Про це святкування повідомляло десятки різних інформацій-них видань. В тому числі і зарубіжних.
Що ще я міг зробити для того, щоб місто знало про свій справжній вік, а не відзначало його за занадто вже запізнілим рескриптом російської імператриці Катерини II?! І як ще треба висловлювати свою "чітку громадянську позицію", у відсутності якої, трохи далі в цій статті, звинувачує мене Ірена Ткач?
Неприпустими вважаю і натяки на те, що я не визнав пер-шості Болдирєва в "передачі однієї з одеських телекомпаній, у бесіді з одіозною журналісткою цього телеканалу". Я ро-зумію, що головне для Ірени Ткач – це будь-що звинуватити Сушинського. Але ж не можна звинувачувати й ображати людину, не зазначаючи при цьому, ні про яку передачу, якої телекомпанії, та якого каналу йдеться; не називаючи дати виходу в ефір передачі, в якій я нібито "не визнав першості Болдирєва"; не конкретизуючи, якій саме "одіозній журналі-стці" я давав з цього приводу інтерв'ю. І, ясна річ, не пояс-нючи, з якого дива І. Ткач вважає цю журналістку (яку са-ме?) "одіозною"?
Запитань, як бачимо, виникає чимало. Але в мене, особис-то до Ірени Ткач, виникає тільки одне-єдине запитання: чому вона дозволяє собі таким абсолютно бездоказовим способом, без будь-яких конкретних посилань і цитувань, публічно зви-нувачувати мене?
Природно, що я розцінюю ці звинувачення і це зганьблен-ня мене, як публічне поширення неправди й образу гідності, з усіма правовими наслідками, які з цього випливають. Але то вже справа юристів, які, очевидно, займуться цим брута-льним публічним випадом.
Ми ж звернімося до невеличкої бесіди зі мною, записаної журналістом, редактором газети Іваном Нєновим, на яку Іре-на Ткач теж посилається. Річ у тому, що бесіда ця була при-свячена вже згадуваному, ініційованому мною, святкуванню 590-ї річниці заснування Одеси, тобто самому дійству та його аргументації. Так от, у цій розмові ми з редактором взагалі не торкалися ні імені, ні творів кого б то не було з істориків, в тому числі і Болдирєва. Підкреслюю: не торкалися! Але з цього жодним чином не випливає, що я не визнаю того, що праця Болдирєва з'явилася раніше за мою. Та й який був би сенс у такому невизнані?! Відтак, знову виникає питання: які, у звязку з цією бесідою в редакції, в Ірени Ткач виникли під-стави для наведеного вище звинувачення?
Щоправда, далі Ірена Ткач стає більш конкретною в своїм звинуваченнях, заявляючи, що рятувати першість Болдирева їй доводиться не лише від Сушинського, а й від одеської "пятої колони", яка теж, бачте, не шанує ні Болдирєва, ні вперше ним доведене 600-річчя Одеси. З імен яких же до-слідників та краєзнавців керівник обласного Педагогічного товариства Ірена Ткач формує цю "пяту колону"? Ось вони, цитую:
"Адже пята колона – всілякі "варни, скалкіни, сурілови, васермани, щербані, вершиніни" й іже з ними, давно вже по-чали – і роблять це по сьогодні — доводити, що історія Причо-рномор'я і нашого міста починається тоді, коли чобіт Суво-рова ступив на цю землю, і ніяких українців тут ніколи не було й бути не може. Її сотворили тільки Катерина, Суворов, Пушкін і... Жванецький".
Нагадую, що йдеться про передмову керівника обласного Педагогічного товариства до дослідницької книжки відомого одеського історика. На жаль, покійного, який уже не здатен захистити самого себе від таких "захисників", як Ірена Ткач. Ясна річ, як авторка передмови до такого солідного видання, пані Ткач може не погоджуватися з якимись положеннями в працях тих-таки Варни, Скалкіна, Сурілова, Васермана чи Щербаня. Це, підкреслюю, її право, це природна річ.
Але, знову ж таки, існує століттями і багатьма покоління-ми світової наукової еліти вироблена етика наукової поле-міки. Якщо хтось із названих дослідників справді заявив, що в Одесі і в Причорноморї, як пише Ірена Ткач, " ніяких укра-їнців тут ніколи не було й бути не може", то нехай вона про-демонструє нам, хто саме і в якій праці заявив таке, і в який спосіб це було зроблено?
Нехай процитує, і тоді, будь-ласка, нехай не погоджуєть-ся з цими авторами, і спокійно, аргументовано, без образ та ярликів, доводить свою точку зору та переконує у своїй пра-воті. При цьому я, наприклад, не розумію, до чого тут всує згадані Іреною Ткач поет Пушкін і сатирик Жванецький? Чо-го й вони раптом потрапили під гарячу руку Ірени Ткач?
До відома правдолюбиці Ірени Ткач, "пята колона" — це сформоване міжнародне політико-правове поняття, яке має виразно негативне значення та забарвлення і постає серйоз-ним звинуваченням. Серед тих, кого Ірена Ткач звела в оде-ську "пяту колону", є дослідники, з точкою зору яких можна не погоджуватися, але які теж мають право і на власну дум-ку, і на власні аргументи, а головне, на власну гідність.
СТАВРОПІГІЙСЬКИЙ ДРУК
"СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ…"
ПОЛЕМІЧНІ НОТАТКИ З ПРИВОДУ ГАЛИЦЬКОГО ПЕРШОДРУКУ "СЛОВА…"
Літа 1887-го в українській словесності сталася ви-датна подія: у львівській друкарні Ставропігійського Ін-ституту явилося світові перше в Західній Україні, й одне з перших у Великій Україні, видання визначної історико-філологічної пам'ятки українського народу і всього схід-нослов'янського світу — "Слова о полку Ігоревім". Автором цієї публікації виявився знаний на Галичині дослідник давнини, ставропігієць Антон Петрушевич, який подав "Слово…" з власними виправленнями та з поділом на ві-рші, прилучившись, таким чином, своєю ґрунтовною іс-торичною розвідкою до значної міжнародної полеміки щодо походження, авторства та автентичності цього за-гадкового у своїй величності твору.
Принагідно акцентую увагу, що йдеться не про пе-реклад чи якусь літературну інтерпретацію "Слова…", а, що дуже важливо, саме про публікацію його в тому оригі-нальному мовно-орфографічному вигляді, в якому воно на той час існувало.
Репрезентуючи читачам свою публікацію, я, вод-ночас, пропоную широко відзначити (спільним урочис-тим засіданням Ставропігійського братства та колективу Університету "Львівський Ставропігіон"; науковими конференціями, громадськими читаннями тощо) 125-річчя цього видання, яке ще раз утверджує нас на думці про ту славетну, але ще несправедливо мало визнану та вшановану, роль у розбудові українського цивілізаційно-го простору, яку відігравали й продовжують відігравати Львівське Ставропігійське братство та його різноманітні освітньо-видавничі заклади.
( З моєї передмови до статті, під час її публікації у львівській газеті "Пульс Ставропігії").
1
Однією з тих святинь, завдяки яким ми не лише чує-мо голоси віщої давнини, але й пізнаємо давню історію і на-ше коріння, є і навіки залишиться "Слово о полку Ігоревім". Обставини появи цього стародавнього твору, що явився сві-тові понад вісімсот літ тому, залишаються такими ж загадко-вими, як і саме буття Стародавньої України, на землі якої бу-ло його витворено.
Незважаючи на те, що дослідженням "Слова..." за-ймалися сотні різних фахівців, ми врешті-решт так остаточно і не з'ясували для себе, ні хто автор цієї повісті, ні де її було створено, ні в кого, впродовж століть, зберігався її рукопис, перш ніж потрапив до першого відомого нам володаря – на-стоятеля Спасо-Ярославського монастиря архімандрита І. Биковського; ні взагалі всього того шляху, яким доходив до нас рукопис твору, перш ніж близько 1788 року опинився в руках збирача пам'яток давнини графа О. Мусіна-Пушкіна.
Ясна річ, святу справу зробив цей шанувальник дав-ніх письмен, видрукувавши в 1800 році "Слово о полку Іго-ревім", у попередній обробці його відомими істориками та архівістами М.Бантиш-Каменським та О. Малиновським. Але при цьому він так і не спромігся залишити нам докладного викладу хоч якоїсь більш-менш прийнятної версії того, в який спосіб цей рукопис виринув із забуття. Хоча зрозуміло, що подібне, виняткової історичної ваги видання обов'язково мало б супроводжуватися докладним проясненням видавцем обставин появи в нього оригіналу та його описом.
До того ж, він позбавив нас природного права бачити перед собою той варіант "Слова", який ще не підлягав обро-бці згадуваних вище архівістів. А, погодьмося, що це дуже заважає як формуванню уяви про реальний твір, бо хтозна, що архівісти з нього викинули, що виправили, а що й просто дописали! І так само заважає його грунтовному вивченню.
Я невипадково акцентую на цьому увагу, оскільки вже в 1812 році рукопис – мабуть, це все ж таки була копія якогось давнішого манускрипту – зник! Як вважають, він за-гинув під час окупації Москви військами Наполеона. Відтак, людство не має тепер ні оригіналу цього твору, ні навіть пи-семно зафіксованої історії його появи в зібранні Мусіна-Пушкіна. А це вже багатьом дослідникам дало підстави для підозр: а раптом ідеться про майстерну "підробку під давни-ну" цього твору кимось із патріотів, котрим праглося засвід-чити нашу писемну древність; чи відчайдушних авантюрис-тів, котрим захотілося у такий спосіб пожартувати над кіль-кома поколіннями дослідників-професіоналів?
Прикладів подібного літературного фальсифікату істо-рія стародруків знає чимало, та це тема окремого досліджен-ня, з фрагментами якого я вже не раз виступав у періодиці і до якого маю намір вдатися на сторінках третього тому своєї ставропігійської історії "Львівський Ставропігіон: між мину-вшиною і вічністю". А тим часом звернімося безпосередньо до ставропігійського видання "Слова".
Для початку — зауваження з приводу року видання. На обкладинці цієї руськомовної ( будемо так вважати) книжки читаємо (тут і далі тексти здебільшого подаю сучасною ор-фографією):
"Слово о полку Игореве. Древне-русское эпическое стихотворение из конца ХII столетия. Отделение I. Текст слова исправлен и разделен по стихам. Издал А.С. Петруше-вич. Львов. Из типографи Ставропигийского Института под управленим О. И. Тарнавського. 1887".
А ще на обкладинці видруковано емблему досить акти-вного тогочасного громадського об'єднання "Галицько-руська матиця".
Оскільки дату видання зазначено на обкладинці книж-ки, то, здавалося б, питання щодо року його виходу в світ ви-никати не повинне. Проте на титульній сторінці, текст якої дублює обкладинку, подано іншу дату — 1886 рік. Коли йдеться про таке давнє та рідкісне видання, рік його появи на світ завжди має принципове значення.