Савка

— Савко, чуєш, Савко, пора вставати! Перший гудок!

У хаті,— коли це холодний сезон,— горить гасова лампа. Величина їй визначалася "лініями". Були лампи на десять, дванадцять, шістнадцять ліній. У нас, у Шахівці, найбільшою популярністю користувалися лампи на всім ліній. Дід Олександр Терентійович визнавав лише найменшу, яка тільки тоді існувала, лампочку на шість ліній — з малюсіньким балончиком і мініатюрним скельцем. Бабуся Одарка, яку ніхто так не звав, для всіх вона була баба Дар'я, Дар'я Олександрівна, вже поралася біля печі — треба було приготувати Савці гарячий сніданок, бо він ішов на роботу, а робочий день тривав тоді дванадцять годин — від шостої ранку до шостої вечора. В печі — піч цю називали варистою — горів вогник, то спалахне, то пригасне, бо піч топили соломою, віхтик за віхтиком посували в її глибину. В хаті пахло солом'яним димком і пшоняно-картопляною юшкою, ще інакше — кулешиком. Заправляла той кулешик баба Дар'я все життя засмаженою в олійці цибулькою.

Та життя мінялося; в сільські звичаї вривалося нове й нове. Щоб цілий день орудувати лантухами, потрібна й відповідна заправка. І на столі в баби Дар'ї почало частіше й частіше сало з'являтися, почало м'ясо з'являтися навіть і не в м'ясииці1. Феодальний стіл тріщав, у ньому утворювалися розколини. Біля МИСКИ з кулешем у хлібниці — накраяний хліб. Випечений він з чорного, непросіяного житнього борошна. В абияк прогріваній соломою печі він не завжди випікається як слід, частенько з череня його витягують сирим, по-нашому, глевкзш,— від чого й глевтяком називають. Все ж житній хліб їсти можна. А от ячний — за нашою вимовою, яшний, а доводиться і яшники їсти! Це зовсім щось інїие! Він несмачний, швидко черствіє і, крім того, він синій. Та що поробиш! Який є, такий і доводиться їсти.

Печиво з білогЬ тіста (у нас — кіста!) готували коли-не-коли. Навіть обов'язкові щокедільні пироги доводилося пекти з житнього борошна. Проте його просівали на ситі, інколи до нього додавали жменьку пшеничного борошна. А взагалі пшеничне борошно баба Дар'я берегла на Великдень, коли у тій самій варистій печі ставилися в ряд високі череп'яні ринки з пасками. Круглі голови паскам бабуся Дар'я змазувала чимсь білим, як сметана, тільки солодким, і зверху присипала барвною оздобою з червоних, зелених, жовтих, пшонинок. Уявіть собі картину: цілий рік глевтяки і ячники і ось в цей чудесний, воістину великий день з печі на світ білий з'являються паски, ширячи запах печеного здобного тіста, шапрану й кориці на цілий куток!

Але все іде і все міняється. В давні феодальні картини поволі вклиняється нове. Хіба б ото Савка, працюючи в млині, не зазирнув би у фірмений магазин, щоб купити три-п'ять фунтів гарного пшеничного борошна, котре за його ніжну білість чи чарівну кремовість мукою називають? Зазирав Савка, як і всі хлопці;, і в клуночку в баби Дар'ї з'являлося сортове борошно, мука, якщо й не першого, то вже напевне другого чи третього сорту — а все одно біла, все одно пшенична!

А баба Дар'я хоч і народила десятеро дітей, які потім оберталися на десять голодних ротів, все ж не втрачала ніжності й любові до тих голодних ротів і жила однією думкою, як би оті голодні роти, й почасти ще й ротики, пригостити чимсь не буденним, смачненьким. І мимохіть красиві руки її, видовжені, з довгими пальцями, тяглися до тієї заповітної торбинки з Савчиним подарунком і на столі з'являлися вибілені галушки і такі ж вибілені недільні пироги. З хлібом, щоправда, справа була складніша; щоб вибілити оті житняки, скільки фірменого борошна потрібно — не один і не два фунти! І бабуся Дар'я довгий ряд років не наважувалася порушити предковічну традицію, і сім'я й далі їла той самий житній хліб, часто не випечений як слід, глевкий...

Садиба дідова — край села, серед кучугур; скрізь самий пісок. Проте тут родить все, що має родити. Крім того, на городі в діда Олександра Терентійовича зеленіють три кущі шелюги і груша-крем'янка. Коріння отих шелюгових кущів опускається ще у прафеодальну добу. Шелюг у ті роки був потрібний для постійного оновлення всього городженого. Прогнив тинок, потлів сторч у клуні,— дід Олександр Те-рентійович вирубає п'ять-шість шелюжин і полагодить що слід. Груша-крем'янка, мабуть, була призначена саме для мене. Дід Олександр Терентійович не любив ходити до внуків з порожніми руками, як і бабуся Дар'я. Прийшовши до нас, бабуся Дар'я виймала з накладного гамана хусточку із зав'язаними грудочками цукру по числу внуків. Солодкого я, видно, не любив з дитинства, бо не пам'ятаю захоплення від бабусиних грудочок цукру. Зате все, пов'язане з грушками, пам'ятаю й досі.

Грушка-крем'янка може бути неуявно смачною і безмежно гидкою — залежить від того, коли її з'їсти. Полежить вона на горищі до пізньої осені — і кращого за неї гостинця не знайдете! Зате зірвана наприкінці літа або ранньої осені вона гірка, крем'яниста, вузлувата, кисла. Я їв зелені плоди з дикої яблуньки-кислички, їв зелені сливи, навіть зелений терен! Це не ласощі для хлопців — музика! Тільки й того, що після такого вгощення оскома нападає. Але й проти оскоми був певний спосіб: встромиш послинений палець в солянку, вибабраєш палець у сіль, а тоді й тернеш по зубах раз-вдруге. Оскому як рукою зніме! Але після зеленої груші-крем'янки навіть сіль не дає порятунку. Укусиш ту грушу, і рот немов гужем стягне, язиком не повернеш, ротом не зіпнеш, до зубів доторкнутися не можна, навіть не плямкнеш! І тоді стогнеш, стягнений отією зеленою тужавиною.

"Ой дідусю, кисле!" — "Що кисле,— відповідає дідусь Олександр,— то нічого. Мужик їсть кисле, то як дуб, а пани на солодощах пухнуть та брезкнуть. Чобота сам не натягне!"

Отже, в своєму дворі і в своїй хаті дідусь Олександр і бабуся Дар'я чесно виконували роль селян і саме так, як їм історія призначила. їхнім же синам і дочкам призначила зовсім іншу роль. Розбрелись вони по якономіях, млинах, залізницях; половина тягла лямку в маєтностях свого пана Безака-Бёзика, половина пішла в місто. Найменший син Петро, пізніше канонір на крейсері "Принцеса Марія", навчався мулярської справи, будував фабрикантам і купцям кам'яниці.

Г дівчата поділялись на тих, що в пана Безака-Безика на плантаціях працювали, і на тих, що вже прорвалися в місто. Перші ходили в одягу, перебранім від дідів-прадідів. Нову моду до нас у село приносили дівчата з заводів. Я пам'ятаю чарівну дівчинку, сусідку нашу, Галю Губенкову. їй тоді було років сімнадцять. Працювала вона у броварні Вуліха, тут-таки, в нашому селі. Була струнка, вродлива. І ось в одну з неділь Галиночка внесла сум'яття і переполох у наш тихий, сліпий феодальний завулок. Було тепло, сонячно, зелено. Я вздовж вулиці гнав на коні, зробленому з найсвіжішої вербової гілки, і враз несподівано завмер, затамував віддих. І разом зо мною це зробили десятки жіночих і дівчачих грудей. Що сталося?! То з великої вулиці вигулькнула і подріботіла по стежці ота Галиночка в якійсь запаморочливо білій сатиновій кофточці і,— що найголовніше! — в спідничині нечуваного строю. Була та спідничина вузенька, ледве спускалася нижче колін і називалася — це я пам'ятаю і досі — шиндикльор, що являлося вільною народною переробкою французького слова шантеклер 2.

Це був початок. Знайшлися й інші сміливі дівчатка. Одна з них разом з шиндикльором принесла мамі й дитинку. Дарма! Застрибали в повітрі раніш невідомі, нечувані слова: гіпюр, волан, крем "Метаморфоза", рюшик...

Затріщало село Олександра Терентійовича і бабусі Дар'ї. Та що говорити, коли їхня дочка Мотря вийшла заміж за парубка з сусіднього села, за Дмитра Корчму, а з того Корчми ні кола ні двора; мав той Корчма лише спеціальність ставити людям варисті печі в селі і голландські та всякі інші у Червонограді. Жив він на квартирі по чужих хатах. Друга дочка його, що була рідною мамою моєю, вийшла заміж за хлопця, який зробив своєю спеціальністю садові роботи на залізниці та в садах. багатих міщан і купців. В зимові голодні часи він працював на тій-таки залізниці — розчищав колії від снігових заметів, щось допомагав комусь в друкарні Іцковича, був контролером в кінематографі, який у нас "Біоскопом" називався, наймався, скупщиком — перехоплювати збіжжя у селян десь за селом у степу...

Жив біля нас батьків приятель Сіліверст (де ж там простій людині вимовити оте календарне Сільвестр!), Боковий, Кгаран на прізвисько. Він був "хазяїном", на заробітки в місто не їздив, не ходив, получки щосуботи не одержував — у ті роки получку щосуботи одержували (і пісня така була: "Кидай, Ванько, водку пить, ходім на роботу, будем деньги получать каждую суботу"), а жив із свого поля, мав конячину, візочок, навіть плуга. Розсердившися чогось, було, лає нашого батька: "Ах ти ж, сякий-такий, нехйзяїн, голодранець!"

Як жив він, того і уявити не можна! Одного разу, напровесні, йшов я з міста додому і зустрів Сіліверстову жінку, тітку Оляну, з кількома такими ж самими молодицями. Глянув я на тітку Оляну — страшно стало: чорніша чорної землі, шкіра на обличчі побабіла, дірчата стала, і з тих дірочок чорні мачинки насінняться. А губи безкровні, сині. Це вона з зими "виходила".

Поки баба Дар'я варила кулешик, Савка робив ранковий туалет. Умився, розчесався, став перед божницею, почав богу молитися. Савка був трудним хлопцем щодо молитви. Проказує було слова молитви за старшою сестрою. Та каже: "Пророки", а він вторить: "Сороки"! Сестра навчала: "З трепетом", він, як луна, відзивався: "Стрепетень" — птах є такий, стрепеїт. Сестра зверталась до нього: "Кажи — вєрую..." "Киє-рою"г— відповідав Савка.

Звичайно, пізніше він молитися навчився і всі слова як слід вимовляв. Тож і зараз читав перед іконою старі молитви і думав невідступно не про Христову Марію, а про свою, яку зможе побачити лише у суботу ввечері, коли вона з панського хутора додому на неділю прийде. Від печі одхилилася мати:

— Кінчай, сину, молитися, сідай снідати. Ось і куліш уже на столі.

— Що? Куліш? — Савка струснув головою. Марію він аж у суботу побачить, а сьогодні тільки середа.

Як і у всіх робітників, у Савки був кошик, виплетений з рогози. Від довгого вживання кошик потерся, і, щоб він не розсипався, баба Дар'я обшила його старою полотняною шматиною, а Олександр Терентійович полагодив пострьопані дужки.