Юний же Русин від першого учителя перейняв трепет перед творцями давніми і, подібно як ритор, закохався найперше в поезію Феогніда, годинами засиджуючись над його елегіями. Як це у Феогніда сказано: "Важко розумному довгу вести розмову з дурнями, але й мовчати повсякчасно — понад людські сили".
"Та пощо все це я згадую?"
І ще Русин, уже осібно від раціонального ритора, любив Сапфо, десяту музу, як називав її мудрець Платон. О, як він, Русин, захоплено читав у саду Продро-мовому творіння цієї богорівної жінки. Одного разу Продром поцілував його крізь сльози. Мовив:
— Може, сама Сапфо, читаючи, так не чарувала душі людські, як ти. Серце маєш велике, Русине молодий.
Ритор Поліклет колись говорив, що стати поетом може кожний, аби тільки збагатився знаннями. На підтвердження цього сам писав вірші, що на елегії Феогнідові були схожі, Гомерові гімни також наслідував. Тільки з пошанівку до сивої голови Іванко не виказував учителеві правди у вічі, що його гімни та елегії не будять у душі трепету, а в голові — образів, сприймаються вони розумом, мов геометричні фігури. Душа ж мовчить. Мав слушність Феодор Продром, коли вчив у своєму саду:
— Не хапайтеся писати віршів: пергамен дорого коштує. Поетові потрібен талант. Умом талант не заміниш. Розумних людей багато — правдивих поетів мало.
"То я боюся свого безталання?"
Колись Іван Русин теж пробував складати елегії. На-селював вірші небом, морем, квітами, бджолами та золотою пожежею бань святої Софії. Ритор хвалив дитячі спроби, мама милувалась, а Діонісій-золотар мріяв, що з прийомного сина виросте муж на всю Візантію знаний.
"Але я ніколи не читав своїх віршів у Продромовому саду, ніколи. Бо шанував Продрома, поета".
Гомер, Есхіл, Сапфо, Феогнід, нарешті, Продром. Як дивно звучать імена славні, хоч і не вимовлені, але таки звучать у цій вбогій хижині посеред білого пралісу. Хто тут колись їх чув, тут, у глухій пустелі?
"Каюся, що дався Вавилові себе підмовити? Що самотній я на отчій землі? Чому самотній? Зі мною вітців-щина... вона, може, не така, як повідав про неї знудьго-ваний Вавило. І тут вовки блудять тічками, і там, у Візантії, блудять.
Вовки... На вовків є стріли, мечі, і є ясні смолоскипи. Смолоскипи горять синім вогнем. Чому синім, чому... чому... чо... Ах, це сині очі в дівчини, яка всміхається мені від вогнища... всміхається устами, а очі серйозні, дивляться уважно, допитливо. Може, це не Любанині очі... так, здається, звуть цю русалку з білим волоссям... може, це очі отчої землі?"
Русин скидався на дитину, яка прагне чимось добрим похвалитися перед родичами. Тому поправцював до кринички, непомітної і ніби замуленої, що була Гомером й іншими поетами викопана і обцямрована. Русин давно не толочив до неї стежки, навмисне обминав її, хоч і відчував, що джерела в ній не висохли; поетичне зерно проростало, кільчилося, чекаючи своєї хвилі.
То, може, сьогодні настав час, коли зерно розбрунить-ся пагінцями? Це нічого, що пагінці будуть тоненькими і кволими, пам'ятаєте: всі дерева виростають з пагінців. Шкода тільки, що нема під рукою пергамену, нема на чому записати те, що поллється з серця, адже мисль, образ, перенесені на пергамен, немовби вбираються в матеріальну одежу. Зрештою, не біда, прадавні співці Еллади — аеди теж обходились без письма, повідають, що сам Гомер творив без пера. Спробує і він, Русин.
Спробує...
— Слухайте.
Сині очі Любанині повеселіли і підморгнули. Сині очі в моєї вітцівщини... Вітцівщині душу відкриваю. Вітців-щина — це батькова Суздальщина й материн Перемишль, це щось дуже велике і близьке, ім'я йому — Русь.
II
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Посіяла кормилиця Марія яре зеренце, Ярославе, сподіваючись, що виросте із нього колос; посадила кормилиця Марія квітку, гадаючи, що випестовує красу.
Була кормилиг^я Марія чарівницею, бо виворожила на чистому оболонні під Звениградом храм, звівши над ним небесні бані; навчала вона слухати землю і вухом, і серцем. Але дитинство минулося, разом з ним спопеліла Маріїна ворожба: зерня не прийнялося, з квітки позривав вітер пелюстки".
Чагрову славу у першу седмицю, коли він з родиною прителіпався возом із весі над Золотою Бистрицею до Галича, ніхто до хмар не підносив. Та й не було за що. Приставши до ватаги дереводілів, на чолі якої стояв виборний староста, прозваний за веселу вдачу Кумом Скоморохом, Чагр сповняв важку і грубу роботу: обтесу-вав бервена, мастив смолою дуби для підвалин.
Галичська гора клекотала тієї весни робучим людом. Ще з минулого літа, коли поховали князя Івана Василь-ковича, сина Василя Теребовльського, і Галич підпав під руку князя перемишльського, Звенигородського і теребовльського Володимирка Володаревича, сюди, на гору, посунули смерди з сокирами й пилами, щоб викосити впень дуби і липи, готуючи місце для побудови Володимиркових палат.
— Бути Галичу городом столичним! — мовив Володимирко.— Дитинець побудую на горі Галичській.
Князь сказав "бути", і смерди укорочували вік деревам, корчували й спалювали пні, сипали вали, поглиблювали днище потоку, що омивав гору зі сходу.
Ледь не вся земля зібралася купно будувати новий стольний город. Втім, новим його не назвеш, город над Дністром стояв із правіків, діди переповідали, що в ньому чинили суд і розправу князі білих хорватів. Народна пам'ять береже також згадку про князя Галича, що ніби дав городу своє ймення. Проте з тієї давньої прадідівської слави зосталися лише окрушини. Володимирко задумав у літопис города вписати нові сторінки. Та для початку потрібно було приодягти його в святош-ну ношу.
Була в цьому надоба.
Володимирків попередник Іван Василькович, царство йому небесне, прожив життя тихе, богобоязливе, ні на кого він меча не гострив, не важили сусіди й на нього. Через це не дуже сушив собі голову заборолами, валами, стовпами-вежицями, що повинні були боронити город від напасті. Навіть княжий терем, який стримів на горі понад, самим Дністром, підупав і почорнів, як зчервивлений гриб. Коли торік, відразу після похорону, Володимирко оглядав город, то не міг втриматися, щоб не вколоти тутешнього боярина Сірослава Сірославича, котрий разом з іншими галицькими та перемишльськими мужами супроводжував князя.
— Мохом, Сірославичу, поріс ваш Галич. Павутинням заснувався. Спали ви тут усі з своїм князем, чи що? Де ваші храми, де ладьї купчинів, де торжки велелюдні?
— Ми обходилися тим, що мали, — обережно відбився Сірославич.
— Лінивці завше обходяться малим,— спалахнув гарячий Володимирко, не помічаючи, що ображає боярина.
Галич справді розкрився перед ними сонний, тихий і збайдужілий. Поміж кукуріканням півнів та рохканням свиней з берега Ликви долітали рідкі удари ковальських молотів. На дністровій пристані погойдувалося кілька рибальських ладей. Біля церквиці, що на Кривавому броді, хмільно горланив гурт рукомесних людей. На проїжджаючих мимо комонників вони й уваги не звернули, ніхто не здер з голови ковпака. З уривків їх співанок, з вигуків розрізнених Володимирко здогадувався, що малі люди справляли тризну по князеві Івану, справляли і хвалили усопшого, бо хоч при ньому не раювали, та зате тішилися золотим спокоєм. Про це також свідчили розчинені навстіж боярські гражди, що грілися проти сонця, і хижі містечан. Правда, тут не виблискували вікнами із слюди різьблені тереми купчинів і княжих метальників, як це було в Перемишлі, тут хижі зорили на світ підсліпуватими бичачими міхурами. Зате будували галицькі дереводіли добротно, на віки, як це уміли робити ще їхні прадіди. Взагалі у городі над Дністром панував дух старих добрих часів, про які давно забули містечани перемишльські.
— Я розворушу це сонне гніздо,— задирикувато вихвалявся князь Володимирко, споглядаючи з крутого обриву Галичської гори густо забудовані вулиці Підго-роддя.— Розворушу і напою вітром.
— Поживемо — побачимо, — не стерпів боярин Сірославич. Якщо покласти руку на серце, то йому не вподобався метушливий, різкий у судженнях перемишльський володар.
— А поживемо, боярине. І сам побачиш,— сказав Володимирко.— Не пізніше, як завтра почну отут на горі будувати свій город. Свій! Чуєш, Халдеєвичу? — обернувся до воєводи Івана Халдеєвича, якого полюбив з перших днів ще свого князювання в Звенигорода — Лишаю тебе, Йване, посадником своїм у Галичі.
— Честь для мене велика, осподине,— схилив голову воєвода.
Відтоді Халдеєвич не сходив з свого румака. Високий, білявий, з довгим вусом, безбородий, із золотою колтою в правому вусі, він появлявся то біля грабарів, то біля корчуїв і дереводілів. Повелівав спокійно, коротко, дбав не лише про роботу, піклувався, щоб вагати були нагодовані, щоб мали де переспати ніч.
Доброго собі помічника знайшов князь Володимирко.
І таки доброго... За нецілий рік встигли багато зробити: три нитки валів, кожна по п'ять поприщ довжиною чорніли у полі, стережучи підступи до гори. На місці мочарів розлили повноводі стави. Сама Галичська гора полисіла. Тут і там рясніли на ній купи окантованих бервен, дощок. На західному її краю, найбільш недоступному, де мав стати Дитинець, височіли купи наколеного білого каменю, з якого будівничі покладуть палати для князя.
Весною 1143 року Іван Халдеєвич нетерпляче очікував Володимирка, який поки що сидів у Перемишлі, а з ним і єпископа, котрий повинен освятити гору. Після цього можна буде класти підвалини. Такий був покой.
Чагр тієї недільної днини, коли посвячували Галич-ську гору, не вештався у гуртиську малих людей, бояр, попів і гриднів, котрі сунули слідом за князем та єпископом Козьмою. Старе і мале радо було споглядати, як єпископ розмахував кропилом наліво й направо, бризкаючи йорданською водою і чинячи молитви на всі чотири сторони світу. Ніхто, звичайно, серед гуртиська не цікавився батьком Чагром та сином його Васильком, котрі вичікували на узвозі, обганяючи липовими гілками оводів від пари чорних волів, запряжених у рало. Лише кум Скоморох, проходячи мимо, кепкував з Чагра:
— Мой, чи не зібрався ти на Галичській горі чечевицю сіяти? Пізно. Земля затужавіла.
Чагр не відповів. Навіть синові до ладу не оповів про свій задум. Казав тільки: "Будеш, Васильку, волів водити. Маємо нині трьома скибами оборати Галичську гору".
Аж коли після посвячення всі посідали за довгі наперед наготовлені столи їсти і пити, Чагр сказав: — Гайда, Васильку!
Вивів волів на гору, перехрестився, поплював у доло* ні і натиснув на чепіги.