Командіри "застав", захоплені несподіваним наступом Зеленовців, спочатку думали, що то звичайні селяне і, не повідомляючи начальника залоги, стали відбиватися. Але коли над містом стали розриватися шрапнелі, червона залога злякано висипала на вулиці і стала навманя обстрілювати будинки мешканців. Червона артилерія, також навманя, стала обстрілювати передмістя і де кілька полків було кинуто на залізничу станцію з метою не допустити до неї повстанців. І в той час, як червоні стовпилися між довгими низками вагонів, почулося "слава!" і слідом за цим звідусіль навалилися на них темними валами незлічені ряди повстанців.
— Товаріщі, не сдавайся! — напружуючи груди, кричали червоні командіри.
— Хай живе Зелений! — лунало у відповідь між повстанчими рядами і вони все збільшувалися й збільшувалися.
За якусь годину станція звідусіль була оточена, телвґраф знищений і по головних вулицях в напрямку будинка Повітової Народньої Управи, де містився повітовий ревком, хвилями котилися повстанчі ряди Зеленого. Коло будинка міської управи стрінулися з босими сотнями, які вже брали до своїх рук майже всю артилєрію. Негайно вивісили на думі жовто-блакитного прапора і стали напірати далі. Червоні, в кількости двох полків, затримувалися ще в тій частині міста, де був ревком і катедра, при чому стріляли по повстарцях з катедральної дзвіниці.
Зелений їхав на коні в перших рядах. І коли помітив навколо себе вбитих та ранених, то зліз з коня і, покликавши до себе Проця, наказав йому обстріляти з гармат весь занятий червоними район міста.
Як через півгодини, весь центр міста потонув у димовій пітьмі, з якої хвилинами чулися страшні викрики оточених там червоних. Коли сонце стало на полудень, в місті вже не було ні одного збройного червоного. На катедральній площі стояла величезна юрба полонених, які злякано і з під лоба позирали на вартових повстанців, що тісним рядом стояли навколо них...
Перемога була очевидна, але чомусь не тішився нею Зелений і ше сумнійший став. У величезній залі повітової народньої управи, де тепер розмістився повстанчий штаб, було повним повно всякого народу. Передовсім прийшла жидівська делегація з рабіном на чолі, який тримав у руках бухінець хліба і грудку солі і, заїкаючись, не то вітав, не то просив чогось.
Зелений слухав і всміхався, а думи його були Бог зна де і думав він про щось цілком инше, одному йому відоме. Чудно було йому, що він тепер став не аби чим і дивно було йому приймати ці привіти і довго він не міг знайти підходящої відповіді. Але, коли вже перед самим, вечером, прийшла до нього об'єднана делєгація міських установ і бувших народніх самоврядувань, то він несподівано для самого себе сказав:
— Працюйте так, як того домагаетьсл уряд наш!...
І коли делбґація не зовсім зрозуміла, про якпй уряд йде мова, то він додав:
— Уряд Української Народньої республіки, який зараз у Кам'янці...
Делєґація пішла і він кинувся до товаришів:
— Товаришу Супоня, а як там справа з нашими заставами?
— Виставлено на всіх шляхах в трьох верствах від рогатки!... — відповів Супоня.
— Товаришу Процю, а чи вже розліплені наші відозви та накази?
— Розліплені, пане отамане!...
— Ну, а в товариша Гонтаренка як справи?
— Гаразд! Місто охороняється... — скязав Ґонтаренко.
— Хто охороняє? — спитався зацікавлено.
— Поки-що дядько Пилип... Я навмисне призначив його, бо в нього більше всього непевних, а таким чином вони робляться більш певними...
— Гм... — хитнув головою Зелений. — На мій погляд їх треба-б було замінити нашими трипільцями...
— Але-ж тоді не буде кому бойових завдань виконувати... Вони мусять відпочити трохи...
— Мусять відпочити, кажете?... Гм... Ну, хай буде й так, тільки пильнуйте, щоб нічого такого... Щоб був спокій...
— А що-ж далі? — спитався Ґонтаренко.
— Вранці все буде відомо! — коротко сказав Зелений. — Пильнуйте!...
Вже смеркалося. В розчинені вікна дивилося зоряне весняне небо, пахло росквітлою акацією і смалениною. — Десь щось ще не цілком догоріло...
Засвітилися великі електричні ліхтарі і світили вони так спокійно й лагідно, наче нічого такого не сталося. Зелений підійшов до вікна і глянув на вулицю. Вікно було на другім поверсі. Дивився на вулицю й дивувався, — чому ніхто не ходить. Напроти в скверику горіли маленькі огнища і ходили якісь чорні кострубаті тіни. — "Хлопці молоко пряжать..." — догадався.
І захотілося йому туди до них і не міг ніяк стриматися.
— Мушу сам оглянути все! — сказав голосно, повертаючись до Супоні і Проця, які старанно щось писали коло стола.
Проць підвів голову і, півзапитуючо, промовив:
— І я також?
— Так! — хитнув головою Зелений. — А ви, товаришу Супопя, вишліть тим часом повстанців з повідомленням до Соколовського, Дяченка, Ангела і Сатани. Повідоміть їх, що ми наступатимемо в напрямку Сквири і Хвастова. а вони...
Зупинився на мить і замислився. Потім вдарив себе долонею по чолі й голосно сказав:
— А я й забув, що сьогодня середа!... Так, от, щоб вони в суботу, або в неділю потрівожили їх трохи зі свого боку... Скажіть, щоб Соколовський йшов на Радомишль, Дяченко на Канев, Ангел на Ніжин, а Сатана на Літин... Що торкається нас, то ми напевне зуміємо себе показати...
В той час в залю ввійшов сторож управи і, зупинившись коло порога, несміливо промовив:
— Може пан отаман чаю хочуть?
— Чаю?! — здивувався Зелений. — Було-б добре шкляночку горячого вихилити...
Сторож зник і через хвилину повернувся з горячим самоваром, вареними яйцями і свіжою булкою на таці. Ставлючи на стіл тацу, він, вже смілійше, заговорив:
— Бачу, що все працюєте тут і нічого ніхто не каже, то сам приніс... Колись я все нашому голові догоджав...
— Спасибі, братіку, спасибі! — сказав Зелений, беручи в руки шклянку.
Повернувся до Супоні:
— Дайте там дещо...
Той тільки плечами здвигнув:
— Та-ж у мене нічого вже немає... — відповів.
— Немає, кажете? — повів бровами Зелений. — А в скарбниці?...
— Все вже вичерпано... Вчора останніх десять тисяч заплатили червонім дезертирам за набої...
— Гм... треба буде поки-що до тутешніх кооператорів звернутися, щоб позичили... Дістанемо від уряду, то віддамо...
— Чи позичать? — завагався Супоня.
— Я гадаю, що так!... — сказав Зелений, шукаючи в кешені. Добув гаманця і довго шпортався в ньому, заким знайшов щось подібне на якісь гроші.
— Візьміть собі! — простягнув сторожеві заяложеного стокарбованцевого білета Центральної Ради.
Швейцар почервонів і простяг руку.
— Нізащо в світі не взяв-би це як плату за послугу, але дозвольте мені взяти на дорогу памятку! — промовив тихо.
Зелений лагідно всміхнувся до нього і став пити чай. Випивши заразом дві шклянки, він узяв шапку і, повернувшись до Проця, мовчки хитнув головою на двері. Проць схопився і вони разом вийшли на вулицю. Два вартових біля дверей, побачивши отамана, стали струнко, але він не звернув на них ніякої уваги і швидко пішов далі.
Обійшовши площу і пройшовши по головній вулиці, він скрізь бачив розставлені варти і наладовані до бою кулемети, що цілком запевнило його за спокій міста. Вертаючись уже до штабу, щоб скоротити дорогу, пішов якимсь провулком. Вийшовши на середину провулка, він раптом зупинився і став прислухатися. Десь, зовсім близько, чулися якісь не то крики, не то співи. Прислухавшись добре, він пішов у напрямкові того гомону і незабаром побачив одгорожене від вулиці високими залізними штахетками подвірря, серед якого стояв ясно освітлений трьохповерховий будинок, а в самому будинку лунали співи, чулися крики і якась дивовижна музика.
Зелений звернув у подвірря і, стараючись бути непоміченим, пішов аж до самого будинку, але не ввійшов у нього з парадного ходу, який був навстіж відкритий, а тихенько прочинив якісь маленькі бокові двері і пішов півтемним коритарем. Ішов просто на світляну смугу, яка падала на коритар з піврозчинеаих дверей і коли підійшов до самих дверей, то став прислухатися. Чутно було, як брязчала посуда, як розбивались пляшки, як навіжено грали разом декілька ґрамофонів і як з добрий десяток п'яних голосів на всі лади виспівував:
"Од понеділка до понеділка,
Випиймо, куме, добра горілка..."
Нахилився і став приглядатися, — хто-б такий міг бути? Бачив богато прибрану залю, в якій усе було перевернуте, а серед залі стояло поставлених в один ряд три столи, на яких стояло безліч пляшок, мисок і два, чи три ґрамофони.
За столом сиділо багато незнайомих, як видно тих, що недавно прилучилися, а серед них сидів зарослий чолов'яга з Видубецького. Де кілька роз червонених і засмальцьованих лиць цікаво нахилялися над ґрамофонними трубами, зазираючи в них і весело, по дитячому, заходилося сміхом.
— Ну, що? — шепнув з заду Проць.
— Нічого. П'ють. Можна подивитись самому. — также шепотом відповів Зелений, стаючи трохи в бік.
Проць нагнувся і став дивитися.
— Ого, так між ними якась женщина!... — сказав сам до себе наче.
— Де? Яка женщина?... схопився Зелений.
— Привели.., Пані начеб-то...
— А ну я сам подивлюся...
Нахилився до дверей і заскреготав зубами. Однако, стояв нерухомо і слухав, що говорили п'яні.
— Одійдіть від зла і зробіть благо... — галасував на всю горлянку здоровий чоловічина з Видубецького. — На якого чорта турбуєте паню?...
— Вола жидівка, а не пані!... — відповідав хтось із гурту.
— А як жидівка, то вже й не людина хіба? — сперечався чоловічина.
— Яка там в біса людина, коли вона з червоними за одно! — озвався той самий голос. — Хай тепер потішить трохи й наше серце...
— Хай потішить! Хай потішить! Правду каже чоловік! — загукали навколо. — Хай потанцює.
Женщина стояла серед них, як осіння тополя. Висока, струнка, вся в чорному, але молода і гарна. Бліде обличчя було шляхетне і горде, як у вельможної пані. Дивлячись на неї крізь шкалгобину в дверях. Зелений згадав чомусь Марусю і в його голові враз виникли думки: — "А що, як зараз так саме заставляють її танцювати які небудь тамбовці, або орловці?!... Ні, цього не повинно бути!..."
В той саме час хтось вискочив із-за стола і схопив женщину в обійми. Та стала боронитися, але дарма. На допомогу тому, комусь невиразному, прискочив здоровенний дядько, по грубих руках якого було видно, що з нього був добрий косар, або молотник. Дядько схопив женщину за груди і потяг до себе.