– Звичайнісінький наш агент, який препаскудно зіграв свою роль, за що зараз і карається у виправному закладі. Як ти міг подумати, що це батько Софії? О, в Софії поважний батько, але він схибився, коли його дружину, Софійчину маму, забрали до виправного закладу. З ним нам уже нічого було робити. Усіх психів ми знищуємо. Взагалі я запозичив би більше досвіду у фашистів Гітлера, але наші слюнявчики з ЦК Компартії завжди застерігаються: мовляв, навіщо така близькість до націонал-соціалістичної ідеології? А чи є потреба ховатись, якщо ми близькі за духом?
Богдан на очах чахнув, ніби спортсмен-марафонець. Він дуже зблід, говорив поволі, наче у якомусь сонному стані, аж поки зовсім не замовк, тупо дивлячись на мене. Дивитись-то він дивився, але навряд чи бачив мене перед собою.
У ту ж мить з'явився зловіщий лікар у білому халаті й з осудом подивився на мене, ніби це я довів Богдана до такого стану. Він підвів його, сказав йти і, підтримуючи, почвалав разом з ним до виходу.
Жити стало веселіше, але це тривало недовго, бо на порозі знову з'явився Богдан.
10
Його очі блищали, але це був хворобливий вогник. Мій найголовніший ворог був схожий на наркомана, який вколовся і забезпечив собі на годинку-другу ейфорію, удавану радість від життя, хоча у глибині душі розумів, що це ненадовго, що повернення до реалій буде болючим.
Богдан ходив уперед-взад, заклавши руки за спину, ніби обдумував щось важливе у своєму житті й мав це викласти зараз переді мною. Але я інтуїтивно відчував, що свіжої думки у нього нема, і все, що він скаже, буде випадковим.
— Найбільше помилялися ті, хто думав, що буцімто у кімнатах-підвалах не було камер відеоспостереження, — сказав Богдан, і я зрозумів, що цього разу інтуїція мене підвела, бо мова йшла справді про речі важливі, а не випадкові. Я багато думав про те, чи є камери відеоспостереження у кімнатах-підвалах, і мені було цікаво слухати роздуми Богдана. – Розумієш, старий, усі ці недоумки, які не сприйняли Великої Серпневої комуністичної революції, розслаблялись у своїх клітках. Вони вели себе природно, і ми достеменно знали, хто ворог, а хто просто лайно. Навпаки, нам було важче з тими, хто підтримував нашу революцію, жив у квартирах, знав, що за ним денно і нощно спостерігають наші камери. Деякі з них, зокрема такі, як твоя Софія, навчилися так себе поводити, що жодного сумніву в їх лояльності до ідей революції не було.
Богдан замовк, зупинився, а потім сів навпроти мене. Я не надав великого значення його словам про "мою" Софію. Якщо Богдан справді вміє читати мої думки, то він має знати, що Софія дійсно колись була "моєю", але тепер усе в минулому. Втім, здавалося, що навіть така перспектива не задовольняє Богдана, бо він, як підказувала мені інтуїція, вважає мене чоловіком, через якого назавжди втратив свою Софію.
11
Чи то дійсно Богдан читав мої думки, чи наші логічні кроки у мисленні співпадали, але він, якось дивно глянувши на мене, почав говорити на тему, яка дійсно гризла мене увесь цей час.
— Ти хочеш знати, хто наш лідер, вождь? Бо якщо є революція, то повинен бути і фюрер.
Він знову підвівся, заклав руки за спину й став ходити туди-сюди, нагадуючи мені професора, який сумнівається у своєму геніальному відкритті й підшуковує остаточні аргументи, які би могли насамперед переконати його самого, а не опонентів.
— Але, друже мій, — спантеличено говорив він ніби сам до себе, хоча я розумів, що вся ця гра, — якщо це була гра, а не напад одкровення, якась запізніла щирість, — стосувалася мене й тільки мене. – Але, друже мій, — повторив він, — я не така велика цяця, аби знати, хто наш вождь, фюрер. Про це знають лише утаємничені, а я звичайний пішак, піщинка. Я солдат революції, — він аж випростав плечі й, здавалося, виріс на добрий десяток сантиметрів, — і виконую те, що мені наказують. Це не моя справа – знати, хто керує нашою революцією.
Він уже сидів навпроти мене і божевільними очима вгвинчувався, здавалось, у моє найпотаємніше, намагаючись вивідати те, що для нього наразі було недосяжним.
— Але як ти здогадувався, що у твоїй кімнатці-підвалі є камери відеоспостереження, коли ніхто з цього лайна навіть не думав про це? Чому ти думав про нашого вождя революції, якщо їх всіх, та й тих, хто жив у квартирах, це зовсім не цікавило? Розумієш – зовсім?! Я це знаю, бачив!!!
Богдан уже зірвався на ноги, кричав на мене, але тут же сів, коли я йому сказав у лоб:
— Бо я знаю, хто є вождем Великої Серпневої комуністичної революції.
Він довго дивився на мене, а потім став реготати, та так запально, що мимоволі і я смівся з ним. На відміну від його, мій сміх був щирим, і я відчував, як останні залишки хвороби покидають моє тіло. Я вже не боявся цього мерзенного чоловіка і знав, що страх назавжди покинув моє зболіле тіло.
12
Нечутно поруч з Богданом з'явився лікар у білому халаті й з гнилими зубами. Мій мучитель невдоволено глянув на ескулапа, ніби той заважав йому дізнатися найважливішу таємницю в його житті.
Лікар здивовано дивився на Богдана, і в його погляді я помітив жаль до цієї людини. Це стало для мене відкриттям, бо я одразу зарахував цього молодика до безнадійних, а тепер, з'ясовується, він уміє ще й жаліти когось. Нехай не всіх, а лише обраних, але це свідчення того, що він ще не втрачений чоловік, і у нього є, бодай туманне, але майбутнє.
— Богдане, на сьогодні досить, ти виснажив себе понад усяку міру, — лагідно казав лікар, ніби люблячий батько благав свого сина не робити чогось злого, що могло йому нашкодити. – Такі виснаження негативно відбиваються на твоєму здоров'ї. Ти ж знаєш, скільки мені потім доводиться прикладати зусиль, аби поставити тебе на ноги. А ти ще потрібен Великій Серпневій комуністичній революції.
Чим довше говорив лікар, тим рельєфніше я розумів, що ним рухають не стільки турбота про здоров'я Богдана, хоча й цього, за великим рахунком, не можна було одібрати, скільки намагання зробити все можливе й неможливе, аби Богдан не почув відповіді на моє запитання.
І Богдан, здається, це розумів, але тепер йому було байдуже, що там лепече цей нібито лікар, бо зараз, здавалося, вирішувалося найголовніше питання – жити йому чи ні.
— І хто це? – тихо запитав Богдан, і його слова гучно пролунали у моїй голові. Я відчував, як пересохло у нього в горлі, ніби він декілька днів був без води. Сухість у тілі й душі передалась мені, і я швидше подумав, ніж сказав:
— Я.
13
Я навіть не побачив, коли Богдан і лікар зникли з моїх очей. Здавалося, вони просто випарувались, як ті кляті кайданки.
Лише мить мені було шкода, що більше у своєму житті – а я був упевнений у цьому – я не побачу Богдана. Я не встиг за час нашого спілкування розпитати у нього, в чому секрет з'яви у людей нових облич і чому старе обличчя повернулося до мене.
Втім, за великим рахунком, це вже не мало вирішального значення, бо я відчував, що сили хвилями повертаються до мене, ніби організм омолоджувався, і я міцнів на очах.
З'явився вовчий апетит, й без тіні сумніву і сорому я виклав на стіл мало не всю провізію з холодильника. Їжа й напої були смачними, а мій шлунок уже давно потребував чогось природного, а не штучного. Здавалось, я міг би з'їсти все, що було в холодильнику, але вчасно стримався, аби не зашкодити самому собі.
Невідомо звідки взявся пульт від телевізора, і я з задоволенням став перемикати канали, ганяючи їх туди-сюди, ніби спрагла людина добилася до водоспаду і хоче випити всю життєдайну вологу, розуміючи, в принципі, що цього зробити не можна.
Нарешті я заспокоївся і зупинився на якомусь каналі, де лунала легка музика.
Мої очі наливалися свинцем, я позіхав, відганяючи сон, але, врешті, зрозумів, що безглуздо насилувати організм.
Я ліг на диван, зручно умостився, став промовляти молитву, але, мабуть, не добіг до кінця, бо погрузився у міцні обійми сну...
ЧАСТИНА СЬОМА
ПОВЕРНЕННЯ
1
Я прокинувся від того, що щось пекло мене крізь заплющені очі. Ця печія була приємною, і мені не хотілося повертатися до реальності.
— Кохання моє, вставай! – Ніна ніжно поцілувала мене в губи, зіскочивши з ліжка, і хутко вибігла з кімнати. Я цього не бачив, але знав, що є саме так.
Я розплющив очі. Сонце збиткувалося наді мною, пестячи, немов кохана дівчина. Я усміхався і любив усе людство.
До кімнати зайшли Ніна, син і донька. Вони радісно усміхались, і я згадав, що у мене сьогодні день народження.
— Татусику, вітаю, — першою кинулася до мене донька. Вона невміло, немов соромлячись, по-дитячому поцілувала мене і обвила мою шию своїми пухкенькими ручками.
Наступила синова черга. Він був у сімейних трусах й тепер похмуро дивився на мене, лише бісики грали в його очах. Я добре знав синулю, щоб повірити, буцімто він незадоволений тим, що його розбудили заради такого незначного свята – дня народження. Він повагом потиснув мені руку і серйозно сказав:
— Вітаю, тату. Ніколи не хворій, добре?
Я мовчки кивнув головою: мовляв, обіцяю.
Ніна, яка весь цей час щось тримала за спиною, нарешті виставила подарунок перед собою і, намагаючись говорити урочисто, одночасно душачись від сміху, ковтаючи слова, скоромовкою промовила:
— Дорогий імениннику! Наш невеличкий сімейний колектив вітає тебе, бажає бути завжди здоровеньким і пам'ятати, що в тебе є дружина, син і донька.
Мабуть, наперед заготовлена промова була набагато довшою, але Ніні не вистачило снаги, і вона спочатку пирскнула від сміху, а потім зайшлась у такому щирому реготі, як тільки вона вміла, що ми всі не витримали і, без причини надриваючи животи, дивилися щирими божевільними очима щастя одне на одного.
2
Подарунок був несподіваним і водночас бажаним: п'ять томиків сучасної української прози, в одному з яких були вміщені два мої ранні оповідання. Ніна, розкривши книгу, відразу тицьнула мені на них пальцем, світячись від щастя. В п'ятницю я вже читав у "Літературній Україні" (тижневик доходив до провінції з запізненням на день) про вихід цього п'ятитомника, але якось не пов'язав це з тим, що в ньому можуть бути вміщені мої творіння. А Ніна ж про це знала і мало не рік тримала в суворій таємниці! Боже, як я кохаю цю жінку!
Сина вже не було, але донька кружляла навколо нас, і я не відразу збагнув, в чому річ, аж поки не помітив її прискіпливий погляд, який зупинився на плитці мого улюбленого молочного шоколаду, що став доважком до головного подарунка.