Ух, же ж як заторохтіли колеса, як ящики заскакали, як заспівали пляшки! Вся ця споруда була вздовж і впоперек перев'язана мотузами, такими точнісінько, якими селяни у возовицю прикручують рубля до гарби, тому ящики вистрибнули з воза не всі одразу, а в міру того, як їм щастило виплутатися з колоди і перевалитися через борт брички. Вистрибували вони весело: підскочить, метнеться вбік і, зробивши належну траєкторію, з мелодійним хряпанням осідає на землю. Барвисті скалки кометами підлітали вгору, довго чаруючи подорожніх своїм майже небесним сяйвом.
Перший ящик випав на самому початку вирізу, якраз проти садиби славетного Стратона Пріама, столяра. Ім'я Пріама згадується в класичній античній "Іліаді" 42. Та цей був не з тих Пріамів. Славетний Стратон був любитель геометричних наук, тверезо вважав, що найкоротша відстань між двома точками є пряма лінія, і намагався довести цю аксіому на практиці. Ішов від хвіртки до дімочка по прямій і обзивався до жінки голосно: "Ллянь, Нюро, іду пріамо, пріамо..." Гімназистів у цей час у Червонограді було вже досить, двоє навіть квартирували у самого Стратона, отож зрозуміло, звідки в Червонограді на Полтавській вулиці Пріам узявся.
Зачувши шалені струси у вирізі і грайливу симфонію від битого посуду, Стратон Пріам підвів голову над верстатом, прислухався, пройшов через двір до хвіртки, заглянув у виріз. По вирізу мчала Андріянова пара; сам Андріян сяяв почервонілим носом — від пива такі носи не бувають. Провівши Андріяна Яковича поглядом, Стратон зітхнув і, не обертаючись, зиркнув назад. Нюрка стояла на гайочку — спробуй втекти від такої!
Кость Гайдар тільки мріяв вкрити хатину свою залізом. Насправді вкрита вона була очеретом. Одна жердина, якою вшита була покрівля, відійшла, бо перегнила лозова каблучка, що тримала її. Гайдар примоцював жердину і — замріявся. Він був мрійник: грошей не мав і двадцяти карбованців і все мріяв відразу вхопити сто тисяч. Аж сто тисяч! І так легко було досягти цього щастя! Заплющ, добрий чоловіче, очі — і всі багатства земні твої! Так він і робив: заплющиться і оглядає купи не якихось там мужицьких троячок, а тих, з якими має діло панота, от хоча б і той-таки сусіда його Деркач. У вирізі заторохтіли колеса, гуцикнула у вибої бричка. Гайдар розплющив очі і побачив, як з бруківки метнулась угору комета з сапфірів 4 хризолітів44, аквамаринів45. Блиск дорогоцінностей сп'янив чоловіка. Може, це низом промчав Чінгісхан 46, розкидаючи золото, чи якийсь новий Гарун аль Рашид47!! Він поспішив спуститися на землю, пройшов швидко до вирізу і тут його мов обухом у лоб вдарили Манжосові слова: "Андріян — на своєму коні. І — уяви — зранку!" Манжос явно заздрив Анд-ріяну Яковичу. Справжнє його прізвище було Дробот. Та, менджуючи кіньми по ярмарках, став Манжосом. Жінка його Дроботихою так і залишилася; вона була спеціалісткою пр бубликах з маком. Ні Манжос, ні жінка його на Гайдара навіть не зиркнули: дурня ж такого світ ще не бачив! Узяв та й випустив з рук своє щастя! Сусідка його, Шкуратиха, що спеціалізувалася по продажу на базарі печеного житнього хліба, була чепурушка. Тож принесла Гайдареві чобітки, щоб прибив їй нові підківки, срібні, з музикою. А любила хильнути, і в отакому стані небесних переживань зовсім спустила з уваги, що, ховаючися від свого Шкурата, засунула гроші в чобітки, і чобітки ті так і залишила у Гайдара. "Гарна молодичка! — глянувши їй услід, промовив Гайдар.— Коли б отакі були всі молодички на світі, як би ж то людям розвиднілося!" Гайдар любив дивитися на гарних молодичок. Тож, не відкладаючи діла в довгий ящик, взяв чобітки в руки і витяг звідти серветочку в сині прожилки, а в серветочці грошей п'ять разів по червоненькій, сім по синенькій ще й зелененька троячка зверху, разом вісімдесят вісім. От тобі і щастя, Костянтине, припливло само в хату, бери його, хапай, ховай і роби так, щоб рука не тремтіла. Так де там! Гукнув оту Шку-ратиху Нюську. Як та прийшла, сказав: "А скільки в тебе грошей в отому чобітку було сховано?" Бідолашна Шкуратиха, мов у жар ступила, закліпала чорними, як кіч, віями і відразу ж стрельнула: "П'ять по червоній, сім по синенькій ще й трояк зверху". Мовила і пошкодувала. Яка ж дурна, божевільна! І що було б сказати: шість червоненьких і шість синіх!.. А тепер уже пізно. Гайдар простяг серветку в сині прожилки, мовив: "Правду сказала. На, візьми..." Такі в Гайдара сто тисяч! Можна щось добре про нього сказати після цього?!
Біля нього опинилась його Мавра, жінка. Як же ж йому враз схотілось сказати: "Маврусе, заплющ очі і отут, на соші, побачиш купу дорогих діамантів!" Випередила Ма вра, що міряла його міркою, доброю для Стратона Пріама. "Що, старий пеньок,— вихопилось у неї,— запахло питвом? Гіркий пропія-ко! Ану, марш додому! Випустив щастя з рук, то й порпайся в своєму шевському дранті!"
Коли коні домчали Андріяна Яковича до млина, то на возі вже не залишилося жодного ящика з скляною тарою. Далі від ударів коліс по бруковому каменю короб на возі Андріяна Яковича почав витягатися вергуном, ромбом, так би мовити; далі задня частина цієї фігури відломилася і впала на землю. Згодом злетіла й передня. Залишилася при ділі сама основа воза: дві пари коліс, зв'язані розворою — помірної товщини брусом, за допомогою якого можна то стягати обидві пари коліс, то їх розсувати, як на потребу. На повороті до млина задня пара коліс з'їхала з розвори, а передня разом з Андрія-ном Яковичем, шворнем і розворою затанцювала по бруку. Гнідий і Чала перед цим не рік і не два працювали в млині. Побачивши робочу обстановку,— у ворота заїжджали і з нього виїжджали вантажні підводи,— коні почали отямлюватися. Перший спинився Гнідий. За ним і Чала. Андріян Якович стояв однією ногою на дишлі, другою на бабці, був рожевий, знесений. Біля млина зустрів багато друзів, знайомих. "От прокотився! — сказав він Трохиму Кодацькому.— Глянь, трусу якого натрусив по дорозі!" — "Еге ж, натрусив,— погодився Кодаць-кий.— Тільки ж і кишеню труснуть доведеться!" Тінь упала на обличчя Андріяна, з порожевілого воно стало темним. Потемнів, нічого не відповів; поволі зліз із штельваги і почав допомагати, мовчазно, зосереджено, аж навіть тужно, Трохимові складати воза. Савка вирішив сватати Параску Бакаїху і за розвід-ника-свата приговорив Андріяна Яковича: "Піди і політично скажи, що, і як, і яка буде відповідь. Тобі це найкраще, знаєш її добре, та й вона тебе".
Еге ж, знаєш її добре. Та й вона тебе.
Від Шахівки до Добреньки, де тепер жила у свекрухи Параска,— півтора-три кілометри; три — до найдальшого кутка. Дорога гарна, біжить поміж дубовими лісами, які тут, як уже було згадано, Крисовами називають: Перша Крисова, Друга Крисова й Третя. Ліс, що зліва від дороги — Друга Крисова; справа — Третя. Перша не тут.
Ліс не стоїть над дорогою стіною, а набігає до неї гайками й широкими, вкритими високою травою пролисинами. Слів "поляна", "галява" не знають у Шахівці: пролисина. Як котра з цих пролисин, то геть аж на гони — у Шахівці це двісті п'ятдесят метрів,— втинається в далеку і темну дубову стіну.
Андріян Якович не дорогою йшов, а стежкою, навпростець. Стежка бігла через гущавину, в холодочку, а Андріяну Яковичу якраз холодочка й хотілось. Крім того, він ще й любив цю стежку, бо зустрічався тут з Параскою вже жонатим, навіть коли у нього діти пішли.
Це була трудна й довга історія. Замолоду три роки вони любилися, та коли прийшов час вінчатися, Лісовський, який тоді був попом тут, вінчати відмовився, виявив, що начебто вони були брат і сестра в других. З прадавніх часів у Шахівці жили Коломийці. Спочатку тих Коломийців було, може, й небагато, потім від них пішли нові кущі, так що в ті часи, коли Андріян надумав женитися, тих Коломийців було вже повне село. І, на лихо, багато серед них було Коломийців Іванів, які були теж синами Іванів. Випало так, що отими Іванами Івановичами були насичені обидва кущі — Параска теж була Коломиець. Ця обставина й стала фатальною для них. Як не доводили Андріянозі й Парасчині родичі, що діти їхні ідуть із зовсім різних ліній, Лісовський аргументів тих до уваги не брав. З його боку ішлося про підсвинка. Коломийська шахівська злидота тільки й могла запропонувати йому общипану сухоребру курку. "Ке приймаю,— сказав Лісовський.— Злагодиться діло за кабанчика".— "За кабанчика! Де ж його взять, як нема",— сказав тоді Андріянів батько з ропачем. "А мені яке діло,— відповів Лісовський.— Умів родити, умій і женити"! Підсвинка не було, і з Андріянового одруження нічого не вийшло.
Що робити було бідолашним? Попрощалися та й розійшлися. Андріян подався працювати до Безика, далі у млин, тоді його вже добудували й пустили. Параска, як і тисячі інших, вирушила шукати щастя на карлівських цукрових плантаціях. Почали дедалі більш оддалятись одне від одного. В Карлівці48 Параска познайомилася з добрянським парубком на ім'я Бакай Іван, та й побралися. Була це дрібненька нікчемна істотка, п'яничка, нероб, верескливий битливець.
Життя для неї склалося важке. Вона хоч і думала, що Андріяна забула, що сприйме Івана, насправді того не забула, цього не сприйняла. А до всього додалися злидні, нужда і лиха свекруха.
І ось одного разу, на третій рік по одруженню, йшла Параска лісом із Шахівки від матері в Добреньку. Була перша половина літа, а ця пора на Червоноградщині особливо прекрасна. Тут, ліворуч, шумить дубовими кронами Крисова, там, у просвіті між перелісками, видно, як зеленіють людські ниви, як на них гуляє вороний вітер, як хвилюються пшениці і біжать, біжать на край світа, худись до Дарнадежди, Сахновщини.
Вирвалася Параска з моторошного світу хатньої безвиході, побачила цю бентежну красу, озирнулася, мало не скрикнула: "Господи боже, який же в тебе і світ хороший!" Спинилася, поправила хустину, дихнула на всі груди, полинула очима в ті простори. Зачудувалась. Коли чує Андріянів голос: "Параско, здрастуй!" Скинулась, оторопіло обернулася. На тій самій стежці проти неї стояв Андріян. Змінився, почала борода рости, але під тією борідкою шкіра ще зовсім молода, карі очі не потьмяніли й трохи, тільки отемнені смутком і непевністю, бо почім знає Андріян, як зустріне його Параска? Може, скаже: "Здрастуй",— та боком-боком від нього: "Ніколи мені, поспішаю!" І тільки гілля за нею зашелестить на вузькій стежці.
Але Параска не мала сили зробити так.