Не виключено, що й сам цей рекрут походив з козацької родини чорноморця, або ж до призову в армію виходив у море з рибальською артіллю. Тож, очевидно, він повернувся у рідні приморські степи і десь там загубився.
А ось ще одна жандармська інформація про те, що, "будучи в Балті, (Копчук) знову бачив його, Карманюка, він же Головач, іменуємий Головатим. Він, Карманюк, повинен перебувати в селі Бранкуватому Балтського повіту".
Як бачимо, перекази, які й досі можна почути в районі Балти, про перебування там Кармелюка, та про дії його загонів у місцевих балтських лісах, мають цілком історичну, документальну основу.
Як це не прикро, але в судових документах мені не вдалося знайти хоча б якоїсь згадки про перебування Кармелюка чи дію його загонів на території сучасного Кодимського району. Хоча, з іншого боку, в цьому нема нічого дивного. Досить уважно ознайомитися зі свідченнями на допитах самого Кармелюка, щоб переконатися: він завжди тримався досить упевнено, мужньо, намагаючись не виказувати місць, в яких доводилося бувати, діяти, переховуватися. А коли й починав свідчити — як правило, видавав себе за іншу людину, і навіть під час очних ставок із дружиною, дітьми, більш далекою ріднею, вперто стояв на своєму, заперечуючи, що він і є той самий Карманюк-Кармелюк.
Та все ж таки, ґрунтуючись на народних переказах, на фактах, пов'язаних із "печерою Кармелюка" (про що вже мовилося), маємо всі підстави вважати, що він бував і на Кодимщині, і що одна з його повстанських баз знаходилася саме тут.
І в тому, що одне з сіл сусіднього Балтського району назване Кармелюківкою, – слід вбачати історичну справедливість. Як цілком справедливо було б бачити на одному з майданів Балти або Кодими і монумент Устиму Кармелюку.
12
Значно складнішим чи, сказати б, полемічнішим, видається трактування періоду, в даному випадку чітко документованому, щодо перебування Кармелюка в степовій частині області і, зокрема, в Одесі та на її околицях. Ясна річ, на пряме запитання: "Чи доводилося Кармелюкові бувати в Одесі?", кожен, хто знайомиться з архівними документами, може впевнено відповісти: "Звичайно ж, бував! Він сам говорить про це".
Справді, Кармелюк підтверджує цю інформацію. На подібні заяви отамана натрапляємо в судових документах кілька разів. І деяких краєзнавців це збиває з пантелику. Відстоюючи цю версію, вони ладні наполегливо відшуковувати його "одеські сліди". Ну що ж, пошук справа цікава, і вільному воля. Проте давайте цього разу не будемо так одразу покладатися на судові документи і на свідчення самого Кармелюка. Краще уважніше вчитаймося в ці матеріали, пам'ятаючи при цьому, що Кармелюкові доводилося жити під кількома прізвищами і за кількома, по сучасному мовлячи, "легендами".
У судовій справі зберігся протокол допиту Кармелюка в присутності літинського земського ісправника та засідателів, що відбувся 24 березня 1822 року. Якщо пригадуєте, на цьому допиті Устим заявляв, що жив у місті Станіславі (нині Івано-Франківськ). Тут служив у німця Шуберта, десять років займався хліборобством і звідти подався до російського кордону ( у ті часи Галичина не входила до складу Російської імперії). А, вже таємно перейшовши кордон, "достался в гор. Одессу, тут был без дела дня четыре, по выходе с Одессы по полю пристал к чумакам ростовским, привозившим до Одессы каменный провиант, следовавшим с бакалиею в Москву, с коими там был..."
Цієї ж версії Кармелюк дотримується і під час допиту 28 березня 1822 року, який здійснювала комісія Літинського нижнього земського суду: "Из Станислава вышел прямо в Россию... и пришел тайно через всю Подольскую губернию в город Одессу, где без дела находился дня четыре, а оттоль вышедши, пристал на степь к чумакам ростовским, у коих атаманом был Семен Горонюк".
Одначе під час цього допиту він додає, що згодом доля ще раз закидає його до Одеси, вже після тривалих блукань різними містами Росії. "С Орла отправился в город Киев, где прошлялся недели со две без работы, из Киева в Одессу, тамо прожил три дня и отправился по хуторам на заработки, где по разным местам бродяжничал почти целый год до Филиппового поста".
На перший погляд, і в цьому випадку ми мали б незаперечні свідчення того, що доля приводила Кармелюка до "південної мельпомени". І може, так воно насправді й було. Одначе довіряти цьому документові, а точніше, свідченню самого Устима Кармелюка, не можна. Й ось чому.
Хоча в протоколах допиту слідчі й називають заарештованого Устимом Кармелюком, сам Устим уперто стверджує, що насправді він — "Василий Михайлов, сын Гавриленко. Родился за границей, в Австрии, около Замостья, но с какой деревни не помнит за малолетством, из которой пошел в город Станислав, имея десять лет от роду".
Кармелюк розумів, що вирок суду буде жорстоким, тому, рятуючись, назвався вигаданим ім'ям і вперто дотримувався легенди про те, що він — Гавриленко, і народився десь неподалік міста Станіслава, котре входило до складу тодішньої Австрійської імперії...
По-друге, він розраховував, що як іноземного, австрійського, підданого, його можуть переправити за кордон, ну а там він, звичайно ж, спробує втекти. По-третє, це дозволяло йому уникати будь-яких свідчень щодо своїх товаришів по боротьбі. А Кармелюк ревно дбав про те, щоб не зашкодити їм. Неважко помітити, що й увесь подальший життєпис "Гавриленка" було складено таким чином, що поліції просто ні за що було зачепитися. Блукав, мандрував з чумаками, наймався на будь-яку випадкову роботу...
Ну а щодо незаконного переходу кордону, то що ж... За це він згоден відповідати перед судом. Крім того, Кармелюк називав слідчим далекі від Поділля міста, в яких він не залишив по собі жодного сліду, знаючи, що перевірка цих його показань вимагатиме від поліції безлічі часу і значних зусиль. А те, що до переліку міст потрапила й Одеса — або чиста випадковість, або ж...
У свідченнях Кармелюка-Гавриленка є цікава деталь: він зізнається, що, будучи затриманим неподалік Казані, без жодних документів, заявив, нібито втік із рекрутської партії, котра прийшла з Києва. За це його, мовляв, було покарано шпіцрутенами і в березні 1818 року направлено до міста Судова, в Білозерський полк, звідки на початку травня він дезертирував. При цьому Гавриленко-Кармелюк навіть називає кілька прізвищ своїх командирів — офіцерів полку. Й уточнює, що втік він із полкового караулу, що знаходився тоді в місті Володимирі.
Так от, оскільки всі ці свідчення легко піддавалися жандармській перевірці, можна припустити, що легенда про Гавриленка з'явилася невипадково. І що вона — не вигадка. Схоже на те, що Кармелюк переповідав слідчим біографію людини, яку знав особисто. Найімовірніше, що цей Гавриленко був членом його загону і загинув у сутичці з поліцією. І, можливо, цього Гавриленка доля й справді аж двічі закидала до Одеси. Що ж до Кармелюка, то, не виключено, що й він теж навідувався до нашого південного міста. Адже від Балтського повіту до Одеси не так вже й далеко. Одначе жодних документальних свідчень пор це ми не маємо.
13
Проблеми міжнаціональних взаємин… Про який би регіон, про які народи не мовилося б, неминуче доводиться зазирати в глибину віків, подумки переорювати роки війни, епохи та повстання, докопуватися до коріння та відшуковувати витоки.
Знову й знову замислююсь над цим, розмірковуючи над матеріалами, які стосуються антикріпосницького повстання 1813-1835 років українського народу під керівництвом Устима Кармелюка – одного з найтриваліших та впертіших, очолюваних людиною незбагненної сили волі та бунтарського духу, яка ще за життя стала героєм-легендою, символом національного волелюбства та гордості.
На Поділлі, як і в деяких інших куточках України, українці та євреї живуть пліч-о-пліч з давніх давен. Але як же мало ми знаємо про їх культурне взаємозбагачення, про спільність історичної долі і спільну боротьбу за національне і соціальне визволення! Адже, скільки б хрестоматійні тлумачі не підганяли нашу минувшину під зручну, милу їхньому серцю "класову схему": "заможний єврей-експлуататор і бідний, знедолений, вічно експлуатований українець" (ясна річ, траплялося й таке, були і здирник-корчмар, і соціальна нерівність; конфлікти, погроми, попелища...), все ж таки не можна розглядати історичну долю цих двох народів тільки з цієї, класової купини. Адже сотні літ на одній землі — це значить: спільні радості і спільне горе, спільний голод, спільні надії і спільна боротьба. Так, і боротьба теж.
Ті ж таки судові документи у справі повстання Кармелюка засвідчують, що значна частина найближчих соратників Устима складалася саме з євреїв, до того ж, нехай дарують мені ревнителі непримиренного класового антагонізму, не лише з найбідніших верств, але й з досить заможних родин.
Ось на цьому, на участі у повстанні Кармелюка представників єврейської громади Поділля, мені і хотілося б зупинитись дещо докладніше. Тим паче, що, на мій подив, питання це, за всієї документальної ясності його, чомусь і досі не знайшло ґрунтовного висвітлення ні в публіцистиці, ні в художній чи в науково-дослідницькій літературі.
В різних селах і містечках — на півночі Одещини, в Хмельницькій та Вінницькій областях—у розповідях про Кармелюка мені доводилося чути про те, що ватажок повстанців досить вільно володів кількома мовами. При цьому називали українську, російську, польську, молдавську, німецьку. Іноді ще й угорську. Проте ніхто й ніколи не згадував про єврейську. Навіть коли доводилося розмовляти з літніми євреями, які знали чимало чуток та переказів про Кармелюка і його повстання.
Тим більшою несподіванкою для мене було натрапити в одній із судових справ на цікаве свідчення. З нього випливає, що повстання Устима Кармелюка не слід розглядати лише як етнічно суто українське. Я вже казав, – і це проглядається з судових документів – що в ньому брали участь і поляки, росіяни, молдавани, євреї. Між іншим, з участю в повстанні євреїв пов'язано чимало цікавих фактів.
У першій половині XIX століття відсоток єврейського населення в містечках Поділля, які перебували у визначеній російським імперським урядом "межі осілості", виявився досить високим. І склалося так, що значна частина магазинів, заїжджих дворів, корчм, підприємств, аптек була власністю євреїв.
Так, оповідаючи про розбудову Загніткова Кодимського району Одещини, поблизу якого базувався загін Кармелюка, автор нарису про це поселення Архип Софич пише: "У першій половині XVIII століття Загнітків одержав статус містечка, в центрі якого жили переважно євреї.