У золотому закуті

І село, і містечко з його паровими млинами, станцією і новою залізничною колією, що тепер оце будувалась, жили новим кипучим життям хліборобського центру.

Революція наклала на них свою печатку. Ще видні були сліди недавньої руїни, недавніх боїв, але — лише сліди: рік-два пройде, і молоде покоління тільки з розповідей старших буде знати і про зірвані мости, і про вирубані сади й бульвари, про спалені паркани й тини... Стирається образ громадянської війни з усього, і з пам'яті людської. Голод і стриманість, жах і тривога — там, позаду. Тепер веселі гулі і безтурботність.

Коли побіжно глянути на село і містечко,— а вони являють з себе одно ціле,— то враження таке складається, ніби ви навесні спостерігаєте розквіт у природі. Он перед вами жовтий од торішнього бур'яну, трави і листу майдан. Та придивіться ближче і побачите, як мільйонами зелененьких шпичаків витикається нова, зелена, соковита трава. Вигін ще сірий, ще жовтий, але ви вже знаєте, вже чуєте, що все, що було, минуло — йде царство веселої барвистої весни.

На старих межищах виростають нові тини, ніби щогли, піднімаються вгору сохи, підпирають небо крокви і вилискують проти сонця купи лози, шелюгу й молодих дубчаків...

Шляхами і дорогами незупинно день і ніч торохтять вози, гукають голоси, іржуть коні — день і ніч із містечка і в містечко суне народ — куркулі, незаможники, середняки, вантажники, кабріолети з непманами, хлібоскупщики, що широко оплели павутиною своїх зсипок найближчі до містечка села.

Навколо у хатинах і хатах куріють верхи. Там містяться самодільні заводи, самодільні мануфактури, єдиними і законними робітниками в яких є різних віків, краси і вміння Ганни, Варки, Химки. Це єдино законно незаконні фабрики і заводи, що про їх існування знають і не знають всі і ніхто... І вони працюють день і ніч. Але обіг їх — хто урахує? Та він є, він виносить тисячі, і ті тисячі широкою рікою розтікаються по артеріях селища.

Головна вулиця в селі і в містечку йде з півночі на південь. Плітку і взимку тут цілі зграї горобців і гав. Летять вони з усіх кінців, щоб поживитися на "розсипці" та "усушці". І пожив-ляються — цілі зграї веселих, ожилих пташок! Ось вони дощем посиплються на сіре збите шосе, затріпають крильцями, ча кричать на всю околицю, потім піднімуться на ближчі берести і тополі й будуть дзвеніти, дзвеніти! Пече сонце, вітер просто смалить, падає чорний дим із млинових коминів, кричать хурщики, торохтять по камені залізом ковані хури — иесь шлях — жива різноманітна черга, скільки бачить око.

Тут багато усушки, багато розсипки, трагедій і справ, що махнуть БУПРом1, судом, карою.

Нові настрої панували у селі. Навіть найбільш інертні кидали насиджені печі і розганялись за щастям. Розвертали хто що міг: хто розум, хто мускули, хто хитрощі й інтриги і вливались в одну купу шукаючих. Навіть діди — древньо-старосвітська когорта — і ті заразились загальним настроєм і подвоювали зусилля біля господарства, щоб дати змогу синам звертати більше уваги на приробітки.

Так само і дід Натха, що до того кілька років пролежав па правах інваліда, зсунувся з печі і совав свого носа по господарству. Воно й зрозуміло: кращий харч, свіжа чарка, надія на "капітал" робили своє діло. Еге! Він тепер дивився зовсім п'ятдесятилітнім!

Проте Андрія ще не було. Андрій — його син — поїхав за сорок верст в торговельних справах. Як комерсант він виступив рік-два тому назад і тепер вдвох з Лазором — містечковим євреєм — вони крамарювали, спекулювали, купували й перепродували. Купували як можна дешевше, продавали як можна дорожче. Це була ніби проста наука! Та так здавалось тільки зверху. В суті ж речі, комерція — затока з безліччю підводних шхер, мілин, каменів. І як на морі треба добре знати рейси і всі зв'язані з подорожжю небезпеки, так і в комерції. Андрій деяку недосвідченість свою поповнював обережністю, хоча остання мала значення лише другорядне. При умовах, що склалися в країні, найвідчайдушніша спекуляція могла мати добрі наслідки, якщо людина зуміє виводити "усушку" і "розсипку".

Почав свою кар'єру Андрій сміливо. В компанії, що склалася з п'ятнадцяти чоловік, вони тримали олійню. Щоб вірніше зачепитись, і при певній анархії, що панувала у містечку, Андрію не тяжко було симулювати грабіжку в нього трьох тисяч компанійських грошей. "Злодії", умовившись з Андрієм, налетіли на нього увечері. Люди з них були делікатні: з трьох тисяч собі вони взяли дві. Коли збіглися сусіди, Андрій, звичайно, лежав з підбитим оком і зв'язаними руками. Тисячу карбованців він дбайливо замазав під шафою. Було слідство і таке інше. Та на тому справа й засохла.

Тепер Андрій працював на два фронти: їздив по району і приторговував насіння для олійні, а для себе робив обороти на чому доведеться: на солі, яйцях, на конях.

В цих операціях йому в добрій нагоді був Лазор. З того був такий же комерсант, як і Андрій. Правда, одверто й так сміливо, як Андрій, він не крав. Але хто б довідався до тайни його лічби і важниць, той переконався б, що це теж була пташка не з райських. Крав він щодня — на чому спіткалось — по копійці, по десятці... Але й за ним була гучна справа з Нечи-порівською кооперацією. Купував на районі сало начебто від державної установи. Ціни в нього по бюлетеню. Показав і бюлетень, замовчавши, що то був бюлетень колишній. Не сильні в письменстві кооператори, помацавши газетку, дали згоду, і Лазор, вдаривши по руках, опустив у свої кишені всю різницю між "газетною" і фактичною ціною. Потім нечипорів-ці докумекались, але почухали потилицю, та й тільки: соромно було перед собою і перед'громадою.

І от обидва комерсанти зійшлися для спільної праці. В окрузі щойно відкритий був пункт по закупці сала для експорту за кордон. Ціни у місті відразу піднялися. Але на районі ще ніхто нічого не знав. Треба було якомога швидше використать оту нагоду. Об'єднавши капітал, Андрій і Лазор кинулись на хутори. Обчислення з ураховуванням всіх можливих загострень говорили за те, що програти на цій справі було неможливо. Пахло добрими і добрими сотнями.

Приїхали Андрій з Лазором пізно ввечері. Були п'яні і веселі. Справу свою вони обробили краще, ніж чекали. Три дні не пропали задарма: хай тепер почухаються куркулі, взнавши, що ціна піднялась у півтора раза.

Андрій радів. Раділа й Одарка, його жінка. Натха сидів за столом і милувався сином: звідкіль він такий взявся? Які хліби вигодували його такого? Він підсунувся ближче і торкнув сина за плече. Очі йому горіли.

— Ну, скільки? З сотню вигнали? Лазор засміявся.

— Скільки, діду? Які ж дурні три дні на такі копійки будуть витрачати, та ще вдвох!

— А скільки ж? — одсахнувся до стіни старий.

— Затуліть вуха, а то злякаєтесь, дідусю. Лазор цвів, як рожа, густими червоними квітами.

— Дідусю, таку суму не називають вголос. Чуєте?! Казка? По півтисячі на брата!

Натха одкрив рота: він ніяк не міг виговорити півтисячі і лише цмокав беззубим ротом.

На станції гримлять і пихтять паровози; зараз там тихо. Тільки збоку, де нова колія, ворушаться чорні маси грабарів. Там горять маленькі вогники... Здалека ніби в казці. Ніби герої 'і романів Купера, Буссенара, Майна Ріда 2 на широких преріях невідомої землі. Але то лише полтавці, харківці, катеринослав-ці і мешканці далекої півночі... Тут пройде ще одна залізниця. Що буде з цього куточка, що захряс в золоті чорної ситої землі? Те золото! Скрізь воно і скрізь про нього: на станції, її амбарах, на дорогах, в конторах, на базарі, в хатах, установах, у вагонах, у газетах і в думках людських...

Шумить село і містечко — день і ніч. Гудуть парові млини, торохтять вози вантажників, цокають рахівниці і бігають олівці по паперу, де останніх нема. А там світло блимає. За столом біля поганенької лампи хлопці, мужики п'ють, співають. Хто танцює, хтось і плаче: чи дівчина розлюбила, чи просто так упився. В тіні попід дворами з хати до хати перебігають підлітки, шукають самогону "для тата та дядька. Мама вчора наварила, і вже випили все. Чи нема у вас, тьотю?"

Десять років тому на цім самім місці Натха з сусідою побились за межу. Правильність межі була поза всяким сумнівом. Про це свідчили десятки хоч і перетрухлявілих, але ще помітних пеньків.

Сусіда лютував, кричав: "Ти сукин син, і батько твій був барбос, бо незаконно захопив землю, що належала мені, Гриць-кові Кугіріяновичу Буцькову".

А тепер новий господар цього подвір'я Андрій навіть оком не кинув, що там і як городить новий господар суміжного двору. Яка різниця — четвертина вліво — вправо. Бились за межі, позивались за межі, брехали і присягались богом і чортом за квадратний аршин землі! Смішно! Безглуздо! Он скільки тієї землі. А що з неї, коли вона і третини не дає того, що дають млини, спекуляція, залізниця? Бери землю, їж землю, давися нею: революція дала її — вистачить.

Чули, що десь в глухих селах гризуться, видирають один у одного кожен крок землі, але то далеко — там живуть дурні хлібороби. Весняне рівняється на місто. Тут землю обробляють аби-аби. Одбув, як повинність, день-два і знову у місто, і знову у вир життя, вир гонитви за грошима.

Зібрані гроші Андрій дбайливо беріг, не забуваючи водночас і про своє господарство. Ще в розпалі революції, коли селяни тягли і нищили все, що було тільки можна, Андрій навозив будівельних дубчаків скільки міг. Тепер вони йому стали у пригоді. За два роки до початку спокійного життя він збудував хату. То було ясне і високе приміщення на чотири кімнати. Еге! Цей будиночок мало скидався на підсліпуваті сусідські халупи. Міцний, високий, з ясними вікнами, він говорив за те, що сюди, в село, все більше і більше наближалось місто чи передмістя — з любов'ю до світла, до простору, до охайності. Тепер, ось майже вчора, він тільки-но закінчив ставити новий паркан, що наглухо відділить подвір'я від зовнішнього світу. Двір, як коробка,— з усіх боків огороджений, з цепним собакою на дроті через увесь двір — від хати до комори і конюшень.

Собака Ведмідь виправдував своє ім'я. Здоровенний, ситий, з дужою холкою, він міг з розгону збити з ніг якого завгодно мужика. Недаром кілька місяців тому Андрій довгі дві ночі думав, як краще позбутись одного настирливого мазурчика, свідка незаконної Андрієвої комерції,— прибить його гирею в закутку чи нацькувати собакою? Те і друге мало б однакові наслідки.