Річ у тому, що в двір штаб-квартири ООН найкраще добиратися підземною дорогою. Там менше транспорту, і транспорт тільки для тих, хто має причетність до Організації Об'єднаних Націй. Ми таку причетність мали, перепустки, між іншим, – теж і помчали під землею, якщо асфальт, що висів над нами, дозволено назвати землею.
На Іст-Рівер під'їжджають з двох боків. З іст (сходу) під землею, а з вест (заходу) по землі, якої на Манхеттені ніколи не було. При бажанні і за спецдозволом можна опуститися на вертольоті. Але це трохи марудна й дорога справа. Вертоліт у Нью-Йорку мені особисто нагадував наше таксі. Там і тут потрібно було стояти в черзі, а цього я терпіти не можу.
Черги, одначе, я все одно не уник. Нам довелося, виявляється, стояти перед дверима, де йшов прийом. Туди пускали не всіх юрбою, а по черзі, перед цим не забувши запитати, хто кого репрезентує. Я глянув на картку й похолов. Тільки тепер я помітив, що там значилось жіноче прізвище з іменем Галя.
Усі представники Тобаго (забіжу наперед) думали, що Галя – це чоловік, А от з острова Трінідад двоє засумнівалося. Вони здобули вищу освіту в нас у Києві і вже де в чому розумілися. Все ж залишалися в меншості і вирішили не підносити високо цього питання.
Коли я опинився перед дверима, перший статс-секретар мене запитав:
– Містер чеемен кого має честь представляти?
Я не сказав би, що він зовсім грамотно мене запитав, але мені нічого не лишалося, як гордо підняти голову й гордо мовити:
– Українську Радянську Соціалістичну Республіку!
Він все це негайно передав швейцарові в еполетах, а той в свою чергу – трьом чорним чоловікам і одній чорній жінці. Товариш мій виявився дещо скромнішим, ніж я (це нас, між іншим, на всіх прийомах відрізняло), і мовив тихо й просто:
– Юкрейн!
Я тим часом наближався до швейцара при аксельбантах і еполетах. Він люб'язно прочинив переді мною двері і віддав честь. Я хотів йому відповісти тим самим, але раптом згадав, що маю запрошення на Галину Д., і в моїх очах потемніли його золоті позументи. А що коли захоче перевірити мій дипломатичний паспорт чи ще якийсь документ, що підтверджує мою особу? У нас же на всіх великих прийомах роблять саме так. Що я їм покажу?
Було вже пізно щось робити, я переступив поріг й одразу опинився в обіймах могутнього негра. То, мабуть, і був прем'єр-міністр, якого я вже згадував. Всі стояли одягнені, як і я, Просто і скромно. Ніяких орденів, еполетів і інших регалій на них не було.
– Юкрейн! – повторив я.– Бонжур!
– Бонжур, бонжур, – повторили за мною одразу двоє.
Потім швейцар з кокардою на сірому модному кашкеті й, на мою думку, кількома аксельбантами й одним погоном крупної чорної в'язки на стального кольору мундирі провів мене до зали і там відпустив. Я ще оглянувся на нього, він мені чемно усміхнувся. Груди його були густо всіяні орденами й медалями, а поверх них якісь червоні стрічки, густо обшиті золотом. Я йому ще раз хотів віддати честь, але мені своєчасно мало не наступав на ногу мій товариш.
– Що ви так хвилюєтесь? – запитав він мене.
– Ну, по-перше, незвично на тому прийомі, а по-друге, в мене, бачите, яка візитка, – показав йому запрошення, – Помилка вийшла. З вами мала бути дама.
Він засміявся.
– Тепер уже все. По цей бік дверей не страшно.
– Запасний вихід є? –поцікавився про всяк випадок я, щоб спокійно приступити до трапези.
– Обов'язково. Вони входять у ритуал дипломатичних прийомів. Як тільки наїлися і відчули тяжкість у шлунку, – Можете спокійно виходити, не прощаючись з усіма підряд за руку.
Це було серйозне попередження і, до речі, своєчасне. Я йому ще раз подякував.
– Я нічого зайвого не сказав? – між іншим запитав я, запиваючи віскі із содовою апельсиновим соком.
– Загалом нічого! – відповів він, наколюючи на зубочистку-тризубець засмажену креветку в тісті. – Тільки не треба було на всю ООН кричати, що ви громадянин УРСР.
– У цьому є щось погане?
– Ні, але нескромно.
– Ви знаєте, – щиро зізнався я,– коли наблизився до тих скляних дверей і глянув на свою візитку, у мене все похололо. А тут ще двоє полісменів і швейцар, як генералісимус. А я один віч-на-віч з ними сам. Ви – позаду. Вам що! Задньому завжди є можливість утекти.
– Нічого страшного. До міжнародного скандалу не дійшло б.
– Ви так гадаєте?
– Я впевнений.
– Ну, слава богу! А я так переживав.
– Не було чого переживати. Письменник має право на псевдонім. Як Марко Вовчок, Грицько Григоренко, Жорж Санд...
– Так, але ті Марко, Грицько і Жорж були жінками. А жінка, я по своїй дружині знаю, за будь-якої ситуації знайде вихід, ще й тебе звинуватить.
– Гаразд. А Марія Ремарк?
І тут я здався. Це звучало переконливо. Навіть самі німці довго сумнівалися, мужчина Ремарк чи не мужчина. Лише тут, на дипломатичному прийомі, в Нью-Йорку, в ООН, мене переконали.
– Ви мене остаточно заспокоїли, – подякував. – Ще віскі?
– Ні, знаєте, я надаю перевагу сокам.
– А як я повівся з швейцаром? – поцікавився я.
– З яким швейцаром?
– Ну, тим, що розчиняв переді мною двері і віддавав честь. Він мене, очевидно, прийняв за прем'єр-міністра. Ви бачили, як він переді мною виструнчився!?
– Бачив! Ви там усе правильно зробили. Тільки то, мій любий, не швейцар, а фельдмаршал. Зрозуміли?
Я нічого йому не відповів, Навіть не образився на нього. Але оте "мій любий", – не стану приховувати, – зачепило мене чомусь за живе.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 15
Ви можете уявити істоту, яка, поселившись в рідному домі, намагається підірвати його вибухівкою разом з собою! Як ви назовете таку істоту! Божевільною, чи не так!
А тепер уявіть собі планетарно: ви живете на найпрекраснішій у сонячній системі планеті по імені Земля, Планета – ваш дім. І цей дім імперіалісти щодня начиняють вибухівкою. А що як завтра... Я не допускаю такої думки... Але від ненавмисного поруху божевільного планета раптом може злетіти у чорне небо космосу. Чи назовуть сучасне людство можливі пришельці з космосу мудрим, а людей – мудрими істотами! Я вже не кажу – людьми! Щоб це зрозуміти, ми сьогодні повинні стати перш за все патріотами не тільки своєї Вітчизни, а й Землі – колиски цивілізації. Ми повинні усвідомити, що сьогодні живемо в одному домі, який ще тримається на чистому і прозороголубому повітрі, що враз може стати криваво-чорним.
Розділ XV. МОЯ НЕВИГОЛОШЕНА ПРОМОВА
Бути в ООН, та ще й делегатом, і жодним словом не сказати про ООН (хоч про неї дуже багато сказано й кожна освічена людина планети про цю світову, планетарну штаб-квартиру миру знає, як про свою власну квартиру, якщо вона її має). Дехто ще живе під відкритим небом. І це особливо відчувається в Америці, хоча тут я б не сказав, що суцільні тропіки, надто ж зимою.
В ООН на сьогодні 159 самостійних і ні від кого незалежних держав, які мають свої національні прапори, гімни, уряди, військо і, звичайно, території. Ось тільки невідомо, кого тут представляють полпотівці, що за допомогою і підтримкою західних держав займають в цій авторитетній організації місце, яке законно належить народові Кампучії.
Решта членів ООН – законні. Кожна чергова сесія асамблеї розпочинається, по суті, із закриття. Власне, з того, що колишнього голову сесії переобирають, а нового обирають. Але увільняють від обов'язків з почестями, пошаною, вдячністю і зі словами, що він мудро й досвідчено провів оонівський корабель крізь житейські бурі й шторми до чергової сесії. А голові чергової сесії, також мудрій людині, що знає свою справу і усвідомлює обов'язки, бажають зробити ще більше, ніж було зроблено до цього. Перед тим як почати сесію (а вона починається третього вівторка вересня місяця о 15-й годині за Нью-Йоркським часом), оголошується хвилина молитви. Інколи цю хвилину ще називають хвилиною роздумів. Те і те сюди підходить. Кожний молиться своєму богові і задумується над тим, до чого сьогодні йде людство і до чого може воно дійти, якщо ми отак, як донині, поводитимося у своїй маленькій колисочці, неповторній перлині всесвіту, який виплекав її чи не на власну голову. Бо стільки розвелося у світі таких зірвиголів, які можуть розхитати не тільки власну колиску, а й усю світобудову. Думаючи про все це, я не забув помолитися своїй дружині, яка там раптом видалася мені богинею. Й усвідомив я, що відстань зближує. А розлука – о своєрідний барометр кохання. І ти тепер певний, що ніщо так не корисне для любові, як тимчасові розлуки.
Я слухав чимало виступів в ООН і часто не знав, чого в тих виступах більше – дипломатії чи артистичності. І треба ж мати такий характер, щоб читати чужі слова, фрази, думки, а видавати за свої. Тоді у мене майнула думка, що майже кожен дипломат – це викінчений артист.
Я й собі готувався потрясти ООН. Власне, не саму тридцятивосьмиповерхову будову. Для цього розуму багато не потрібно. А слухачів – представників усіх ста п'ятдесяти дев'яти країн світу. Я чомусь був глибоко переконаний, що після моєї промови світ одразу стане кращим і таким, про який мріють тільки сильно закохані лірики на початку творчого злету.
Шість днів і шість ночей я писав свою промову. І над окремими абзацами так плакав, що сам собі нагадував Ніагарський водоспад з американської сторони. З канадської, кажуть, він ще водянистіший і могутніший, але я там не був, то описати не можу.
Коли вже дописав, то поставив останню крапку і вигукнув на весь "Лайден гарден": "Ну, й молодець же ти, тату! Ця промова потрясе не тільки ООН, а й цілий світ!"
Окрилений і підбадьорений сам собою, я негайно одягнувся, забувши навіть випити свою улюблену чашку кави з молоком, і подався в місію. Я йшов крізь стрій автомобілів і повз чорні воронячі дула фотоапаратів фірми "Кодак" і так на радощах осміхався, що – впевнений – у багатьох фотолюбителів позасвічувалися плівки.
– Ось, – кинув я на стіл свою промову, як кидають чек на величезну суму, забуваючи уточнити, що то гроші останні і з них добра частина позичена, але вдаючи із себе мільярдера, прибирають таку позу, якій би позаздрив і Джордж Вашингтон під час війни за незалежність.
Товариш, який чекав на цю промову уже три дні, на моїх очах відсунув її вбік і цим самим охолодив весь мій душевний запал.
– Як? – здивувався я.
– Хай потім.