Мабуть, вирішила Десна порадувати мене за те, що не полінувався, приїхав до неї, незважаючи навіть на брудну, – вірив, значить, у рибальську вдачу.
– Треба, певно, вудки змотувати, знову хмара надходить, – показує пальцем в бік Забейківщини сивий рибалка. І дійсно, потемніло там небо. Пам'ятаючи вчорашню зливу, пригадавши дорогу сюди, без звичних батькових спонукань збираюсь і я.
...Якась невідома сила несла мене додому на своїх дужих крилах. Часом я навіть батька обганяв на його веломоторі. Ще б пак, у моєму кошику в траві лежав мій перший у житті лящ. Подумки я вже переповідав своїм друзям як воно все сталося і від того на душі було по-святковому радісно та весело.
Вже почав накрапати дощ, коли ми дісталися домівки. На мою вимогу дід тут же зважив здобич на безмені. Посовавши противагу безмена туди-сюди, доки він не набув рівноваги, дід подивився на позначки – ряди кругленьких ямок та якихось рисочок і мовив:
– Фунт з чверткою..., та ні, точніше – фунт і три восьмих..., майже.
– Це ж скільки, діду?
– П'ятсот сорок грамів, – швидко підрахував батько, котрий з не меншою цікавістю, ніж я, спостерігав за процесом зважування.
Не лящ... Не дотягнув мій підлящик зовсім трохи. Ну, та не біда. За одним шкода: знову погарячкував, смикнув вудку – добре, що не зламалась цього разу, як тоді, на Острові. А я ж зарікався це робити! Де мені те терпіння взяти? Якби ж лящі кожного разу мені траплялись: та хіба б я не навчився? А все ж таки я витяг його, переміг! Швидше б друзям розповісти!
Десь за годину чи півтори дощ закінчився і я в тих самих рибальських штанях, із смаженою головою свого(!) ляща, шматком чорного хліба та свіженьким, щойно з грядки, рівненьким вже, огірочком, вийшов на вулицю, де всім показував смажену голову і вимазані слизом штани.
Ще цілий тиждень потому не дозволяв я мамі прати ті штани, аж доки всі друзі не впевнились у моєму успіхові. Ще б пак, – доказ був неспростовний та беззаперечний!
Виявляється, не так вже й просто з першого разу засвоїти правила, по котрим живе Природа. Часом ти навіть не здогадуєшся, що ось саме оцей випадок і є правилом. Ти ходиш і ходиш по колу, щоразу повертаючись до початку, аж доки тебе не осяє здогадка: та це ж і є правило!
Оглянімося назад, на своє життя: ми раз по раз у власному повсякденні робимо і робимо одні і ті ж помилки, добре ще, коли не з одними і тими ж наслідками. І кожного разу клянемося: це вже востаннє! А насправді наше замкнене коло повинне б стати витком: повернення до висхідної точки має відбуватися на більш високому рівні осягнення Буття.
Зима.
Літо, яке на початку червня видавалось безкінечним, добігло, як і все хороше у нашому житті, свого кінця. Вкотре вже школа збирає нас восени, засмаглих, трохи здичавілих, подорослішалих, повних нових вражень, до отих своїх чорних дерев'яних, із важкими кришками, парт, чорнильниць-невиливайок, підручників та зошитів. Важко після літньої волі знову впрягатись у віз шкільної науки. Ще добрий місяць ця воля манить до себе школярів, збирає на викошеному пастовнику в футбольні команди, або на спустілих городах на бойові ристалища, коли зброєю служать палиці із соняшникових стовбурів, дерев'яні мечі та луки зі стрілами.
Літня воля ще довгенько вабить хлопчаків і навернути їх у лоно шкільної науки батькам вдається іноді хіба що за допомогою березової каші. Проте, з кожним днем осені сама природа допомагає батькам та вчителям приборкувати наші первісні душевні пориви до вільного житя. Варто облетіти останнім жовтим листочкам, зарядити довгим, холодним, нудним осіннім дощам, як самі собою гаснуть наші бажання весь вільний час проводити на вулиці.
Та все ж привид волі сам приходить до тебе в книжках про князя Святослава, про Звіробоя, або мустанга-іноходця. Походи з батьком чи дідом в бібліотеку дають змогу темними листопадовими вечорами подумки перенестись куди-небудь у Африку з експедицією Лівінгстона, або зимувати в Арктиці з командою "Лахтака".
...Книжка. Найбільше диво, створене людством. Майстерно складені докупи і закарбовані на папері слова, що утворююються з кількох десятків букв, дають поштовх людській уяві і вона, крилата слуга душі та розуму, враз переправляє свого господаря куди йому заманеться. Відстань та час для уяви не мають ніякого значення, вона долає їх миттєво та з легкістю. І тоді, забувши про все на світі, читач, часом хворий і немічний, стає сильним та спритним, замкнений у неволі – вільним, як птах, як риба у річці, старий раптом прагне кохання, як в юні літа, а черствий душею мимохіть страждає від чужого горя, тілесних чи душевних мук героїв книжки.
Дві речі людину зробили Людиною: Вогонь і Слово. Ким би ми, люди, були, якби не карбоване на папері, глині, камені Слово? Три десятки букв, кілька сотень тисяч слів і безмежжя неповторних словесних візерунків – книг. Книга зростила людство, дала йому Закон, освіту, зберегла той зв'язок між поколіннями, що зветься пам'ять; зробила його сильним. На щастя, чи на горе?
А, між іншим, грудневі морози скували вже землю, стиснули її в лещатах і лише тоді вже, як несила стало терпіти темінь, холод та сирий пронизливий вітер, пролетіла раптом в нічному повітрі перша маленька сніжинка, за якусь мить друга, а там – третя..., десята, і почалось!
Попустив мороз, потеплішало у повітрі, навіть вітер помалу стих зовсім, принишк як зачарований, занімів від подиву та захоплення перед красою і таїнством першого снігопаду. Сніжинки сипались і сипались, спочатку маленькі, округлі, як пшоняна крупа, але з кожною хвилиною вони ставали все більшими та лапатішими, все повільнішим було їхнє падіння, все урочистішим видавався цей раптовий прихід на оголену, замерзлу землю матінки-Зими. За лічені години невпізнанно змінилось все навкруги і той щасливець, котрому поталанило, запізнившись із вчасним поверненням додому, потрапити в перший снігопад, пом'якнувши враз душею, повеселівши невідомо з якої причини, ступивши на поріг рідної домівки, до ладу ще й не обтрусившись, весело вітається:
– З першим снігом вас!
Біла Тиша панує наступного ранку на білому світі. І перші звуки серед тої Тиші – приглушене шкреботіння дерев'яних снігових лопат, приглушений гавкіт собак, приглушені голоси сусідів, котрі радо вітаються між собою, але так, неначе всі бояться сполохати це біле диво. Геть чисто забулася торішня довга зима, тріскучі морози, високі замети, нетерпляче очікування першого весняного тепла.
Куди воно все те поділось?
Нарешті! Перший сніг! Зачекались тебе всі! Від чого радість на душі? Чи від стерильної білизни, яку нам, людям, годі й намагатись перевершити, чи від такої раптової зміни звичних та набридлих вже усім похмурих осінніх краєвидів на святковий, первозданної чистоти, килим? Не суттєво. У кожного своє, але зрозуміти до ладу, що з ним зараз оце коїться, ніхто і не намагається. Щастя пояснень не потребує.
– З першим снігом Вас! – вітаються сусіди.
– Дай, Боже, на врожай!
У школярів своя радість. Перші сніжки, перші в цьому році снігові баби – на кожному кутку, в кого більша. І очікування – аби ж мороз! А коли вже снігу досить і морозець – санчата, лижі та й на гору! Додому вже по-темному, весь у снігу, із червоним обличчям та покоцюблими від холоду руками. Хата зустрічає теплом від розпашілої грубки, таким смачним, затишним хатнім духом, який буває лише в хаті з піччю та грубкою. Знявши валянки, чомусь повні розталого вже снігу, старе пальтечко, все в буруб'яхах льоду, шапку-вушанку з пообриваними зав'язками, грієш на теплому боці грубки від холоду граблями зігнуті пальці, що аж болять, позаходивши в шпару, а очі злипаються самі собою, незрозуміло з якої причини і в голові лише одна думка: "Що там сьогодні на вечерю?"
Хоч як не довго тягнеться у дитинстві час, але й Новий рік уже на носі, прийшов, не забарився. Мама дістає коробку з ялинковими іграшками і ми вдвох беремось наряджати ялинку. Правда, за ялинку нам служить маленька пухнаста сосонка, бо вона нам подобається більше, ніж її худорлява родичка, та й рідкість у нас ті ялинки. Вставивши деревце в зроблену батьком дерев'яну опору-хрестовину та обклавши її ватою, ми беремось розвішувати іграшки: високу, блискучу верхівку, скляні різнокольорові кульки, хатинки, шишки, зайчиків та снігурів із цупкого кольорового картону, шоколадні цукерки на нитках, нарешті, чіпляємо "дощик", накидаємо на кінчики хвої пухнасті, немов сніг, шматочки вати, ставимо під нашу ялинку Діда Мороза та Снігуроньку, і в нашій кімнаті – свято!
Далі вже залишається лише чекати того новорічного ранку, коли можна буде потроху знімати з ялинки та їсти цукерки.
І канікули! Ясна річ, знову санчата та лижі, а в негоду – книжка. А ще одна розвага – розплутувати на снігу заячі сліди. Дід Федір, мамин батько, той, що живе під лісом, колись неабиякий мисливець, – навчив мене цій премудрості, хоча сам рідко вже виходить взимку з хати, більше спостерігає що діється на білому світі з теплої, колись власноруч складеної лежанки. Тож, коли не виходить покататися з Сашком із гірки на лижах, тоді он воно, – за городом баби Явдохи, – безкрає поле, на якому повно різних слідів.
... Вчора ввечері свіжим сніжком притрусило після відлиги крижаний наст, легенький морозець веселить душу і вийшовши в поле та вдаючи із себе справжнього слідопита, я починаю вдивлятися у біле снігове покривало.
Ну, оця ниточка кругленьких слідочків, що простягнулись від Явдошиної, обставленої кукурудзинням, хати, ясна річ, належить Авраамові, чорному бабиному котові. Ач, теж мисливець! Подався в поле мишей ловити. І лисиці не боїться!
А оце вже дугою завертають у поле справжні заячі сліди. Мабуть, не вистачило духу у вуханя підійти ближче до людського житла. Може це він петлю тут зробив та й заліг десь, аби подивитись, чи не йде хтось за ним слідом? Цікаво підняти зайця з його ліжки! Ну, вперед... Ось слід спустився у довгий видолинок, який за нашою вулицею переходить у Ярок, перерізає ще кілька сусідніх вулиць і за Михайлівським кладовищем виходить на луг. Навесні цим видолинком несеться з поля вода, а зараз тут намело чимало снігу.