Вітристий ніколи не має часу подумати про те, чи варто йому обрати якесь постійне (певне) заняття, хоча йому більше трьох десятків років.
Найбільший хист Вітристого — це хист знавця людської психології. Бо як тільки він (зовсім випадково, як заблуканий мандрівник) переходить поріг будь-якого будинку, то всі миттєво захоплюються його появою. Найвеселіший і найдотепніший гість, що одягається як актор імператорського театру. Актор, який знає майже все: від готування страв до дебатів у датському парламенті.
В одному товаристві Вітристий не має звички лишатися надовго. Обіцяючи людям, які ніби припали до серця, зустрітися, більше ніколи не потрапляти на них: усвідомлює, що розстається назавжди. Ніхто не відає, де той живе і з чого.
У твого героя завше найкращі жінки й престижні посади, проте він ніколи не затримується ні з найкращими жінками, ні на престижних посадах. Вітристий не має права ні на особисте життя, ні на задоволення найменшої примхи. (Знаєш, що саме це вас ріднить.)
Утім є дещо, чим ти ніколи не дорівняєшся до нього: Вітристий ні на хвилину не відчував накладеного на нього важкого обов'язку (він не просто виконує якесь завдання, а вважає змістом свого життя одне: придивлятися до механізму людської психології та використовувати її для вищої мети).
Образ твого далекого героя постає контрастом до того славного кутка, де, як здається людям, нічого не потрібно змінювати.
Не знаю, що ти намагаєшся донести до мене, коли йдеться про твою мрію написати повість про такого героя, яким хотілось би бути тобі, якби не...
Доповниш лише, що повість із таким героєм — це тільки мрія, нереалізований задум (ти не можеш навіть адекватно уявити собі її композиції).
(Я не вживаю алкоголю, але цього разу вживатиму, щоб заглушити свою конвульсивну фантазію, про яку ніколи тобі не скажу: оберігати тебе до фіналу.)
56
Маєш необгрунтоване відчуття незадоволення собою: сором за погану (неплідну? неякісну?) працю.
Це при тому, що порив до роботи — невитравний.
Ідеться (твоє пояснення) про багаторічну працю, яка разом із тим не дала нічого такого пристойного, щоб це задовольняло б тебе, відповідало твоїм художнім запитам і смакам. Вважаєш таку ситуацію жахливою, навіть — суцільною драмою.
Тебе діймає питання, чому й досі не кинув писати і не спрямував силу в іншу площину (навіть попри те, що може бути занадто пізно для нових шукань), на яке існує чітка відповідь (із якою тобі складно миритися): є якась незрозуміла сила, що весь час штовхає тебе вперед, керує тобою, даючи єдину вказівку (вимогу, наказ): пиши.
Пиши, пиши, пиши...
В агонії такого відчуття, що охоплює тебе надовго, доходиш думки про те, що погано бути письменником, бо постійно маєш широко розплющувати очі для вартісних спостережень.
А за цим — утома, за цим — невдоволення і само-розчарування.
За цим — покара і біль.
Аналізуєш себе: бідний на кількість, недостатньо тонкий у вираженні окремих сторін людського, лінивий і неакуратний у процесі осмислення.
Одним словом, ти по-справжньому незадоволений собою.
Хотів би обійняти весь світ і поглинути своїм серцем, урізатися в його основу й зібрати його небачені фарби — саме так накопичити матеріал для роботи. Проте відчуваєш, що це нереально, адже ти — поганий і недосконалий апарат, ти не можеш виконати свого істинного завдання.
Пояснити те, що відбувається у тобі, не просто. Я не письменниця, мені не притаманне вміння спостерігати й працювати над зібраними спостереженнями. Я просто живу. Живу думками про тебе і прагненням тебе.
Цим ми трохи подібні: тебе не задовольняє невиразність твоїх стосунків із літературою, мене — твоїх стосунків зі мною.
І якщо з другим я ладна миритися, то, обожнюючи тебе, не бажаю відчувати твоїх самотніх і безпросвітних агоній, пов'язаних зі страхом (так думаю) розучитися бути письменником.
Я вірю у твої спроможності, знаючи, що твоє незадоволення собою — по правді нічим не обґрунтоване.
57
Відпочинок на Капрі завершується. Хоча й приїжджають нові люди, приміром журналіст Йорданський і його дружина Марія (колишня Купріна), що є фактичними редакторами "Современного мира", письменниця Никифорова, ти наполегливо збираєшся повертатися додому.
Розважаючи новоприбулих прогулянками й туристичними атракціями й водночас ловлячи їхні втомлені погляди, ти пригадуєш мене, зокрема в контексті того, що якби була поряд, то запросто дала б з тобою на пару фору цим закостенілим інтелігентам — загальною жвавістю, швидкістю у сприйнятті й зацікавленістю побаченим. (Ти пригадуєш мене не лише в подібних контекстах — я стаю нав'язливою ідеєю, для реалізації якої потрібно подолати чимало часу й простору.)
Але причина твого від'їзду пов'язана не тільки зі мною. Петербурзьке видавництво "Знание" купує право на видання всіх твоїх творів російською мовою. Одночасно з ним до тебе звертається московська фірма "Польза". Ти обираєш вигідніші для тебе умови — співпрацю зі "Знанием", компетентнішим і щедрішим на гонорари: оплата чотири рази на рік. Тому попереду копітка робота — пошук перекладача, укладання й редагування рукопису першого тому в триста двадцять сторінок, що має бути у видавництві до першого грудня.
(Ти зробиш усе на вищому рівні за допомоги Моги-лянського, країна чекатиме на другий том оповідань. Утім тебе істотно дратуватиме те, що російська преса ігноруватиме видання.)
Твій від'їзд стає своєрідною втратою для родини Пєшкових та її гостей. Тобі влаштують пам'ятну нічну ловлю риби. Йшлося не стільки про рибу, скільки про насолоду від спілкування з приємними для тебе людьми.
Здивований реакцією на твій від'їзд однієї молоденької покоївки "Роялю" — Лючії. Виявляється, вона ображена, що ідеш. Лючія запрошує тебе лишитися тут на довше (на завше?). Якийсь час зависаєш на такій неочікуваній від молоденької панянки фразі й пропозиції.
Так, мав необережність виявляти своє вподобання, коли та, прибираючи, вешталася кімнатою, обов'язково щось мугикаючи під свій акуратненький носик. Стояв, насолоджувався. Насолоджувався правильними формами (привабливими формами), її молодістю і прагненням до життя, яке не задумується тривалий час над прийдешнім. Так, тобі сподобалася вона як жінка. Але на тому. Ніяких джентльменських виявів симпатії з твого боку до молоденької покоївки не було.
Ти подумки міркуєш: коли чоловіки виявляють свою прихильність до жінок, ті завжди сприймають це як особисте визнання, навіть не дивлячись на те, що дуже часто будь-яку іншу жінку чоловіки зустрічають із такою самою приємністю.
Насправді, усміхаючись самому собі, продовжуєш: було б дивно, якби ти надав якогось значення запрошенню Лючії поселитися в "Роялі" надовго. Звертаєшся до молоденької покоївки лагідно й стримано, мовляв, хотів би лишитися, але ніяк — родина, робота. Робиш це так, ніби перед тобою дочка або молодша сестра, яку в жодному разі не можна травмувати словом, образити.
Із надутими губками молоденька покоївка прощається й виходить із номера. Треба думати, в пошуках нового постояльця, що припаде їй до душі. Лючія йде, а її образ залишається перед тобою як символ безжурної юності в таких оазисах, як оці пристань, готель, острів, де дівчата наповнюють зміст свого життя морем і коханням.
Повертаєшся. Засмаглий так, що привертаєш увагу виглядом чернігівських невиїзних старожилів.
Повертаєшся і маєш стійке прагнення реалізовувати задумане на острові.
Ніби бадьорий. Принаймні в своєму бадьорому настрої ти намагатимешся мене переконати під час зустрічі. Проте відчуваю твій божевільний сум за мною і нестримне бажання цілувати (свою милу, дорогоцінну дитинку), гаряче обіймати і притискати міцно-міцно до своїх грудей. (Така незгладима лірика.)
(Хоча є підозра, на цьому твої бажання не обмежуються, просто для їх реалізації вкотре нема часу. Мої бажання не менш стримані й сороміцькі, якби хоч мінімальні можливості.)
Казатимеш про це при першій-ліпшій нагоді, що трапляється не так швидко, як би цього хотілося. Попри чужі (дитячі і недитячі) хвороби й родинні заборони.
У нас кілька годин (ми на Болдиній горі, вдома у мене всі налаштовані проти нас), щоб поділитися одне з одним собою. Ти цілуєш усе, що дозволяю і ні, а я думаю над тим, що засмага й бадьорий настрій ще ні про що не свідчать — є гостре відчуття невідворотних подій.
Про все, що відбулося з тобою цієї відпустки на Капрі, я дізнаюся пізніше (попереду довгі осінь і зима, хоча направду я все знаю давно), а нині тобі багнеться розказати про твій новий план щодо нас.
Щодо нас — це коли ти і я разом, лише вдвох.
Цей план виник у тебе по приїзді до Карпат, де тобі влаштувало святкову зустріч українське товариство, де бачився з Франком і Гнатюком, де підкорив одну з гір висотою у тисячу двісті метрів, хоч був утомлений і погано почувався. Ти постановив набути в карпатському селі Криворівні кусник землі — обрав місце на горбку над капличкою — і побудувати там спільно з Гнатюком хату на дві партії, по два покої й по одній кухні, з великою верандою, на якій можна буде урядити собі робітню, з галереєю довкола.
Ти нарисував план хати й городу, визначив, які квіти й дерева мають бути посаджені. Ти попросив місцевого пароха перетрактувати з власником про придбання ґрунту.
Це буде будиночок, у якому — ти і я разом, лише вдвох. Говориш із непідробним ентузіазмом, ніби все це направду можливо. Я радію, хоча маю гостре відчуття невідворотних подій.
При цьому не можу обірвати твоєї чудної розповіді, навіть розуміючи її безперспективність, бо не бачилися століття, і я скучила за тим, як до мене говориш, як до мене дихаєш і як дивишся на мене.
59
"Я замикаюся, я живу окремим життям, я нічого не скажу своїй жінці, не хочу засмутити її, — хоч дурю себе, бо я просто не можу поділитися з нею всім тиці, що там десь глибоко заховане всередині, про що часто не думається, а почувається лише. Я замикаюся, я шукаю самоти і радію самоті, хоч серце крається, що не можу поділити зі своїм другом — жінкою. Я живу двома життями, і одне явне, таке, здається, правдиве, щире у відносинах до жінки, я навіть образив би ся, коли б вона або хто інший подумав, що я нещирий, — а друге потаємне, глибоко заховане, як підземні води, що не можуть видобутися наверх.