На корді

Сенченко Іван

У нас ще стара хата, з призьбою. Я її добре пам'ятаю. Влітку проти сінешніх дверей мати розстеляла ряденце. На ряденце ставила миску, наливала в неї молока, кришила хліба, а потім усі втрьох: мама, сестра, я сідали вечеряти. Набирали в ложку молока з кусочком хліба і відправляли в рот.

І пам'ятаю. В давнину, розповідала мама, при людях, здебільшого в призьбах, жив вуж, домашній вуж. Люди до нього звикали, він — до людей. І був великим ласуном. Як тільки почує плюскіт молока в мисці, так і вилазить із своєї нори. Люди сідають до миски, він примощувався біля свого черепочка. Коли в черепку було мало, починав тикати головою в людську миску, тоді старший, хто був за столом, стукав його легенько ложкою в лоба, кричав: "А куди ж ти!"

Це мама розказувала. Саме розказувала. А мені часто уявляється, що це насправді було. Сидимо на ряднині, аж тут і сірий гість!

Інколи замість молока з кришеним хлібом на вечерю готувалися галушки. Це була радість. Торжество! Особливо коли галушки рвані, пшеничні і юшка до них заправлена смаженою на олії цибулею. Кабиці — надвірної печі — у нас не було. Щоб не наробити пожежі, мама розкладала вогонь аж на городі біля копанки.

Копанка — це яма, обплетена лозою. Але вода в ній була недобра — руда. Воду ми брали в сусіда, Купріяна Яковича Губенка, чи просто в Губенків — з наголосом на /. Мама йшла по воду, а ми з сестрою обшарювали все дворище — шукали сухі трісочки, цурпалочки, сухі кізяки, залишки торішнього кирпичу, і все це зносили в пеленах до криниці. Потім запалюзала мама вогонь. Як він гарно палахкотів, як гарно починала бурувата вода в казаночку! І які пахощі починали заповнювати город, коли в казаночок мама скидала дрібно насічений кріп і листочки петрушки!

На моєму обов'язку, скільки я пам'ятав себе, лежав солодкий клопіт: знайти три тоненькі скіпочки, або билинки, або гілочки на шпички. Галушок ложками не їдять — їх нашпилюють на шпичку. В ложку набирали юшку. Дмухали, щоб хоч трохи вона прохолола, тоді кусали пахучу галушку, запивали ароматною юшкою.

Хтось крутить якоюсь ручкою, екран згасає, і за хвильку на ньому інша картина. Колись мій батько служив у якійсь економії. Жив у тій економії якийсь час і я,— певне, взимку. Там, крім простих коней, стояли в станках двоє породистих: Бого-руй і Рочніга. Особливо запам'ятався мені Богоруй. Вороний рисак, як вогонь, як вихор! З конюшні його завжди виводили два конюхи. Він весь танцював, дріботів ногами, поривався старти навцапки так, що ті два бідолашні конюхи майже висіли у нього на холці. Потім його прив'язували до довгого міцного мотузка й пускали на волю. Волі, проте, не було, міцна мотузка спрямовувала буйні пориви коня, і замість того, щоб помчати у чистеє поле, він починав ганяти по колу. І як ганяв! Хвіст розпущений, сніг з-під копит летить! Коли Богоруя виводили на корд — так ця прогулянка називалася,— на вулицю висипало все селище.

Можна було позаздрити Богоруєві.

В ті роки — чи трохи раніше, чи трохи пізніше — обставини мені теж прирекли Богоруєву долю. Проти нашої старої хати стояла комора. Вона була так добре розташована, що з якого б боку не світило сонце, під коморою у нас завжди стояв холодок — як не з того боку, так з іншого. Комора мала двері, а двері — залізну клямку. Крім того, у мами був старовинний дов-гий-предовгий шерстяний пояс Цим поясом, обкрутивши його разів шість навколо талії, мама прив'язувала запаску в давніші часи, а в мої часи лише великий гарно оздоблений гаман — те ж саме, що тепер називають дамськими торбочками чи там сумочками. У гаман мама ховала все, що тепер ховають у сумочки, крім пудри, звичайно, і ручки-самописки. Пудри селянські дами, чи як їх там називали, молодиці — не вживали, а самописки не були ще винайдені, та вони мамі були б ні до чого: мама була неписьменна.

Однак науку, як саджати на корд таких хлопців, як я, знала. З одного боку отой пояс свій закріпляла до дужки дверей, другим перехоплювала за стан свого Івана, зав'язувала міцний вузол, щоб він не розв'язався, і но! Вперед, Іване! Іван був вайлуватий, товстий, умів добре сопіти і заправляти в рота все, що потрапить під руку.

Щоб цього не сталося, кордове поле прибиралося. Після цього обоє: Іван і його мама виряджалися кожне за своїм ділом. Іван поривався вперед, щоб описати найбільше, яке тільки можна,ф півколо, його мама відправлялася полоти грядки, картоплю, готувати обід, принести з крамнички від "Товстої" олії, солі, а то й збігати до матері позичити коробку чи півкоробки борошна. Напрацюється чи там набігається — повернеться додому, до Івана, а тут — страшний суд! Ряднинка зібгана, кухлик з водою на боку, на кускові сліди зубів, міцних, гострих, кусючих. Там, де гриз Іван, сліди трьох чи чотирьох зубів; де кіт Сірий — хто їх порахує! У Кота зуби тонкі, як голки, і до того ж повен рот. Коли ж до компанії долучався наш собака Білко, тоді вже ніяких слідів не залишалося ні від Іванових зубів, ні від котових зубів, ні навіть від самого куска хліба. Білко з'їдав його одним духом, ще й казав: "Мало! Ще б!"

Пізніше мама розповідала сусідкам: "Що й казати, молода була, не всі кінці зв'язувала. Прибіжиш, було, глянеш, сонце вже повернулось, тінь одійшла, а воно, сердешне, лежить на осонні, замурзане, на лиці сльози й земля. Видно, плакав, кричав, кричав та так і заснув, знесилившися..." Заднім числом мама жахалася, бо могла б і яка худобина у двір забрести чи скажена собака забігти, а то й цигани могли б засунути в торбу.

Нічого цього з Іваном не трапилося. Був він чоловік терплячий, розсудливий, спав, коли випадала нагода, плакав, коли цю потребу обставини викликали, реготався і мандрував на своїх чотирьох так, що тільки пилок за ногами схоплювався!

Пам'ятаю я оце? Чи всі ці картини постали в голові вже після розповідей мами? Не знаю. Однак добре пам'ятаю той кухлик, у якому мені мама пити залишала. Звичайний полив'яний жовтий кухлик із зеленими розводами. Я, видно, його перекинув, бо ввижається він мені перекинутим. Лежить під самим порогом у комору.

У коморі у нас стояли виплетені з сторчу і обмазані глиною засічки, бодня на сало і ще одна дерев'яна діжечка з прямовисними стінками. У цій діжечці золили білизну. Як це робилося, точно я не пам'ятаю, перед очима стоїть лише ця діжечка, на споді білизна. Білизна ця закрита соломою. Ось цю солому, облиту гарячою водою з розчиненим у ній попелом, я й пам'ятаю. Для зоління ще використовували чавунні ядра. Розігрівали їх у печі і кидали у кадуб з білизною, щоб підняти температуру води. До зоління мені було мало діла, але оті чавунні важкі ядра з дірочками, куди насипався порох і вставлявся запал, були предметом моєї найактуальнішої цікавості. Ядро можна було качати, на нього гарно було дивитися, а в дірочку хто з х н ІІЦІВ не пробував сховать хоч один палець?

Влітку було гарно. Хоч і на корді, так в теплі ж, проти сонечка, до того ж мамин пояс гарантував від всякої несподіванки. Сестра старша не була прив'язана, вискочила на вулицю, і через неї переїхала тачанка багатого і п'яного, як ніч, хуторянина. А я, бач, був убезпечений від такої прикрості.

Але осінь, але зима!

У ті часи сірники не були поширені. Вогонь добували з жару, а жар приберігали в запічку. Вичадяться дрівця, залишиться самий жар без синястих вогників. Той жар підбивають у запічок і зверху пригортають солом'яним попелом. Вранці прогріє мама печерку в попелі, нагнеться, дмухне, а воно з печерки так жаром і сяйне. Вогонь живе! Ура!

Горщики в ті часи були тільки череп'яні і накривачки до них так само, тільки череп'яні. Вищерблені накривачки призначалися для того, щоб у них переносити жар.

Осінь. У хаті холодно й темно. На столі малюсінька-малю-сінька лампа. Батько вже давно пішов на роботу, так що я не зовсім твердо певен, є він у мене чи немає. Мама порається біля печі. Аж ось двері рип! На порозі сусідка, тітка Ганна Тищиха. Каже;

— Дивлюся, а в тебе вже світло блима. Значить, встала Палажка. Юхим пішов уже на роботу? Мій Марко і Митька теж уже давно подалися.

Мама чистить картоплю. Тітка Ганна присідає біля неї на лаві і каже:

— Сон мені який снився! — І починає розповідати про свій сон.

Пізніше, коли я навчився грамоти і почав книжки читати, довідався про багатьох славних письменників, що вміли розповідати про події з життя, як ніхто! Візьміть хоча б "Сон Обло-мова"! Я цю книжку читав, захоплювався 1. І — не менше захоплювався, коли слухав розповіді про сни тітки Гакни Тищихи, тітки Килинн Губенчихи, тітки Мотрі — маминої сестри, тітки Ганни Кози. Всі вони приходили розповідати про свої сни і розповідали чудово! З їхніх уст у сяйві чудесної української мови випліталися такі цикли новел, що їм позаздрити міг би не тільки Нечуй-Левицький.

Казки, які б не були вони фантастичні, залишали світле почуття. Люди жили трудно, і хотілося їм уві сні побувати в якомусь світлому царстві.

Розкаже тітка Ганна Тищиха свій сон, потім лясне долонями об коліна: "Ой, я тут балу-балу, а там чи не наробить якоїсь шкоди Василь! Той раз упав з полу і такого синяка на лобі нагнав — прости господи! Так я оце до тебе. Позич трохи жару. Мій вичах. Іван удосвіта прикурював цигарку, не загорнув як слід..."

Мама бере тітчину Ганнину щербату накривачку, нагортає жару.

Уже й розвиднилось, а сонця нема. Осіння мжичка. Мамі ніколи, треба позрізувати капусту і поховати її в сінях, щоб чия худоба не допалася, треба викопати буряки, почистити їх і поховати в погріб, треба скопати грядку і часник на зиму посадити.

Та треба дати лад і всьому тому бадиллю, що залишається від літа. Стовбури від соняшників давно вже приплетені до стін хлівця. Туди ж треба приєднати кукурудзяні стебла, треба повидирати, де є який бур'ян на грядках, на межниках, пов'язати снопики і знову тими снопиками утепляти стіни хлівця, де буде зимувати наша корова. Напровесні все оце порубане, посічене, розпарене в теплій воді піде на покорм тій-таки корові.

Цілий ранок ми з мамою біля капусти, буряків, біля всякого отого бадилля. Влітку корови, телята, коні держаться далі від городів. Тепер, коли урожай зібраний, дозволяється і коровам, і телятам, і коням догризати те, що ще на грядках зосталося.

1 2 3 4 5 6
загрузка...