Івасик все маленький та маленький. І рік йому — маленький. І п’ять — маленький. І дванадцять — маленький. І все мати біля нього:
— З’їж, Івасику!
— Випий, Івасику!
— Ляж поспи, Івасику!
Ліг він, пообідавши, спати, а мати взяла штани й випрала — любила, щоб син у чистеньких ходив.
А тут до вікна хлопці і кричать:
— Іване, Іване, вставай! У кіно ходім, там картина гарна! Тут Івась як не схопиться! До штанів, аж вони проти сонечка сохнуть. Що тут робити? Хоч без штанів біжи! Хлопці дивляться у вікно, радять:
— А ти батькові одягни. Та мерщій! А то спізнимося! Кинувсь Івась до батькових. Схопив, почав натягати, а вони не натягаються. Насилу у холоші ноги позаганяв.
Обстебнувся, підперезався і до дзеркала — глянути, чи гарно.
Аж дивиться, а йому батькові штанці — по колінця!
Все маленьким ходив Івасик і не помітив, як його під стелю вигнало!