І життя повернуло навспак.
І наосліп паскудно реально мережить
Відкриваючи нові світи, поет послуговується не лише внутрішньою римою у багатьох рядках на кшталт "хвища бойовища" чи "кінь, як тінь", а й винаходить нові, дещо незвичні попервах рими:
Ніч справляє за днем панахиду.
Око неба мертвотно-бліде. Й
У хаосі блукають сновиди.
Ефемерні подоби людей.
Або:
Шлях щоденний не буде важкий,
Якщо міцно тримаєш ти віжки й
Не гнітить анічим давнина…
Доволі часто впадає в очі замилування поета словом, коли, здається, форма бере гору над змістом:
Престарілий бентега-лелека
Ген описує неба лекала,
Розтрачаючи тугу й натугу
На проміння золочену тогу.
Наче камінь, запущений з пращі,
Він не знає ні прощень, ні прощі.
Доки в серці вирує стихія,
Ярий клекіт його не стихає.
Але потім, вчитавшись у текст, розумієш, що мова насамперед не про слова-перевертні, а про глибокий зміст, закладений у них.
Звісно, поет не був би поетом, якби не писав про Кохання. І, звісно ж, Кохання у Миколи Мартинюка може бути лише з великої літери.
Кохання для мене
така ж
а може й більша
абстракція
як полотна Пікассо
або видіння Борхеса
під якими
ніколи
не стоятиме
Твій
автограф.
У Коханні поет забуває про все на світі, віддаючись лише цьому всепроникному почуттю, але не перестаючи залишатися, власне, поетом:
Місячний зайчик пустував на твоєму лоні.
А я, боячись його наполохати,
наче наївний хлопчисько,
безмовно-покірно тонув у блакиті
твоїх очей.
І справжні шедеври:
Назвіть весну жінкою
а сонце любов'ю
І вони в блаженному зачатті
народять літо
Розхристана ніч
принесла у сповитку
туман
А він на ранок
посивів
Сліпий
знедолений дощ
виплакав
зболені
очі
а на устах
усмішка
І вірш "Освідчення":
Світ недосконалий… Навіть у любові.
Хто кохав сердечно, той запевне знає.
То вона пречиста, як страсна весна, є,
То – мов горда дика кішка у гріхові.
Світ так само непостійний… Як і жінка.
То вона тобі коханка, то – кохана.
То – покора, то – покара, то – нірвана.
То – рядок доладний, то – скупа сторінка.
Світ безцеремонно грубий… Як стихія.
Ти – його цариця владна… Ні – богиня!..
Я без тебе нуджу світом, а з тобою – гину…
І ніхто цього змінити не зуміє.
Ти – мій світ. Моя любов. Моя коханка.
І мені повік не треба інших грішниць.
Ти – моя свята розкішниця з розкішниць.
Ти – моя…
Свята.
Навіки.
До останку.
І ще декілька строф для гурманів:
хронічна ніч нічев'я чистий аркуш
предтечі втечі плечі губ абсурд
модерні терни понад неба арку
сліпий нетяга місяць мов манкурт
дрімлива німота полинний полиск
ледь зримий прорис тіл на тлі заграв
умочені в меди серпанку поли
байдужі скрики сов і шерех трав
вже постелили ложе нам кульбаби
неначе запорука від заклять
твоєї наготи єдвабні зваби
ідилія томлива
благо-
дать
Кожний поет лише тоді чогось вартий, коли стає філософом. Філософське начало притаманне Миколі Мартинюку:
Хто вірить
магії дороги
вона того
убереже
від лабіринтів
Або:
Рано чи пізно
усі справжні поети
стають статечними
східними мудрецями.
Адже Гринвіч –
то така незбагненно-неосяжна умовність,
яка вчора могла бути за обрієм попереду,
сьогодні – проходити крізь нас,
а завтра – лишитися далеко позаду.
Зрештою стосовно заходу
ми завжди на сході.
І в гармонії
завжди з ним-
як "ін" і "янь".
Одвічна філософія
переселення душ…
поетів.
І таке:
Чи не парадокс
Порятунок
від темряви
зла
і смерті
маленька
беззахисна
свіча
Або:
Упала зірка
на гнотик
свічки
Магія
переселення
душ
І ще:
Боїмося
ночі
темряви
чорних котів
Тоді як
день
туман
білі миші
набагато
страшніші
Песиміст, як відомо, — це той же оптиміст, але обтяжений інформацією. Для поета звичним є стан песимізму – якщо, звісно, він не обслуговує владу, але тоді це вже не поет, а провладний оптиміст. Песимізм Миколи Мартинюка набуває вселенських обрисів:
Навіщо ці безглузді сентименти,
Леліяні з хули і похвали?
Життя за нас розставило акценти,
І ми його смиренно прийняли.
Забудьмо всі докори і покори!..
Настане час, і ми либонь збагнем:
Не розміняти завтра на учора –
Був міражем наш втрачений Едем.
Або вірш "Memento mori!" (пам'ятай про смерть – з латини):
Розмінявши себе на сто втіх і доріг,
Осквернивши невірою свій оберіг,
Вимагаємо в Бога убого ми вічність
І замолюєм наспіх непрощений гріх,
Коли гасне життя і спалахують свічі.
Микола Мартинюк володіє поетичною технікою, пише в різних жанрах, використовує різноманітні форми. З одного боку, це добре, але з іншого – збиває з пантелику, бо важко виокремити його поетичний почерк, відмінний від інших. Це якраз той випадок, коли форма все-таки взяла гору над змістом. Я думаю, що якби Миколу Мартинюка помітили як поета раніше і він сам зрозумів, що поетичне начало в його душі є стрижневим, ми би мали неперевершену особистість в українській поезії. Втім, ніколи нічого пізно не буває. Поетів важко заземлити – навіть видавництвом чи викладацькою роботою. Поети пишуть тоді, коли з'являється Муза. Якщо вона ненадовго відлучилася чи навіть пішла до іншого, то швидко повернеться. Адже справжні поети володіють неоціненним даром Кохання. А Микола Мартинюк, без сумніву, — поет справжній.
5 жовтня 2014 року
ПЕРСПЕКТИВИ "НАЇВНОГО" ДЕТЕКТИВУ В УКРАЇНІ
Віктор Ярославцев. Ваше слово, товаришу "маузер"
Коли я прочитав цю книгу, то відразу згадав дві речі: про те, як за радянських часів німців робили "дурними", а також про російські серіали, в яких маємо справу з "добрими" та "справедливими" мєнтами і прокурорами.
"Ваше слово, товаришу "маузер" – детектив. Молодий чоловік, який не закінчив юридичний факультет університету, організовує приватне детективне бюро "Пошук" (і це при тім, що подібне ще не узаконене українським законодавством). Найперше вдалося знайти на сусідній вулиці цуцика, який втік від господарів. Але головний герой і його друг втягуються в серйозну справу, коли займаються пошуком журналіста, який зник. Звісно, міліція його шукає як мокре горить. Друзі з'ясовують, що журналіста вкрала потужна корпорація, яка намагається багато бід наробити в Хмельницькому (як би автор не шифрувався, але мова йде саме про його рідне місто). А далі маємо типовий набір детективних "штучок", коли вповні видно дві проблеми, про які я сказав на початку: двобій з мордоворотами із корпорації зла, в якому переможцями, звісно, виходять наші доблесні нишпорки, погоня, стрілянина і спалений автомобіль (нехай старий "Москвич"), визволення журналіста і щасливий хепі-енд, коли міліція суворо не карає ентузіастів кримінального розшуку, а лише дає їм підписку про невиїзд із славного міста Хмельницького.
А вирішальну роль у двобої з корпорацією зла зіграв маузер, який вручили прадідові головного нишпорки як героєві визвольних змагань українського народу за захист Крут 29 січня 1918 року. Напарник каже, що тоді ніхто не вижив, але головний герой розвіює його сумніви: "Ніхто, крім мого прадіда". Знайшлись і набої до нього – повний магазин і додатково двадцять патронів калібру 7,63 міліметрів. Навіть перебування під водою, коли хлопці, мов запорожські козаки, з очеретинами в зубах, переховувалися від мордоворотів із корпорації зла, нічим не зашкодило мало не столітньому раритетові.
Можна з іронією ставитися до всього, про що написав Віктор Ярославцев, але він не розуміє, на яку золоту жилу натрапив. Його геніальне відкриття я би відніс до розряду так званих "наївних" детективів. Це чтиво дуже подобається пересічному читачеві. Але треба створити серію подібних оповідок – з тими ж відважними нишпорками. Думаю, в Хмельницькому є чимало злочинів, які могли би розкрити наші відважні борці за справедливість. А якщо ввести ще любовну лінію – і не одну! – таке читалось би нарозхват.
Насправді "наївний" детектив – не такий уже й наївний, як може видатися на перший погляд, бо потребує цілеспрямованої праці автора. Десяток подібних оповідей міг би вже стати основою телевізійного серіалу. Український читач і глядач змучилися від російських телесеріалів, де хоч і "добрі" та "справедливі" мєнти і прокурори, але дух великоросійського шовінізму так і пре з екрану.
Щиро бажаю Вікторові Ярославцеву успіхів на детективній ниві й пропоную пристати на мою пропозицію – бути творцем нового жанру в цій найпопулярнішій для пересічного читача прозі, а саме – "наївного" детективу. Бо якщо не він, то охочих знайдеться чимало.
6 жовтня 2014 року
ВТРАЧЕНИЙ СВІТ МИНУЛОГО
Патрік Модіано. Втрачений світ
Повість цьогорічного Нобелівського лауреата з літератури Патріка Модіано "Втрачений світ" від самого початку заповідається на детектив. Але, як розуміє любитель цього жанру, чим далі – тим менше в ньому, власне, детективного. Це радше спомини літературного героя про своє минуле, спроба з позицій сьогодення оцінити прожиті роки.
З Англії до Франції прилітає письменник, який спеціалізується на написанні детективів, аби заключити договір з представником одного з видавництв про публікацію його романів у Японії. Ми дізнаємося, що двадцять років тому його могли звинуватити у вбивстві, тому він змушений був вилетіти до Англії, змінити прізвище, стати знаменитим письменником.
Хто насправді став убивцею, ми дізнаємося на останніх сторінках повісті, причому про цю особу раніше взагалі нічого не говорили. І ось англійський письменник, який насправді народився у Франції, зустрічається з нею (звісно, це жінка). Він ще тоді знав, що насправді сталось, і якби його коханка не вистрелила першою, то сама могла стати жертвою убитого нею.
Поліція проводила слідство, але нічого не знайшла, тим більше, що один із підозрюваних – саме літературний герой цієї повісті – зник.
Франція невпізнанно змінилася за ці двадцять років його відсутності на батьківщині. Але, мов привиди, виринають герої минулого. Маємо елементи містики, коли вони оживають, а герой повісті їздить за своїм другом, теж померлим, який робить кола по Парижу на своєму автомобілі.
Зринає жінка, яку він кохав, старша за нього, і йому зараз стільки років, скільки було тоді. Але минуле не можна упіймати, про нього можна лише думати. І цей втрачений світ минулого зникає назавжди.
Письменник живе ніби подвійним життям, коли минуле стає такою ж реальністю, як сьогодення. Пам'ять витворяє з людиною дивні речі, і вже не знаєш, де минуле, де сьогодення.