А те, що це хтозна-коли письменник Глібов написав, а ще раніше у Крилова і Лафонтена було, він і гадки не має.
Це було так вражаюче, що вони всі засміялися. Засміявся і Митько, зрозумів, що "пан" пошився у дурні, і хотів уже йти, але те, що він почув, примусило його зупинитися.
— Ні, ні, — казала переконано Літа Миколаївна. — Я кину Трудолюбіє, я вже вирішила, моєї ноги там більше не буде, хай шукають інших, щоб усе терпіли, а на мої руки де завгодно знайдуться муки, без місця не лишуся, але ж на віку — як на довгій ниві. Ще віділлються вовкам, не мої зараз дурні, а сирітські овечі сльози! А я з ним і розмовляти більше не хочу. Сказала, що піду — і піду!
Митько кинувся швидше в Трудолюбіє. Як можна жити в Трудолюбії без Літи Миколаївни? Як може воно існувати без неї? Як захистити її від "пана"? О, Літа Миколаївна плакала!.. Але ж потім розсміялася... Треба порадитися із Стьопою, Максимом, Тимошем, вони старші і розумніші за нього, вона вже "вивела" їх у люди — тепер лише від них самих залежить добре вчитися і обрати собі шлях. І більше нікому анітелень. Хай вони вигадають щось, аби захистити Літу Миколаївну від осоружного "пана"! Він, Митько, не дасть їм спокою... і собі, якщо хтось у житті зробить зле Літі Миколаївні...
У Трудолюбії чекали на нього ще новини, та такі ще новини, бодай їх не чути!
Вчора після ялинки пекарі і майстри догулювали у одного з них вдома, ну й з похмілля проспали і не вийшли вчасно на роботу, головне це мало значення для пекарні, з якої булки мали з’являтися вчасно у замовників вранці і ввечері, недарма сьогодні"пан" відчув, що і йому додому принесли, певне, вечірні. Одне до одного. Хомич був уже на військовій перепідготовці. Особливого в цьому нічого не було б, коли б не ялинка і не похмілля пекарів. "Пан" приїхав до Трудолюбія і дав наказ працювати хлопцям, і серед них Борисові, хоча Борис, як гімназист, був звільнений від праці в майстернях або в пекарні. Але наказ є наказ. "Або працювати, або геть з Трудолюбія!" — кричав "пан", сердитий, як пес на цепу, віддаючи наказ за наказом. Дехто з пекарів, сердиті, похмурі, під загрозою звільнення також спустилися в пекарню, і один з них за якийсь явний недогляд, бо Борис на пекарні ніколи не працював, дав хлопцеві такого штурхана, що у того потекла кров з носа, а під оком з’явився одразу синець.
Митько саме повернувся і дізнався, що Стьопи, Мишка і Тимоша нема — пішли зранку в своє духовне в якихось власних справах. Митько чухав потилицю, роздумуючи, що ж робити, як тут трапилася ця халепа з Борисом, і Митько вмить скотився знову на Різницьку, вдаючи, що він нічого не знає, і не чув про її відвідини до "пана", і що вона вирішила покинути Трудолюбіє, швидко розповів їй про Бориса.
— Треба рятувати Бориса, — тільки й кинула вона бабусі і Галинці, немов одразу забувши свої власні образи і рішення, що її ноги не буде в Трудолюбії, на ходу одягаючи і засовуючи в муфточку невеличку книжечку — байки Глібова, помчала нагору. Вона, не стукаючи, вбігла в кімнату коло контори, де завжди "спочивав" "пан", коли приїздив до Трудолюбія, і одразу почала кричати! Кричати на пана!
Вона кричала, повторюючи слова, які сказала вдома, що "її ноги не буде в Трудолюбії", але знущатися з хлопців вона не дасть. Вона кричала, що піде до архієрея, до самої губернаторші, до предводителя дворянства, кричала, що пропечатає в газетах не тільки в полтавських у чоловіка, взагалі багато чого кричала. Хлопці не розбирали всіх її слів, тільки чули її голос, бо кімнатка була за коридорчиком і двері зачинені, і Стьопа, який тільки-но повернувся, наказав, щоб хлопці йшли геть і не підслуховували, він був розумний, і одразу зметикував, що в таких справах свідків не повинно бути, а сам був певен, що гору, що б там не було, візьме Літа Миколаївна, а як — хто може знати? Хлопці його не могли не послухати, хоча Митькові дуже важко було підкоритися, та, власне, що він міг зробити? Стьопа нікому не дозволив підходити близько. Уже по Тру-долюбію рознеслася чутка про скандал і дехто сидів у Параскеви Федорівни, бідкаючися і роблячи різні припущення.
— Отак насмілилася на самого "пана"?
— А "пан" на таку людину голос звів, за все добро, що вона тут робить!
— Та того чорта, що написав, покарати треба!
— А чого саме Борьку треба було посилати? Воно ж кволе хлоп’я, розумне, та кволе, це ж на зло Літі Миколаївні, так і сказав, коли наказував: "І цього любимчика її обов’язково пошліть, нема чого паничів розводити".
— Що ж то буде? Та це й уявити неможливо, щоб Літи Миколаївни з нами не було!
* * *
Дивно — двох "таборів" не було. Усі були за Літу Миколаївну, і навіть трохи приємно, що вона на самого "пана" кричала.
— Піде від нас наша голубонька, — заплакала сторожиха, — зовсім ці злидні посиротіють.
— Та й ми з ними.
— Та хіба ж кому перемогти панів!
— Нема правди в світі, не було й не буде! Хіба то правда, що у "пана" на будівлі всі хлопці, як наймити, працюють. Йому будинок новий збудували на Малопетрівській!
— Ну й твоєму з хлопцями не треба рукам волі давати, — докірливо мовила Параскева Федорівна.
— Та то він не очухався з похмілля, — виправдовувалася ніяково дружина майстра-пияка, — то він з серця на "пана". Чули ж, як кричав: вмент звільню і квартири щоб одразу очистили!
— Своя рука владика. З паном не судись.
— Нехай чорт його судить.
— Хіба він чортові дошкуля, а не нам?
, І тут вбіг Митько.
— От їй-богу, вони вдвох вийшли! "Пан" Літу Миколаївну до своєї машини підвів! І Стьопа сказав, щоб Бориса з пекарні зняли.
Значить, перемогла Літа Миколаївна?
Так, як не дивно, перемогла Літа Миколаївна!
Певне, "пан" все ж таки трохи боявся її характеру.
Коли добре викричалась ("пан", звичайно, не чекав такого), вона вийняла раптом з муфточки невеличку книжечку.
— От дивіться самі — автор Глібов, до речі, жив у Чернігові, у минулому сторіччі, чи він був з вами та з попечителем знайомий, щоб він про вас писав? А чи вас сучасник Пушкіна Крилов знав? Чи Лафонтен ще раніше у Франції? Хіба ви забули, що ще в корпусі напевне вчили "Вовка та Ягня"? З якого доброго дива ви вирішили, що це про вас? Мені й на думку не могло таке спасти — ви освічена, чемна людина — і раптом таке вигадали!
І вона це казала не глузливо, а немов щиро вірячи, що він "освічена", "чемна" людина. Ой, треба все звести на дрібниці, подумав "пан". Отак сісти в калюжу. Він замахав обома руками і почервонів. Його немов мокрим рядном накрили.
— Ну, я знаю, знаю. Ми обоє погарячилися, ви ж знаєте, я такий же запальний, як і ви, — він майже попросив пробачення, — Ну, нехай вже цей Борис не працює в пекарні.
— Не тільки Борька, а всі ті хлопці, що йдуть вчитися, і, звичайно, ті, що вже вчаться, і ви виявили таку добросердечність до них, що вони продовжують жити і харчуватися тут, хто ще не потрапив до гуртожитку училища. — Літа Миколаївна одразу збагнула, що все-таки для хлопців краще вирвати у "пана" погодження, ніж піти на серйозну сварку. — Гаразд, домовилися, тільки за таких умов миру з вами, — боже, вона усміхнулася, — я лишуся в Трудолюбії.
— Я ж знаю, що ви таке для Трудолюбія, — казав "пан", а сам думав: не дай боже, піде розголос на все місто про скандал із нею, і потім, де ще таку вчительку знайдеш? Усе зробить, а пошана і подяка йому! — Я знаю, з цими виродками, пробачте, тільки ви можете управитися. Сідайте в машину, я вас додому одвезу.
— Та тут же два кроки!
— А ми зробимо більше, щоб ви відпочили. Взагалі відпочиньте зараз хоч три дні. Ну, поїхали б кудись провітритися від цього Трудолюбія, — казав він, вже зовсім по-джентльменськи підсаджуючи в машину.
Літа Миколаївна взагалі швидко відходила, могла наговорити, ні на що не вважаючи, а тут одразу прикинула, що може використати настрій "пана" не тільки на користь хлопцям, а трохи й для себе, цього вона майже ніколи не робила, а зараз захотіла скористатися.
— Коли ви вже хочете зробити мені приємність, — мовила вона, — я візьму ці три дні, та ще три дні додасте — ну, буде разом з неділею тиждень в цілому, — на кінець м’ясниць і початок великого посту. Хлопці із старшими без мене в церкву походять, а я проїдусь до сестри в Петроград, там в Олексія Івановича деякі справи.
— Ви з ним поїдете? — зацікавився Євген Григорович.
— Ні, він дуже зайнятий, але я завжди всі його доручення пильно виконую.
— Як усе, за що ви беретесь...
Ні, справді, "пана" не можна було впізнати після того, як вона накричала на нього.
— То домовились? — спитала вона, усміхаючись змовницьки. — Тиждень на кінець м’ясниць, це наприкінці лютого. З хлопцями все буде в порядку.
— У цьому я певен. Але й зараз трохи відпочиньте, адже однаково занять у школі немає, а на знак повного миру приходьте до нас у неділю з дітьми. Мої дочки і дружина будуть дуже раді.
Мир був відновлений. А їй справді треба було допомогти Олексію Івановичу, редакція висіла на волосинці. Та вже, правду кажучи, їй бажалося хоч трохи відійти від усього, трохи відпочити в іншому світі, що їй так не вдалося влітку... Тепер вона поїде і трохи розважиться у Варюші, де можна бути і серед людей, і зовсім самій зі своїми думками.
Хлопці-трудолюбці заспокоїлись. Літа Миколаївна лишається з ними.
Але то була остання новорічна ялинка в Трудолюбії.
"ПРОЩАННЯ СЛОВ’ЯНКИ"
Що й казати, рік видався важким, не тільки тому, що війна, а й у своїх суто сімейних — не особистих, а саме "сімейних" справах. Редакція висіла на волосинці. Садиба заставлена-перезаставлена. Пристойних покупців не було.
З’явилися різні плани. За здійснення одного взялася Літа і вирішила поїхати до Петрограда, заручитися підтримкою, "нагадати, поговорити". Адже ще до війни яке Олексію Івановичу місце в столичній газеті пропонували! Тоді чоловік мав їхати спочатку сам — та вже у день від’їзду, коли й чемодани були складені, прийшли всі родичі прощатися, і жінки — з його боку родичі — зняли несподіваний плач, привели мамашу, яка не плакала, але так зітхнула, що він раптом сказав: "Не їду!" — і валізи розпакували. Діти заверещали від радості, так само як верещали від радості, коли їх раніше повідомили, що переїздять до Петрограда, і все лишилось, як і було. Літа тоді і не раділа, і не жалкувала, бо і сяк і так вона знала: саме їй доведеться нелегко.