САНДАЛИКИ, ПОВНА СКОРІСТЬ!
От, дітки, сидіть тихо, як миші, а я розкажу казочку про сандалики і цікаву дівчинку.
Жила собі дівчинка. Звичайна дівчинка. Були у неї тато і мама, а де вона жила — я не казатиму, бо це ж казка, а не насправді.
Була та дівчинка страшенно цікава, усе їй хотілось знати, що то, до чого,— і страшенно непосидюча. Просто, як м'ячик: стриб-стриб. Усе бігала б та скрізь роздивлялась.
Ну, і не дивно, що черевики вона рвала далеко швидше, ніж інші діти. У дітей ще новісінькі, а у неї вже підошви вщент продерті.
— Тобі треба на залізних підошвах черевички купити,— казав тато.
І от що трапилось. Мама і тато поїхали на деякий час у своїх справах, а дівчинка лишилась дома сама. І якраз у неї порвалися сандалики. Та так порвалися, що й ходити не можна. Вийшла вона з будинку, сіла, на ґаночку та й дивиться на свої бідні черевички. Що їй робити? Коли бачить — підходить до неї людина у великих окулярах, з чемоданом у руках, таким великим, що, мабуть, дівчинка, коли б згорнулася калачиком, помістилася б у ньому.
— Чого ти сумуєш, дівчинко? — питає незнайомий.
— Як же мені не сумувати,— відповідає дівчинка,— тато й мама поїхали з дому, а сандалики мої зовсім розвалилися. В чому ж я на святі буду? Адже незабаром у нас свято!
— Ти не сумуй, дівчинко,— каже незнайомий.— Хочеш, я тобі дам сандалики. У мене якраз твій номер є.
Дівчинка сумно'похитала головою та й мовить:
— Я їх однаково на другий день порву. Тато казав, що мені на залізних підошвах треба.
— А чого ж ти їх порвеш так швидко? — засміявся незнайомий, спустив окуляри на ніс і подивився на дівчинку понад ними.
— Бо я багато бігаю і лажу по деревах. Що ж мені сидіти дома, коли я все тут знаю. От хоч очі заплющу — однаково знаю, де канапа стоїть, де мамин стіл, де моє ліжко, де яка книжка на полиці. Що ж цікавого сидіти дома?
— Воно й правда,— співчутливо покивуючи головою, погодився дивний незнайомий, нібито мовив: я й сам такий!
— А то я побіжу на річку, там рибок *та жаб розглядаю, побіжу в ліс, там звірята різні й квіти, побіжу он до того великого будинку, де гуркотять з ранку до вечора машини,— там багато людей працює. Або вилізу на найвище дерево в саду і бачу далеко-далеко навколо. І щодня я бігаю все далі, в нові місця. Якби я могла, я б увесь світ оббігала, облітала б, пропливла б по морях. Плавати я, правда, ще не вмію.
— А літати? — засміявся незнайомий, одяг окуляри як слід і вже крізь них подивився на дівчинку.
— Ну, літати! Полетіла б я на якій-небудь машині! Але зараз мені й бігати не можна,— з сумом згадала дівчинка.
— Знаєш що? — сказав дивний незнайомий.— Я тобі все ж таки дам сандалики. Але це не звичайні сандалики.— Він багатозначно підняв вказівний палець угору, і дівчинка вся витяглася в струнку.— Це мій винахід, і ніхто на світі не має таких чарівних сандаликів. Але їх я можу дати тільки таким дітям, які нічого не побояться і ніколи не забудуть, з якої вони країни.
— Як це можна забути? — навіть образилась дівчинка.— Хіба я маленька? А не боюся я теж нічого: ні пацюків, ні мишей, як інші діти, бо я ж більша за цих тварин. І грому і блискавки я теж влітку не боялась, бо мама пояснила, чому це буває.
— О, та ти розумна дівчинка, я бачу,— сказав з задоволенням незнайомий.— Ну, слухай уважно. Це — чарівні сандалики. По-перше, вони ніколи не порвуться.
— От добре! — скрикнула дівчинка.— Я зможу в них бігати досхочу і лазити по яких завгодно горах.
— Не перебивай,— серйозно зупинив незнайомий, і дівчинка вмить слухняно присіла й склала скромно ручки на колінах, так ніби мушка крильця згорнула.
— Ти зможеш у них бігати скрізь: у саду, в лісі, по всьому місту. Але навіть якщо тобі захочеться побігти кудись далеко, скажімо, в інше місто, ти доторкнись лише до першої дірочки — і побіжиш у них швидше поїзда. Ти зможеш так побачити всю рідну країну. Коли ти добіжиш до річки, де моста немає,— а ти ж ще не вмієш плавати,— доторкнись до другої дірочки, і враз, як на човнику, в цих сандаликах дістанешся до іншого берега. Третя дірочка на той випадок, коли зустрінеш глибокий сніг; ти, наче на лижах, побіжиш, не провалюючись у ньому.
— А літати можна? — не втерпіла і писнула тихенько дівчинка. Та незнайомий тепер уже не розсердився, а усміхнувся.
— Це найголовніше. Для цього треба переставити отак застіжки — і ти полетиш.
— Я завтра ж побіжу, попливу, полечу, куди захочу! Я побачу всі наші міста, всі річки, всі гори і навіть море! Я ще не бачила ніколи моря! — закричала дівчинка і затанцювала на ґаночку.
— Я ще мушу попередити тебе,— сказав незнайомий,— нікому не давай їх міряти і одягати, нікому про них не розказуй і не чіпай оцієї зірчастої дірочки коло носочка.
— Чому? — зацікавилася дівчинка.
— Коли ти комусь даси їх — ти можеш сама потрапити в біду, а коли доторкнешся до зірчастої дірочки, ти опинишся в чужій країні.
— Але ж цікаво побувати в різних землях! — заперечила дівчинка.
— Ну, знаєш, по-перше, в чужих людей годиться бувати тоді, коли вони запрошують тебе в гості,— то ти на батьківщині скрізь дома,— а по-друге, невідомо, де ти можеш опинитися. Згодом я зроблю багато таких сандаликів, і всім дітям легко буде відвідувати одне одного, святкувати разом веселі свята, мандрувати. Та це коли люди скрізь будуть друзями між собою, а зараз, на жаль, ще не так, і ти ще надто мала, щоб літати скрізь, де заманеться. Ти повинна мене слухати,— підняв він знову палець угору.— Адже ніхто не має таких чарівних сандаликів.
Дівчинка злякалась, що він передумає і не дасть їй, і гаряче запевнила:
— Ні, ні, я тільки спитала. Я все запам'ятаю, що ви сказали.
— Головне,— промовив незнайомий,— нічого не бійся і ніколи не забувай, з якої ти країни, бо інакше чарівні сандалики стануть звичайними, як у всіх дітей. На все добре!
Він зник так само швидко, як і з'явився, а на колінах у дівчинки лежали нові жовті сандалики.
Ще було дуже рано, і, мабуть, скрізь усі діти ще спали, коли дівчинка схопилася з ліжка, щоб переконатися — це все їй снилось чи було насправді? Ні, нові жовті сандалики стояли коло ліжка.
— От поки тата й мами немає, я скрізь побігаю і політаю,— вирішила дівчинка і швидко одягла сандалики. Вони були якраз по нозі, і такі зручні та легкі, що навіть на мізинчику, де натерли старі черевики, вони не давили.
Дівчинка одяглась, умилась, випила чашку молока, а в кишеньку заховала пиріжок.
"Я побіжу зараз у ліс,— подумала вона.— Я так давно хотіла побачити, як прокидаються пташки, і завжди запізнювалася, бо вранці дуже хочеться поспати".
Дівчинка торкнулась першої дірочки і швидше ніж на коліщатах попрямувала до лісу.
А сонце ще тільки сходило, і все було таке чисте, свіже, як личко дівчинки, що тільки умилася свіжою водою.
Вранці перші прокидалися пташки. Пташки прокидалися, сміялися, умивалися і вітали велике рожеве сонце з добрим ранком. А маленькі пташенята висували з гніздечок тоненькі, як сірнички, дзьобики, голівки з ріденьким кольористим пір'ячком, ще тепленькі й ламкі, як яєчка в смятку, бо вони спали під материними крилами; пробували свої ще слабі як папіросний папір, крильця і теж, як могли, підтягували батькам:
Чик-чи-рики! Чик-чи-рики! Ми великі! Вже великі! Цвір-цвірінь! Цвір-цвірінь! Наше сонце! Наша синь! Пад-падьом! Чути всім? Ліс наш дім! Ліс наш дім! Тьох-тьох-тьох! Тьох-тьох-тьох! А ми втрьох! А ми втрьох!
Потім прокинулись мушки-цокотушки, дз-дз-дз — полетіли в різні боки. Бджоли — клопітливі хазяйки, поспішали по мед до квітів. А квіти гостинно, привітно розкривали свої червоні, жовтогарячі, рожеві, блакитні чашечки і повертали голівки до сонця.
Над квітами літали метелики-веселики, такі ж кольористі й принадні, як квіти, а з-під важкого сіро-зеленого каменя, що поріс оксамитним мохом, вилізла тонка пружинка-ящірка, блиснула на сонці, шелеснула в травці і знову зникла.
На берег ставка вилізла гладка баба-жаба, позіхнула — це у неї сон виходив — і сказала добродушно:
— Ква-ква!
А кажучи це, язик вона викинула, і вже за одним заходом ковтнула і якогось комарика-невдалика на сніданок.
Дівчинці було дуже цікаво придивлятися до всього. Вона бігала по лісу, піднімалась над деревами і побачила багато такого, чого раніше ніколи не помічала. І малесеньких тендітних пташенят, захованих у гніздечках, і рудих кумедних лисенят у норі,л пухнастих моторних білченят на великій ялині. У лісі було повно мешканців. Дівчинка знайомилась з усіма, і їй було дуже весело.
* * *
Але ж цікаво подивитись,, що роблять скрізь люди!
У своєму місті вона вже давно оббігала всі вулиці, як учора призналась дивному незнайомому, а тепер можна було подивитися й далі! Адже до приїзду батьків вона встигне повернутися додому! Дівчинка тугіше переставила застіжки на сандаликах і полетіла, полетіла!
Люди скрізь прокидались, поспішали на роботу. Ніхто особливо не здивувався, побачивши дівчинку, яка летіла в повітрі, наче пташка, бо ця країна була взагалі країною чудес. Щодня тут вигадували багато нового й чудесного, і за кілька днів воно вже ставало звичайним.
Правда, одна огрядна енергійна жінка, йдучи з чоловіком, сказала йому заклопотано:
— Подивись! Летить дівчинка, а ніякої літальної машини не видно! Ти мені нічого не казав, що вже винайшли таке! Обов'язково розпитай і замов якнайшвидше! Подумати тільки! Ми, мабуть, пропустили в газеті! Завжди так!
— За всім не вженешся,— спокійно відповів чоловік,— і чого поспішати? Можна спокійно почекати, поки продаватимуть у нашому універмазі!
Жінка кинула на нього погляд, сповнений презирства, і заявила категоричним тоном:
— Завжди так! Поки сама не потурбуюся, нічого не буде!
— Мамо, татку! — закричали діти.— Дивіться, дівчинка літає! Ми теж хочемо так літати!
— Дівчинка була слухняною і добре вчилася,— враз змінивши тон, сказала повчально мати.— Коли й ви будете такими, і вам тато купить маленьку машинку, якої навіть непомітно, а на ній можна літати.— І вона так довго говорила про те, як хороші діти, слухняні й відмінники в школі, завжди одержують чудові подарунки, що дівчинка в чарівних сандаликах зовсім зникла з очей.
Сама вона дуже дивувалася з усього. Спочатку її розважало, що долі мелькали одне за одним міста й містечка.