На Йордан приїхало двох Загоровських, один Семашко, старий Монтовт, з ними Чапличі, Козинські, Гулевичі, а вкінці трьох Бабинських і двох Кирдеїв, які прийняли були польські герби і вважали себе подекуди чимсь кращим від інших бояр. Випадково з'явився також молодий київський вельможа Горностай, який, будучи у Бресті, зачув про з'їзд у Луцьку.
Перед брамою палати уставлено лави для приїжджих гостей, а залога замку оточила майдан, лишаючи вільне місце для змагань. Усім орудував старий Сава, а нагороду мав призначати старий Монтовт. Жінок не було, бо воєвода не мав жінки, тож і боярським жінкам ніяк було їхати до Луцька.
У скаканні перевищив усіх молодий Прокіп Бабинський, який пересадив одним скоком троє коней, уставлених підряд. Заграли труби в честь справжнього молодця, а тоді і молодий Горностай, і шляхтич Іван Кирдей зібрали всі сили й пішли за прикладом Прокопа. Почервонів молодець мов грань і крикнув, щоб поставили четвертого коня. Його привели й поставили поруч із попередніми. Розгнівався Прокіп і скочив, але зачепив ногою за четвертого коня і простятся на піску. Загуділа сміхом товпа глядачів, але старий Сава заспокоїв її, кажучи:
— Сміятися є кому, та попробувати усякому лячно. Відвага й охота не раз більше варті, ніж успіх!
Та ось з'явився між молодими боярами Андрійко у батьковій зброї і, розігнавшись, біг стрілою до підвищення. Усі очі звернули на нового суперника, який аж досі не брав участі у змаганнях. Від брязку важкої зброї здригалися серця глядачів, від ваги залізного лицаря дрижала земля. А ось він уже на дошках підвищення... Скочив і, наче куля з кулевріни, перелетівши понад хребтами усіх коней, став на землі, аж у пісок стопами зарився. Всі остовпіли і замовкли, але потім зірвалася буря окликів. Старий Юрша усміхнувся собі в бороду.
— Що Юрша, то Юрша! — сказав, похилившись до старого Монтовта. Той кивнув головою і, піднявши руку вгору, визнав першу нагороду Андрійкові. Але Андрійко поклонився старцеві до колін і відповів голосно, так що почули його всі гості:
— Спасибі тобі, достойний боярине, за честь, але я хатній, і мені ніякої нагороди не ялося приймати. Це дядькові вона належиться, який мене учив. А як же ж йому давати нагороду самому собі?
В зв'язку з цією заявою меч одержав Прокіп, нашийницю та нараменники — Горностай, а чарку — молодший Кирдей. Усі були задоволені, але найбільше радів воєвода поведінкою свого братанича, і коли молодші бавилися метанням ратищ крізь перстень, він з гордістю розказував гостям про письменність Андрійка та про допомогу в переписці з князем. Розмова зійшла на державні справи, і Юрша закинув немов ненароком, що волинські вельможі не журяться добром своєї землі.
— Правда є! — заявив на це Монтовт.— Про нашу власну шкіру йде річ, а ми й у голову не кладемо, що біда по деревах не ходить. Погляньте, ваші достойності, тільки на Галицьку землю. Де ділося бутне тамошнє боярство? Хто не оляшів, той пішов або незабаром піде з торбами.
З цим погодилися Семашко і Загоровські; Бабинські мовчали, а старший Кирдей спитав раптом:
— А Кердеєвич?
— Кердеєвич? — спалахнув Юрша.— Ох, це пропащий чоловік! Цей відрікся усього, що святе нам усім. Він уже не наш! А хіба ніхто з нас не кине каменем на віру й мову предків та на старий лад, з якого ми виросли? Тому держімся великого князя Свидригайла, бо якщо цього не зробимо, то польська шляхта вижере всіх звідсіля, хто тільки не ходить за плугом. Це голодний народ і не тільки голодний, але й захланний та підступний, як ніхто у світі. Де йде мова про гроші, землю, смерда-каланника, там у шляхтича-ляха не знайдеш ні крихітки благородності, ні тіні совісті. Самому чортові вирвали б вони з горла золото, щоб його украсти та прогайнувати. Горе нам, якщо вони приссуться до нашої землі. Душа шляхти в її калиті, а совість у п'ястуках.
Голосні оклики з майдану перервали мову Юрші.
Уже шість разів підряд вцілив Андрійко стрілою у самий осередок начеркненого на дошці круга. Ніхто не зрівнявся з ним, а тоді Сава, втішений успіхом свого любимця, гукнув по короткій передишці:
— Ану-ко, достойні бояри, попробуйте тепер, хто найшвидше напне самостріл та вистрілить у ціль. Досить уже з нас ігрищ, бо дядько-мороз кусає, як собака. Коли крикну: раз, два, три! — хай кожний хапає за зброю...— Раз, два, три!
Миттю вхопив Андрійко метавку, але, о диво! При колісці, яким натягувалась тятива, не вистачало ручки. Видко, хтось відламав або відкрутив її, і годі було нап'яти лук.
А нап'яти тятиву на метавку було досить важко, бо груба сталева струна була незвичайно туга. Викинена нею київська або англійська стріла пробивала навіть лицарські нагрудники. Тому натягано її воротом на двох коліщатах з двома ручками, якими крутив стрілець так довго, доки тятива не заскочила на зазубець понад язичком. Тільки винятково сильні та вправні лучники вміли натягнути тятиву без корби.
Та ось коли ще всі суперники вертіли гарячково коліщатами, як Андрійко миттю придавив свою метавку до землі животом, нап'яв тятиву руками, аж у суставах хруснуло, наклав стрілу, а у наступну хвилину сьома стріла аж по визубці вбилася в осередок круга побіч попередніх.
На це Сташко почервонів і відклав метавку, а за його прикладом пішли й усі інші боярчуки, визнаючи голосно, що такого лучника, як Андрійко, не було ще на Волині. Старий Монтовт не прийняв на цей раз відмови хлопця, сотня київських стріл дісталася таки йому, і ніхто із суперників не заздрив його визнанню й нагороді.
Андрійко подякував як слід, але видно було, що щось його сильно бентежило і дратувало. Віддав стріли служебному татаринові, а сам почав розшукувати ручку від своєї метавки. Знайшов її у снігу, недалеко того місця, на якому поклав був метавку після шостої стріли, і замітив, що її відкрутив хтось дуже вправно і швидко під час передишки. Показав самостріл Саві, а той аж спалахнув з обурення, що така погань могла трапитися між благородним боярством.
— Це нечуваної — сказав він.— Хай бог поб'є проклятого підлюку! Не було ще такого, відколи мене ноги носять... Ах, я здогадуюсь! — крикнув він раптом і, насупившись, схилився до вуха Андрійка.
— Бережися, боярине, Сташка! — сказав пошепки.— Я присяг би, що це його діло, бо як тільки побачив, що ти й без корби обійдешся, то чомусь вельми збентежився і спустив метавку...
І тоді знову відчув Андрійко до молодого ляшка таку саму огиду, як тоді, коли він йому пояснював каверзи польських панів.
Тим часом старші померзли, бо сонце давно вже зійшло з полудня, а й мороз надвечір окріпнув значно. Дворецький Юрші попрохав усіх на вечерю, і старші подалися у палату. Тільки старий Сава давав накази залозі та службі, а Андрійко, скинувши зброю, допомагав роззброїтися Горностаєві та іншим молодцям.
Вперше бачив тоді Андрійко молодих людей свого стану в більшому гурті, та вони не зробили на нього доброго враження. Кожний із них розказував тільки про свої подвиги та покликував на свідків своїх стайничих або приятелів. Один тільки Горностай сміявся з товаришів та кепкував:
— Дивно мені, що ви собі самі ще не набридли дома. З'їхалися на ігрище, та, замість побалакати про щось путнє, возяться з собою, мов кіт із окунцем. Кожний себе підхвалює, наче хто його збирається купити.
Хлопці засоромились і замовкли, а потім подалися у лицарську залу, яка займала собою всю ширину палати. При довжелезному столі засіли всі гості разом із господарем і, випивши по великому кухлеві гарячого меду з корінням, прийнялися за їду. За гістьми пішов і Горностай, а до Андрійка підійшов Сташко й потягнув його за рукав.
— Андрійку,— сказав він,— у нас є до тебе діло.
— Яке саме? — спитав Андрійко похмуро, майже вороже.
Лице Сташка роз'яснилося приязним та облесливим усміхом.
— Коби-то моє діло, то я полагодив би його й на морозі, але це не я, а моя пані...
— Старостиха?
— Так! Чого ж дивуєшся? Лицарська дама може покликати лицаря, а він мусить її послухати, чи хоче, чи ні. А моя пані просить.
Андрійко почервонів. Уперше зустрічався він із цим казковим світом західного лицарства, про який чував так багато. Лицарський звичай, який розцвів на заході, не прийнявся на Литво-Русі майже зовсім, бо не лежало у вдачі руського народу відділювати від себе поодинокі стани непрохідним проваллям, а розподіл приходив аж із польськими порядками. На Русь прийшло зате лицарство казковою появою, яка виросла на підкладі споминів про хрестоносні походи, і втілилося на очах усіх у битвах над Ворсклою та під Грюнвальдом. І хоч у обох цих боротьбах сіра маса народу розбила блискучі лицарські полки, та блиск залишився у спомині, наче дуговий блиск скляної кулі, розбитої каменем. І як мріє аскет про строкатий круговорот життя, як розпусникові сниться тиха пристань у келії монаха-аскета, так і Андрійка потягла якась незборима сила за Статком.
"Дама у неволі... привикла до поклону і лицарської служби благородних, сидить у заперті і прохає його до себе. Чого? Навіщо? Може, забажає визволення?.. Ба ні, вона знає, що він... А якщо не знає, то Сташко скаже їй... Ах, вона, певно, тільки якоїсь невеличкої послуги попрохає, а він... він не лицар, то правда, але самітній жінці завжди слід допомогти. На це не треба лицаря. Це знає на Русі кожний мужик, що не раз виоре й викосить безпомічній вдові сусіда..."
— Пані прохає, то ходім! — сказав він і рушив за переможно усміхненим Статком.
Пані Офка прийняла Андрійка біля комина, в якому горіли грубезні поліна червонявим полум'ям. У невеличкій, килимами вистеленій кімнаті було тепло і затишно, а якісь ніжні пахощі наповняли повітря. На пані Офці була легка, жовта, глибоко витята сукня, з широкими короткими рукавами, а на голові пишна зачіска з блискучим діамантом над чолом. З-під досить короткої сукні виглядали у оксамитних черевичках маленькі ніжки, які спочивали на подушці. Побіч подушки стояв низенький стільчик, а на комині біля вогню — червона шовкова стяжка та золотом шита хустина.
Навчений Сташком молодець прикляк на одно коліно і поцілував кінчики пальців поданої руки, потім встав і у покірній поставі неначе ждав наказу пані.
— Вітай, лицарю! — почувся мелодійний голос красуні.— Вітай і не стій переді мною, як винуватець на судищі, тільки сядь ось тут і послухай слів, які тобі бажаю сказати.
М'яка рука жінки доторкнулась вдруге руки молодця й вказала йому на стільчик.