На чолі першої стіни стояв воєвода Свангел, на чолі другої – воєвода Ікмор. Тридцять тисяч пішого війська росів і болгар стояло на полі, а ще за ворітьми Доростолу чекала свого часу кіннота Святослава, що складалася із чотирьох тисяч болгарських та семи тисяч руських комонних воїв на чолі з варягом Свенельдом. Сам київський князь на коні, під власним знаменом із двома схрещеними списами на ньому та навершям у вигляді срібного сокола, з трьома сотнями своєї малої дружини, знаходився посередині другої стіни.
Так само, як роси мали свій бойовий порядок, котрого завжди свято дотримувались, так і ромейське військо завжди шикувалось однаково: попереду стояло ополчення від фем – земель, на які ділилась уся Василія Ромеон; усього тут, на полі під Доростолом, їх було шістнадцять тисяч: середину займали піші ополченці-стратіоти, а з боків розташувалися лучники-токсоти, які мали починати битву, засипаючи ворога стрілами. За ними, у другій лінії стояли шістнадцять піших таксіархій постійного війська, кожна з яких складалася із п'ятисот озброєних списами та мечами скутатів, двохсот псилоїв – метальників дротиків і трьохсот лучників-токсотів або пращників-сфендонітів. Таксіархії шикувалися з проходами між ними на той випадок, коли б ополчення, не витримавши ворожого натиску, мусило б відступити. Тоді воно відійшло би у залишені проходи за спини свіжих, не стомлених битвою скутатів, де отримало б змогу перепочити і вишикуватися знову, щоб у разі необхідності, знову стати перед ворогом. З боків піше військо прикривали тридцять тисяч трапезитів – легкої кінноти, що мала не тільки захищати свою піхоту від ворожої кінноти, але й під час січі брати ворога в кліщі. За легкою кіннотою стояли турми[159] і банди важкої кінноти катафрактів – каваларіїв та клібаноторів: закованих у броню і коней, і вершників. То була гордість імперії, її основна непереможна сила, котра мала завдати остаточного нищівного удару по супернику.
Піше військо шикувалося лініями по шістнадцять рядів у глибину: не стільки для того, щоб тиснути усима тими рядами на суперника, скільки для того, аби передні не змогли, розвернувшись, вдатися до втечі – ромеї не надто покладалися на своїх пішців; сила їхнього війська завжди була в кінноті. Середина повинна була зв'язати піше військо супротивника, прикувавши його до себе, а кіннота в цей час мала обійти ворога з боків, охопити з трьох сторін і вирубати до ноги. Так завжди воювали ромеї і саме в цьому була їх сила.
Проте Доростол стоїть на березі Дунаю трохи вище того місця, де від русла ріки відходить її рукав – Дунарея. Вода омиває Доростол із півночі та сходу; руська рать виставила живу стіну, що була прикрита з боків річковими руслами, береги яких поросли густими верболозами, котрі не давали ромейській кінноті можливості просто обійти свого суперника з боків і відрізати його від фортеці.
Ромеї пішли вперед, стріли, сулиці та каміння рясно летіли на ворога з обох боків, доки передні ряди не зіткнулися, а далі здійнявся шум битви і брязкіт заліза, тріск дерев'яних ратовищ, бойові кличі, крики, вигуки десятків тисяч людей, стогін поранених та передсмертні хрипи: битву, певно, було чути навіть за Дунаєм. Сивер та Фрейвар, цього дня безоружні, стояли у дружині Святослава і за ними наглядали два княжі гридні. Сиверові ніколи раніше не доводилось бути в такій багатолюдній брані: він жадібно вбирав у себе все, що творилось на його очах. Тривалий час жодна зі сторін не могла взяти гору над іншою. Ромеям було куди легше: їхні передні ряди час від часу відходили назад, стратіотів змінювали скутати і тоді військо імперії зі свіжими силами кидалося на росів, котрі, на відміну від ворога перепочинку майже не мали. Свангел, що стояв на чолі першої стіни, велетенського зросту воєвода, муж, досвідчений у брані, стримував росів від необдуманого нападу на ромейське військо, що перешиковувалося за дві чи три сотні кроків від них. Він знав, що ромеї цього лише й чекали: звільнилося б місце для кінноти і трапезити враз би напали з обох боків.
Так тривало аж до полудня. Гинули у борні ті, хто стояв у перших рядах, на їх місце ставали молодші, стіна Свангела тоншала, танула, як тане на сонці лід і Святослав вже наказав Ікморові послати на заміну полеглим кілька сотень із другої стіни, коли ж це попереду сталося щось надзвичайне, бо Сивер почув голосні вигуки та зойки, радісні крики ромеїв, а стіна вперше від початку брані в кількох місцях похитнулася й подалась назад, втрачаючи той рівний стрій щитів, який утримувала до цього. Сивер бачив, як захвилювалися Ікмор та Святослав, а невдовзі стала відомою і причина цього: загинув Свангел. Русь, приголомшена звісткою, залишившись без воєводи, котрий своєю звитягою та завзяттям подавав іншим приклад, могла не витримати натиску зраділих ромейських скутатів і на лівому крилі місцями вже потроху відступала. Лише холодна воля тисяцьких та сотників утримувала поки що бойовий дух русів від розпачу й поразки.
Отоді Фрейвар, що так само, як і його молодший побратим, як і усі, хто стояв у другій стіні й не міг встояти на місці, коли попереду супротивник мав ось-ось узяти гору, і попросив Сивера звернутись до Ікмора: мовляв, зарадити справі могла б сотня охочих потрудитися з сокирами. Ікморові довго пояснювати що й до чого було не потрібно: він гукнув до себе своїх тисяцьких, так само коротко оповів їм суть справи і ті враз узялися до діла. Охочих, з сокирами, знайшлося куди більше – кілька сотень, взяли лише півтори. Від стін Доростолу притягли покинуті ромеями після приступу чотири довгі драбини. Охочі розуміли, що йдуть на вірну смерть. Вони знімали з себе броню і весь одяг, тим самим даючи один одному і усим присутнім мовчазну роту: не відступимо, спину ворогу не покажемо, до смерті готові, бо нагою приходить людина у цей світ, нагою ж мусить і піти, брали до рук свої широкі сокири і раді були підставити голе тіло під вороже залізо: вірили, що мати-Слава дивиться зараз на них з небес і вже очікує їх у Вирії, куди неодмінно, скоро, потраплять їхні душі. Ставши у велике коло, вони почали посолонь обмінюватися власними оберегами, братаючись у такий спосіб перед смертю.
Отроки, по вісім на драбину, ухопили їх і бігом понесли туди, де кипіла битва, за ними підтюпцем рушили охочі і Сивер з Фрейваром були серед них. Там охочі розділилися начетверо, отроки піднісши драбини до самої стіни, поставили їх похило, так, що верхні кінці нависли аж над головами першого ряду. Одразу ж найбільш нетерпеливі рвонули по щаблях і, відштовхуючись від останнього, почали стрибати прямо на голови скутатів, що стояли у третьому, четвертому, чи навіть п'ятому рядах. Перші тут таки й загинули, але нові й нові стрибали, руйнуючи шикування ворога, беручися уже до роботи і не було їм кінця. Ромеї не могли второпати яким чином, немовби із самого неба, сипалися ці жахливі, оголені бородаті варвари з сокирами, сипалися, здавалося, на вірну смерть, але скоро навколо них почали утворюватися пустоти, які ширились і вносили сум'яття у ромейські ряди, бо що могли протиставити скутати цій дикій, звіриній, страшній варварській силі, цьому бажанню варварів померти, але померши – перемогти?!
... Сивер злетів по щаблях довгої драбини, що пружно вгиналася під ним, нагору, з розгону відштовхнувся від останнього і, не роздивляючись, що й до чого, полетів прямісінько у пекельне місиво. Він звалився на голову свого ж, збив його з ніг, устиг краєм ока побачити, як того тут же рубонув ромей, упав і сам, перекотившись, скочив на ноги, знизу, з розвороту широким помахом сокири рубонув котрогось по вкритій лускатим обладунком спині і пішов одесну від місця свого падіння, кришачи широким бродексом, страшною варязькою сокирою на довгому топорищі, усих без розбору.
Вишикувані в шістнадцять тісних рядів ромеї не мали навіть змоги до ладу розвернутися, аби зустріти неочікуваного ворога. Сокири росів з хряскотом врубалися у шоломи та обладунки скутатів, і ті падали під ноги завзятцям з розчерепленими головами, відрубаними руками, розкроєними тулубами. Кров, мізки летіли на всі боки, скоро голий Сивер був обляпаний ними з ніг до голови, припав пилюкою і страшний для ромеїв як сам Люцифер, уперше в житті сп'янілий від крові, не помічаючи нічого навколо себе, окрім блискучих ромейських обладунків, рубав направо і наліво, утворюючи серед ворожих рядів цілу просіку. Сили його подвоїлися, якщо не потроїлися, рухи були блискавичними, він не відчував ані втоми, ані страху – немов став справжнім вікінгом, як Фрейвар, котрий шаленів у цьому безумстві десь неподалік, як десятки інших росів, котрі здавалися ромеям уже й не людьми навіть із плоті та крові, а якимись істотами з пекла, що їх воно виригнуло на землю неподалік болгарського Доростолу.
Ці півтори сотні вирішили справу: скутати, не бачачи порятунку, зламали стрій і безладно почали відходити; відхід цей був більше схожий на втечу натовпу. Уцілілі завзятці злилися зі своїми. Стіна, пройшовши вперед півтораста кроків, вирівнялась і, побоюючись, що крила її відкриються для удару кінноти, зупинилась, а потім і відійшла на старе місце.
Бойовий дух ромеїв виявився надломленим і брань того дня потроху затихала. Із півтораста "лісорубів", як їх тут же нарекли гридні, в живих залишилося десятків три і серед них – Фрейвар із Сивером. Хоча на них від синців, подряпин та неглибоких ран живого місця не було, проте Сивер, що вперше побував у такій січі, довго ще не міг заспокоїтись і навіть тієї ночі не склепив повік, хоча й випив багато болгарського вина: варто було закрити очі, як перед ним одно поставало жахливе видовище січі. Та жорстока брань часто ще по тому розбурхувала його пам'ять і кожного разу він не міг повірити, що вийшов з неї живим.
Після неї вони з Фрейваром отримали серед росів і довіру, й повагу, подружилися з деякими гриднями. Проте своїх родовичів Сивер у Доростолі так і не знайшов: сіверська рать ледь не вся полягла у Преславі, із семи тисяч тамтешньої залоги зі Свангелом до Святослава пробилися хіба з півсотні, та й ті майже всі були з прлуденних сіверських родів, десь з-під Путивля.