Сини людства

Миколі Семеновичу Тихонову присвячую

Його корабель ширяє по хвилях океану. Хай хвилі здіймаються вище за Альпи, хай лютують шторми, скаженіють норд-вести, вони лише загартують його друзів. Усі матроси, лейтенанти, юнги і навіть коки — його друзі — революціонери різних країн, вигнанці-емігранти, які вибрали не гіршу долю. Поки не можуть боротися за волю у рідній країні, вони об’єднались у цій "плавучій революції", що готова завжди пристати до того чи іншого берега, де поневолені жадають їхньої допомоги. Це незалежне товариство, побратимство, яке з’єднав у своїй армаді Джузеппе Гарібальді. Де повстання за праве діло, туди поспішаймо!

Але серед тривог і небезпек випадає коли-неколи ясний день. О, острів Хантер! Вони причалили до його ласкавих берегів. Зграї куріпок вилітають назустріч, серед велетенських дерев дзюрчать ручаї. Ніщо не нагадує брехливого, лицемірного цивілізованого суспільства з його політиканами, чорними попами, сбірами. Спочиньте, друзі!

...То все мара. Маячіння. Далека казкова мрія. Він, Джузеппе Гарібальді, лежить у полоні, поранений, і, коли біль трохи вгамовується, напівсни, напівспогади прилітають до нього. І наївна мрія про "плавучу революцію" — корабель. Про неї він розповів другові і вигнанцю Олександру Герцену. Джузеппе Гарібальді, тоді найманий капітан корабля, прибув до Лондона з Південної Америки і став у Вест-Індських доках. Він мав навантажитися вугіллям у Нью-Кастлі на Тайні і вирушити в Середземне море. Герцен щиро позаздрив його морському життю, і тоді Гарібальді намалював йому таку вабливу казкову картину: об’єднання всіх революціонерів-вигнанців у небувалій армаді.

...Зараз мариться, що це здійснилось...

...А от острів Хантер — він був насправді в його житті. Він виринув насправді, коли йшли Індійським океаном і везли вантаж з Кантона. Це були роки вигнання з рідної Італії, і він наймався на різні кораблі. І справді, цей острів був несподіваним перепочинком і лишився чарівною казкою в пам’яті.

Яких земель, яких тільки островів не звідав він! Скільки морів переплив! Та що є рідніше, любіше до нестями за Італію...

Він приходить до пам’яті, і рана починає боліти дужче, болять пальці на руках і ногах, покручені ревматизмом,— пам’ять ночівлі в болотах, горах, лісах, пам’ять походів і боїв за тебе, Італіє.

Томик Дайте, генія Італії, лежить у його простому будиночку на Капрері, але скільки рядків викарбувалося в його пам’яті назавжди! Як пасто спливають оці:

У грізній бурі човен без керма,

Італіє — ти вогнище скорботи...[1]

Дайте, великий син батьківщини,— він жадав об’єднання Італії. Минали сторіччя, а Італія лишалась тим же вогнищем скорботи і човном без керма.

Він стримує стогін. Ані друзі, ані недруги не повинні знати, як він конає. Друзі — щоб не мали ще більших турбот та жалю; недруги — щоб не бачили його слабкості і не відчували через це хоча б підсвідомого злорадства...

Він знав, що коло нього вештаються і недруги. Він знав, що приходять лікарі, надіслані королем і лицемірним міністром Палавічіні.

Хоча він стримав стогін, але вірний Барберіні, супутник багатьох років життя — в походах, на Капрері, скрізь — чує найменший рух і поквапливо підходить до свого Джузеппе.

— Тобі погано? — питає Барберіні стурбовано. Він зовсім загубив властивий йому гумор і жартівливість і сам відповідає сердито: — Ще б пак! Скільки їх оглядало сьогодні? І всі копирсаються в рані. Всі лізуть туди пальцем, інструментами, роз’ятрюють і думають, що ти справді кам’яний, якщо ти не стогнеш і не кричиш. Коли б ти дозволив, я б усіх вигнав під три чорти.

Справді, їх надто багато, лікарів. І коли б тільки свої, вірні гарібальдійці, лікарі його бойових загонів — Ріпарі, Альбанезе, Базіле, але ж ці, надіслані...

І вони всі без кінця оглядають рану, потім сперечаються. Весь час сперечаються, як усі італійці, розпалюються і, почавши з незрозумілих медичних термінів, велемудрої латині, сповнені власної гідності і гордості, переходять на гарячу, нестримну простонародну мову, забуваючи, що хворий усе чує. А може, гадають, він спить.

Після оглядів, перев’язок він завжди заплющує очі, щоб не було видно його болю.

Потім навшпиньках лікарі виходять. Першими — чужі, останніми — його друзі. Вони зажурені, зніяковілі, занепокоєні. Ну навіщо Барберіні дивиться на них так докірливо? Вони й так роблять усе, що можуть, і чергують коло нього вночі.

— Багато диму, а страви не видно,— бурмоче Барберіні.

Йому не терпиться піти за ними в сусідню кімнату, де сперечання триває і переходить у сварку.

— Піди, я засну,— каже Гарібальді.

Йому самому також цікаво, до якого ж висновку дійдуть лікарі, але стіни товсті, кам’яні в цьому старовинному палаці, який набув такого жалюгідного ветхого вигляду, що темним склепінням, вогкими брудними плямами на колись розмальованих стінах, маленькими гратчастими віконцями, куди ледь-ледь просякає сонце, нагадує більше в’язницю.

Так, у цьому палаці давко не розкошували. Його займали тимчасово під різні військові й адміністративні потреби.

В одній із кімнат, та й то чи не з гірших, не пошкодували покласти пораненого Гарібальді. Народ, обурений полоном свого героя, на думку короля і його міністрів, міг тепер заспокоїтись. Адже король дав йому амністію, і все ж таки це палац, а не в’язниця!

До кімнати вбігає темпераментний Барберіні.

— Джузеппе, у Спеції ми загинемо, я кажу тобі, тут у Спеції не можна тобі лишатися. Вони не дають тобі спокою, вони знову йдуть сюди. Чого це король раптом так непокоїться за твою рану? Це ж його куля поранила тебе. Після того, як він злигався з папою, з його чорним воронням, не може бути до нього віри. Вівчар, який хвалить вовка, не любить своїх овець.

Барберіні все це випалює одним духом, гасаючи по невеличкій кімнаті. За мить справді заходить і той лікар, якого надіслав міністр, і Дзанеті, якого надіслали друзі з Неаполя, і лікарі, соратники Гарібальді. Краще заплющити очі і вдати, що спиш.

— Я хочу висловити свою категоричну думку,— каже перший.— Ногу треба ампутувати.

— Що ви! — виривається у Ріпарі.

Альбанезе нахиляється начебто поправити ковдру в ногах, і Гарібальді, напіввідкривши очі, бачить, як той жахається цих слів.

Бертані, головний хірург гарібальдійського загону, помічає, що Гарібальді не спить, і мовить похмуро:

— Життя дорожче ноги. Життя ваше ще потрібне Італії. Але над цією пропозицією треба подумати. На це не можна одразу наважитись. Треба з’ясувати, де саме куля.

— І чи є взагалі в рані куля,— перебиває його гаряче Ріпарі.— Я певен, що вона рикошетом відскочила.

— Але ж зрозумійте, ви можете затягти до гангрени. Що, ви візьмете на себе відповідальність? Мене надіслав сюди міністр, я відповідаю перед ним.

— А я відповідаю за Гарібальді перед народом, це більше, ніж ваш міністр.

Сперечання знову переходили в сварку.

— Генерал спить, чого ви тут галасуєте! — не витримує Барберіні.

І лікарі знову виходять з кімнати, і тільки окремі роздратовані голоси лунають здалека.

Вони, лікарі, розгублені, непевні у своїх твердженнях, припущеннях, здогадах, і Гарібальді знову стає гірко. Немовби прокинулись усі старі рани, старі хвороби. Вони ворушились, шматували його. Усі тілесні болі. Всі душевні болі. І не той переможний похід "тисячі" в Сіцілії, не останній тріумфальний в’їзд у Неаполь, а немов насунули на нього, давили всі важкі спогади. Поразки. Вигнання. Останні години його Аніти.

...Вона завжди була поряд із ним в усіх боях, в усіх походах. Незрівнянна ні з ким, його красуня Аніта. Мати його дітей, його ад’ютант і боєць без краплини страху і вагання. Завжди поряд... А потім її смерть. Смерть у нього на руках.

...Йому здається, це було вчора. Ні, ні, то примарився страшний сон. Зараз йому здається, не було років без неї, вона весь час була з ним. І в поході "тисячі", і в Неаполі, і в Римі, і тепер при Аспромонте, рокованому Аспромонте.

"...Ти ж розуміла, Аніто, я не міг стріляти в братів, хіба вони, солдати, розбираються, куди і на кого їх ведуть король і папа. Зброя попів — брехня. Як я ненавиджу цю чорну зграю! Від брехні крок до злочину, від злочину — до вбивства. Скільки отрути вливають ці єзуїти в душі італійців. Затуркані люди завжди стають жертвою підлих нікчем, що уміють їх обманювати".

Справді, яка різниця, який контраст оцей його похід 1862 року з тим, як стрічали його "тисячу" після Сіцілії. Король Віктор-Еммануїл злякався випущеного заклику Гарібальді "Рим або смерть!"

Гарібальді писав:

"Народ Палермо! Володар Франції[2] який зрадив 2 грудня, захопив Рим. Ця людина проливала кров паризьких братів під приводом охорони папи, охорони релігії, католицизму. Але це брехня! Брехня! Він діяв під впливом низьких спонук бандита, через злочинну жадобу влади. Він — перше джерело всілякого розбою... Він став на чолі розбійників і убивць.

Народ "Сіцілійської вечірні", народ 1860 року! Треба зробити так, щоб Наполеон очистив Рим від своїх військ. Якщо буде потрібно, нехай відбудеться нова "Сіцілійська вечірня"!

Король Віктор-Еммануїл оголосив Гарібальді заколотником. Він боявся його революційного запалу. Уряд Туріна оголосив його поза законом, і проти гарібальдійців виступили урядові війська.

Віктор-Еммануїл дійшов згоди з папою. Папське чорне вороння настрополювало народ проти гарібальдійців, його захисників.

Які страшні картини постають знову перед Гарібальді.

"...Ти ж знаєш, Аніто, ми йшли голодні, мої хлопці і я з ними, їли сиру картоплю. Ми нічого не могли здобути. Ми не могли пояснити, для кого ми все це терпимо".

Він знову марив тим нещодавнім, що ятрило душу.

"...Може, це ти, моя швидка, як гірська лань, Аніто, дісталась у гори, і пастухи-вівчарі принесли нам хліб, сир, вино. А я давно знаю, завжди знаю — народ обдурити не можна. Врешті він дізнається, де правда і хто його істинний захисник".

Він знову переживає ці жахливі хвилини, що пережив при Аспромонте.

Урядові війська накинулись на загони гарібальдійців, а він, він заборонив відповідати на стрільбу, хоча їхня позиція була вигідна. Але Гарібальді закричав своїм бійцям:

— Не відповідайте на постріли! Хай живе Італія!

"...Ти ж розумієш, Аніто, ми мали або заплямувати себе братерською кров’ю, або загинути.