Так, Роман чув. Торохтіла підвода. Наближається до подвір'я Довбаня. Зупинилася. Чоловічі голоси. їх двоє. Мабуть, один із них — Довбань.
Роман торкнувся плеча Жумайла, махнув рукою і обережно поповз городом до кам'яної огорожі, за якою пролягала дорога. Мали опинитися за хатою, залягти там, вивідати, що за підвода, хто і чого приїхав.
Зволожена росою земля була липка й холодна, але підводитися небезпечно. Якщо Марію вартують, то їх могли одразу ж виявити. Жумайло, мабуть, теж намагався повзти якомога тихше, та однак Романові здавалося, ніби позад нього хтось тягне величезний лантух.
Вони вже були за хатою, коли сполошився пес і зчинив такий гавкіт, що мусили на якусь мить завмерти. На щастя, господар вирішив, що вівчарка гавкає на гостя, і це не викликало в нього занепокоєння. Ось і мур. Уже добре видно кінські морди, що сіріють метрів за два.
— Лишайся тут, — прошепотів Жумайлові, який присів поруч, підперши плечима мур, а сам поповз до воріт, щоб бачити, що там діється у дворі. Підповз, заховався за розлогим кущем бузку, затих.
Поліцаї вийшли з хати. Слідом виглянула чиясь голова, мабуть, господині, але один з поліцаїв — високий, огрядний — гаркнув, і голова миттю зникла. "Оце він і є — Довбань, — мовив собі Роман. — А той, приземкуватий, каракатий — напевне, його підлеглий".
— Прив'яжіть пса, пане Довбаню, — попросив приземкуватий п'яним і якимсь плаксивим голосом. — Щоб, бува, не дістав когось із нас.
"Уже паном називає, — з огидою подумав Роман. — Швидко привчили..."
— Зараз, — відповів Довбань. — Іди до комори. Там вона. Та дивись, щоб не затоптала тебе, утікаючи.
І зареготав.
"По Марію приїхали, — здогадався Роман. — Відвозитимуть. До райцентру, мабуть, у поліцію. А може, відразу до Одеси".
Швидко вислизнув з-під куща, підповз до Жумайла.
— Зараз виведуть Марію, — прошепотів. — Що робитимемо?
— Відіб'ємо, — твердо відповів Жумайло. — Удвох. До своїх не встигнемо.
— Але чому так рано, вдосвіта? — Романові все ще не вірилось, що поліцай справді приїхав по Марію.
— Та людей же бояться, мерзотники. Крадькома, поки село спить... Спробуй потім доведи, що саме вони видали її фашистам. Хто бачив?
Роман тільки скрушно хитнув головою і поповз назад, до свого куща. Та щойно замаскувався, як на подвір'ї з'явилася жіноча постать, а за нею чвалав той каракатий поліцай.
— Що, ноги ще не витягла? — зло запитав Довбань, коли радистка порівнялася з ним. Підштовхнув її в плече і брутально вилаявся.
Дівчина дуже припадала на ногу. Помітно було, що йти їй важко. Але вона мовчала. Ні слів, ні стогону.
Тим часом поліцаям здалося, що вона йде надто повільно, то підхопили її попідруки й майже потягли до воріт, до підводи. Була мить, коли Довбань опинився за крок від Романа, і на розвідника війнуло потом і самогоном.
Ось вони вже біля підводи. Примусили Марію сісти...
— Постережи, — мовив Довбань. — Зараз рацію принесу.
— Давай тягни, — відповів каракатий, щось мовив радистці і, напевне, задоволений своїм жартом, розреготався.
— Сволота ти, — відповіла Марія.
— Ну-ну, не смій, — огризнувся поліцай. — Почекай, з тобою ще не так жартуватимуть.
Довбань знову пройшов повз Романа, мало не зачіпаючи ногами кущ, і подався до льоху. Рацію він переховував там.
Роман зрозумів, що кращого моменту не буде. Або зараз, або ніколи... Озирнувся на Жумайла. Той підвівсь і, стоячи під кроною акації, обережно визирав з-за муру. Підповзти до нього Роман не мав часу, сказати щось уголос — небезпечно. Почує поліцай, почне стріляти. Ось Довбань нарешті відчинив двері льоху і зник у ньому. Все, тільки цієї миті...
Поліцая він зараз не бачив. Перехопивши автомат за ствол, він вискочив з воріт і за одним стрибком опинився біля підводи. Поліцай, який стояв до нього спиною, почув позад себе рух, озирнувсь, але запізно. Роман ударив його прикладом по голові, вирвав з рук віжки і скочив на підводу.
— Жумайло, прикрий! Там рація! Тримайся, — кинув парашутистці і погнав коней у степ.
Вибравшись із льоху, Довбань почув лише гуркіт підводи і, не одразу збагнувши, що це віддаляється підвода з радисткою, спокійно пішов до воріт, несучи поперед себе мішок з рацією. Та як тільки він наблизився до хвіртки, від муру відділилася велетенська постать Жумайла.
— Вам допомогти? — чемно поцікавився партизан і, схопивши поліцая за груди, вирвав у нього мішок з рацією. А ще за мить Довбань звалився мертвий. Не гаючи ні хвилини, Жумайло закинув мішок з рацією на плечі, підхопив гвинтівку Довбаня і кинувся садком до партизанів.
Незабаром радистка Марія уже була в таборі. Це був найщасли— віший ранок її життя. Перше, про що вона попросила командира загону, чи не можна представити до нагороди хлопчину, який врятував її і сміливість якого так вразила.
— Можна, — цілком серйозно відповів командир і звелів покликати Романа Гонтаря. А коли той з'явився, щиро подякував за мужність і урочисто вручив плитку шоколаду. — Інших нагород у партизанському загоні не існує, — пояснив він здивованій парашутистці. — От коли прийдуть наші — неодмінно проситиму, щоб представили до медалі "За відвагу".
А потім вручив таку ж плитку дівчині і, ніби між іншим, зауважив:
— Трофейний. Сам Роман Гонтар, рятівник ваш, — кивнув головою у бік хлопчини, — й захопив ящик цього добра під час нападу на фашистський обоз. Тепер "медалей" вистачає на весь загін.
27
В Заозерне повертаємося надвечір. Віка перечитує оповідання. Ми зі Стасем сидимо на задньому сидінні й співаємо. Не знаю, чи можна після усього, що побачили й почули у Холодній Балці, співати, чи годиться в такий день веселитися, але, помітивши перші хати нашого села, ми обнялись і заспівали. Хоча досі мовчали. Усі четверо. Кожен про своє.
Щодо мене, то я мовчав тому, що знову, вкотре вже, думав про велике: про Романа Гонтаря, про подвиг, якого я, можливо, ніколи й не здійсню, але про який усе-таки мріятиму завжди. Як Роман.
А чи мріяв Роман Гонтар про нього? Може, подвиги вдаються саме тим людям, які ніколи й не мріють про них? А просто живуть собі, працюють, вчаться, мріють про літаки. Або кораблі, як мій друг Стась Філонський, який так і не помітив, що я перестав співати, — йому здається, що ми все ще ведемо у два голоси. Або про чабанування, як я, син і внук вівчарів вівчарських.
— А могли б ви під'їхати до конюшні? — несміливо прошу вчителя.
— До конюшні? — здивовано перепитує Володимир Петрович, вирвавшись із плину роздумів. — Ага, до конюшні... — нарешті зрозумів, чому мене тягне туди. — Звичайно, зможу.
І звернув у провулок, у кінці якого хазяйнував Пилип Каленико— вич Мажик.
— А я знаю, чого ти їдеш туди, — штовхнув мене ліктем Філ.
— Щоб кататися на Мурзаї, — кажу я, не бажаючи робити з цього всесвітньої таємниці.
— Так от, був би ти другом...
— Я буду другом завтра, — відповів я, наперед знаючи, чого він домагається. — Приходь на царину. Даю на цілу годину.
— Фантазіон! — вражено вигукує Стась. — Але знай, що мені вистачить і п'яти хвилин. Я вже пробував.
— Про це знає все село, — сміюся. Може, Філа це й образить, але я все одно сміюся. — Про це розповідатимуть легенди!
— Ти, звичайно, починав краще... — справді образився Філ, і ми обнялися.
Учитель озирається на нас, хитає головою і сміється. Я давно помітив, що його зацікавили наші взаємини. Мабуть, не міг зрозуміти, як ми з Філом ставимося один до одного. Однак тепер він, здається, зрозумів. Цікаво було б знати, що він думає про нас. Просто цікаво.
Ось ми і біля конюшні. Я розшукую конюха, побоюючись, що він не дасть Мурзая. Знаходжу конюха у прибудові.
— Ага, не сидиться вдома, — сміється він.
— У машині, — уточнюю.
Пилип Каленикович виглядає і бачить "Запорожця" нашого вчителя. Вони з Філом виріптили подивитись, який з мене вершник. Можу поклястися, що це Філ намовив учителя.
— Учитель возить тільки найкращих учнів, — схвально кивнув Пилип Каленикович, привітавшись з водієм, що саме висунувся з машини. — Може, сказати директорові, щоб замість коня надав тобі для вівчарування "Волгу"? Так поважає тебе, що й дасть.
— Поки що з мене вистачить Мурзая, — кажу і кидаюся до конюшні.
Мурзай став дибки, вітаючи мене голосним іржанням. Коли відв'язую його, він намагається вкусити. Але я розумію, що це вияв найбільшої його любові.
Я виводжу Мурзая, і Філ мало не випадає з машини від заздрощів. Підозрюю, що вчитель теж хотів би покататися, тільки що соромно просити. Намагаюсь не звертати на них обох уваги, та все одно так хвилююся, що довго не можу сісти на Мурзая
— Почекай, а сідло? — рятує мене Пилип Каленикович.
Ми прилаштовуємо сідло усі гуртом і тільки заважаємо конюхові. Найбільше старається Стась. Він аж упрів.
Нарешті мій степовий кінь готовий. Ставлю ногу в стремено, але мене майже викидають на Мурзая — і ми летимо в степ.
Якийсь час Філ і Віка біжать слідом за нами, і Філ репетує: "Фан— тазіон! Фантазіон!.."
Я щасливий. Озираюсь і теж кричу їм усім. І ніхто у світі не почувається таким щасливим, як я.
28
Отару я знаходжу біля Гронової балки. Батько скаче мені назустріч, і ми з'Ьвджаємося на плескатому пригірку, наче вожді індіанських племен, що вирішили закопати свої томагавки.
— Ну, що там цікавого чули-бачили у Холодній Балці?
— Тепло там, — відповідаю. — Красиве село. І балка красива. А Роман Гонтар був чудовим хлопцем. Нам би такими бути.
— Ну, може, ми з тобою і не гірші, — невпевнено відповідає батько.
— Якщо я розповім, як він рятував парашутистку, ти не повіриш. За це можна давати Героя.
— Тоді, мабуть, присвоять. Посмертно.
— Посмертно — це не цікаво, — зітхаю я. — От якби він жив...
"А цікаво, ким би він був зараз, якби жив? Льотчиком-винищува— чем? Або випробувачем?"
Я запитую про це в батька, а він цікавиться, ким був батько Романа. Кажу, що шахтарем. Камінь видобував.
— Тоді й Роман був би шахтарем, — мовив він.
— Та ти що? — дивуюся я. — Чого б це розвідник, який здійснив стільки подвигів, був зараз шахтарем?
— А ким же?
— Та хоча б космонавтом.
— Може, й космонавтом став би, — поблажливо стенає плечима мій батько, вівчар Тороч. — Але коли він здійснював свої подвиги, то не був навіть звичайнісіньким льотчиком, а був сином шахтаря. То чому потім, після війни, маючи нагороди, обов'язково ставати бозна— ким, а не тим, ким були всі в його роду?
— Так цікавіше, — кажу я.