або хлоп? Ними опікується тільки король і опікувався небіжчик Вітовт! — докинув Семашко.
— Боярством може, а хлопами ні! — сказав Юрша.— Тому-то й тепер треба нам підтримати боротьбу простих людей, коли князь про нас не дбає.
— У боярстві і народі сила, а не у князеві! — усміхнувся злобно старший Бабинський, батько Прокопа.
— Без князя годі що-небудь розпочинати! Хто знає, чи він бажає собі хлопського руху? — заговорили бояри.
Юрша замовк, а на молодому лиці князя показався вираз втоми.
Горностай трутив Андрійка ліктем.
— Не знати, якого лиха цей безвусий князьок верзякає про байдужість Свидригайла,— сказав він.— Тепер ніякий чортяка і не пчихне в той бік, де борються хлопи, Юрші, Несвизькі, Рогатинські та інші.
Андрійко мовчав, а в душу його перший раз закралося підозріння й образа, що піднята боротьба може не довести до успіху!..
Через два дні після ігрищ роз'їхалися гості, і хоч не вдалося Юрші підняти волинське боярство, все-таки чимало молодих з того часу навідувалося у Луцьк. Вони часто приїздили до замку, а Андрійко мусив їх приймати як господар, водити у город, до всіляких купців та слухати довгих оповідань про коней, псів, про надання, почесті, герби і грамоти, про які мріяв мало не кожний. Даремно намагався молодий Юрша зацікавити їх боротьбою, яка велася на пограниччі. Вони, може, й захопилися б нею, якби при ній був великий князь із двором, вельможами та на західний лад прибраним лицарством. А так вони тільки відмахувалися від нього, а вертілися біля молодого князя Носа, бо надіялися почути що-небудь про усе те, що їх займало. На жаль, князь Танас проводив цілі дні з воєводою, вкладаючи грамоти, які опісля списував Андрійко. Посланці від князя Федька Несвизького, від Богдана Рогатинського та від мужицьких ватаг прибували день у день, так що годі було молодим боярчукам вдоволити свою цікавість.
Так минув січень. Лютий почався страшними хуртовинами. На стрітення лютий західний вітер позавівав снігом стіни замку до половини. Мороз зменшився, але пориви вихору видували останки тепла з людини так, що холод більше давався взнаки, ніж у січневу негоду. Андрійко мав тепер більше вільного часу, нових посланців не було, а гості здебільшого покинули Луцьк. Залишились тільки молодий Прокіп Бабинський і Горностай. Бабинський дружив із Статком, а Горностай — з Андрійком, але щоднини вечором сходилися молодці біля задньої хвіртки замку, де мешкав Андрійко. Біля великого комина засідали вони їсти вечерю та побалакати перед сном.
Одного вечора, десь коло двадцятого лютого, біля переправи через Стир знайшли червону хоруговку на довгій тичці. Її видко було добре із замку, і все, що жило, кинулося до вікон та на заборола стін. Боярин, який туди поїхав, приніс швидко червону хустину. Всі оглянули її якнайуважніше, але не знайшли ніяких познак, від кого це та що воно значить. Тієї самої днини опівдні зустрів Андрійко пані старостиху, яка вийшла на майдан з Мариною, Сташком та двома невідступними татарами. Він зробив їй глибокий, лицарський поклін, якого научив його Сташко, а вона з приязним усміхом кивнула йому головою. Коли, однак, молодець хотів іти далі, вона спинила його рухом руки.
— Куди спішите, лицарю? Чому не заговорите до мене? Невже ж прогнівила я вас чим?
— Ви, пані? — відповів Андрійко.— Зависоко ви наді мною, щоб мій гнів міг досягнути вас, занизько я стою під вами, щоб посмів хоч би осуджувати ваші слова та вчинки, а не то гніватися.
— Коли так, то я осмілюся пригадати вам, що у вас є служба. Неважка вона, правда, бо чого ж може вимагати покинена всіми слаба жінка,— але все-таки служба. Ви винні її мені, лицарю, і я вимагаю її від вас.
— Я весь до ваших послуг, старостихо! — почервонів Андрійко.
І послушно пішов за Офкою поряд Сташка. Вони прийшли невдовзі у кімнати старостихи, та заки ввійшли туди, спинилася Офка при вікні, крізь яке видко було безмежний простір західної Волині, покритий снігом.
— Чуєте цей західний вітер, лицарю? — спитала вона.— Це мій рідний вітер! Він приносить мені з віддалі поклик рідні й вітчизни: "Вертай до нас!" Гей, коби-то можна махнути на захід!
— На захід? — спитав Андрійко.— Що ж спиняє вас, пані, їхати на захід? Накажіть, і негайно зладить воєвода все до дороги. Ви знаєте адже, що тільки на просьбу пана...
— Ах так! Знаю, але, бачите, саме через мого чоловіка не можу я виїхати у Польщу, тільки мушу томитися у неволі... Я б поїхала радо, та ні він не дозволить, ні Юрша не пустить...
— Так, пані! Вовки, мужики, морози, заметіль — це перешкоди...
Пані Офка махнула нетерпеливо рукою.
— Ах, чула я це вже не раз і не два. Без сумніву, що це великі й поважні небезпеки, але чи на них нема ліку? Двадцять ратників або хоч би один хоробрий лицар, який би віддався щиро справі самітної жінки,— і небезпеки ніби й не було...
Андрійко мовчав, і так пройшли обоє у кімнату, де пані Офка сіла біля комина. Світло, проціджене крізь червоні сочки вітрини, обдавало Ті рожевим сяйвом. Вона поклала руку на плече молодця і говорила далі:
— Був колись лицар, який клявся швидше згинути, ніж віддати мене на поталу ворогам, але його тут нема.
— Пані! — не втерпів Андрійко.— Він тут! На поталу не дам вас і я! Горе тому, хто б бажав доторкнутися вашої дорогої голови!
Швидко, мов русалка, що цілує розмріяного у сні хлопця, похилилася краля над Андрійком, а гарячі її уста діткнулись його чола. Андрійкові потемніло в очах.
— Ні, лицарю,— сказала тихим солодким голосом.— Не слід мені виривати тебе відсіля. Одначе, як ласка, ти міг би, не покидаючи Луцька, послужити мені, даючи вістку тому, про кого говорю.
— Може, панові старості?
Тінь промайнула на лиці молодої жінки.
— Йому... Ні, не йому! Цей лицар — це Олександр, князь Ніс...
— Ах, він!
Андрійко поблід. У душі його наче хто зареготався злобно. Нагадалася корчма у Смотричі та присутність Танаса у Луцьку. Чому вона до нього не звертається? Місце, діткнене її устами на його чолі, пекло, неначе вогнем. Зірвався на ноги.
— Пані! — сказав він, а слова з трудом добувалися крізь затиснені зуби.— Зрозумійте, що князь Олександр не повезе вас у Польщу, тільки на схід, у Литво-Русь, у море крові й сліз... А пан староста запитає колись воєводу: "Куди дів ти мою жінку, яку тобі повірив, як другові?"
Хвилинку мовчав Андрійко і стежив за враженням від своїх слів на лиці пані Офки. Але у ньому не змінилося нічого. Той самий вираз зворушення й ніжності, що й раніше, витав на ньому і тепер.
— Але,— продовжував по хвилині,— я винен вам службу і виконаю її. І як тільки дізнаюся, де пробуває ваш лицар, приведу його вам.
Пані Офка встала також і усміхнулася, як усміхалися колись сирени до нещасних моряків Одіссея.
— Не помилилася я, вважаючи вас лицарем,— сказала Офка.— У вас справді лицарський дух і вдача... Та я не вимагаю від вас, щоб ви покидали Луцьк. Ви тільки дотримайте тайни перед воєводою та не чиніть мені перешкод, якщо я забажаю звідсіля виїхати.
— Ах, пані! — засміявся Андрійко якось дивно.— Якщо ви самі забажаєте, а князь дасть воєводі грамоту, що взяв вас від нього, то можете їхати хоч би й нині.
Гнів блиснув у очах пані Офки.
— Не розумієте мене, лицарю! — сказала вона невдоволено.
— На жаль, я розумію вас аж надто добре, та бажав тільки переконатися.