То супроти цього, хоча б поляки були тереново й організаційно в найгірших умовах, гетьман не міг рахувати на перемогу, не маючи основних для бою частин. Тому він, лише маневруючи вздовж волинського пограниччя, вводив поляків у непевність, змушував їх пересувати табір і чекав на татарську орду, щоб маючи уже бодай легку кінноту, дати полякам бій, заскочивши їх серед безладного руху.
Тимчасом орда йшла трьома групами. Головні сили, що становили дві третини всієї орди, йшли по середині, решта ж кінноти на правому й на лівому крилах. Денно орда проходила шість миль (45 км). Із наближенням орди до воєнного терену Хмельницький пересувається на північ, щоб охоронити татар від польських під'їздів, засідок та розвідки. Тому переходить таборами під Вишнівець, а за собою нищить переправи й греблі, куди могли б перейти польські відділи.
В суботу 8-ого червня під Ладижином хан приєднався до українського війська, а в понеділок, 10-ого червня козацька сторожа розбила дві польські хоругви, що були в під'їзді.
Польські вістки з 19-ого червня подають, що Хмельницький став уже табором на болотах під Вишнівцем. Тут військо спочивало декілька днів, а сам гетьман виїхав на той час із кількатисячним відділом добірних козаків у невідомому напрямі, правдоподібно, на особисту розвідку та для вивчення місцевости. Реляція 26-ого червня доносить, що Хмельницький стоїть головною квартирою під Колодним і звідси розіслав загони аж до річки Стиру.
Та вже 28-ого червня поляки довідуються, що Хмельницький знову завернув під Збараж і знищив за собою всі переправи. Польські джерела здогадуються, що причиною відступу мала бути, дрібна зрештою, невдача козацького загону під Оликою. Це викликало в польському таборі надію, що Хмельницький завертає вглиб України.
Отак гетьман, зручно маневруючи, чи то справді розкладаючи сили в різні райони, а чи, може, розпускаючи вигадані вістки, мав на меті втягнути польське військо на догідну для себе місцевість і покінчити боєм там, де йому самому було б найкорисніше, а саме — на такій місцевості, де польська важка кіннота не могла вповні виявити себе в бойовій акції.
Після Берестецького бою поляки здогадалися, про що йшлося гетьманові. Він хотів, — пише сучасник, — "втягнути нас у багна, болота, ліси й лози та розправитися по-зборівськи й по-пилявецьки різними фортелями".
Хмельницький хотів виграти час через те, що татарська кіннота спізнилася. Гетьман чекав на хана, чекав на внутрішній моральний розклад польского війська, може, ще й на наслідки викликаного козацькими емісарами повстання в Польщі (Костки-Напєрського й інших), а може, й на диверсію Москви або Туреччини.
До цього маневрування причинилася ще й постава самого хана. Вона була хитка й неясна. Та врешті, з приходом хана необхідно було покласти кінець ожиданню. Також і в козацьких таборах зростали пошесті й нищили військо. Ще 16-ого червня Хмельницький вислав в Україну 200 возів з недужими козаками. У винищених околицях зростав голод, а доплив харчів був невеликий, бо ж із перенесенням польського табору під Берестечко козацькі загони були змушені нищити Волинь, щоб позбавити польське військо харчів і паші. Тому козацькі загони заходять досить далеко поза Дубно, Почаїв і Острог, руйнують околиці й переводять мобілізацію Полісся. Повстанці приходять таборами з харчами, з добичею і з пашею.
А коні це була найбільша турбота гетьмана. Хмельницький мав подостатком справної козацької піхоти і тому приймав лише кінних і добре озброєних повстанців. Як зізнають бранці з повстанського полку — в польському таборі: "хто приходить піхотою, відсилають назад".
Врешті-решт коли Богун розгромлює польські передові полки, і поляки завертають назад під Берестечко, Хмельницький переходить через Козин і, форсуючи на дві переправи річку Пляшівку в півтора милі понижче польського обозу, стає на берестецьких полях, віч-на-віч проти сильно укріпленого польського війська.
Місце бою. Польське військо йшло з Сокаля вздовж річки Спасівки і річки Судилівки трьома шляхами; південним через Вигоду і Стремильче, середнім — почерез Фусів і Стоянів північним берегом річки Судилівки, та північним — почерез Любачівку понижче річки Липи.
Переправилися через річку Стир, стали під Берестечком на правому березі річки й окопали табір, що від тилу спирався на річку й місто, праворуч доходив до лісу, а ліворуч — до багон. Перед табором простягалася велика піскувата рівнина з невеличкими горбами. Рівнина припирала від півдня й від південного заходу до густого великого лісу, від півночі — до річки Стиру, а від північного сходу до річки Пляшківки. Ті річки плили серед глибоких і недоступних багон, порослих багонним чагарником. Від південного сходу місцевість була відкрита й лише з тієї сторони могли прийти козацькі сили.
Місце бою, де станув польський табір, було догідніше для поляків, ніж для Хмельницького. Рівнина була доволі широка для розгорнення польських сил, а заразом ліс і багна не дозволяли козакам на флянковий обхід. Щодалі то рівнина все більше звужувалася і в місці, де мав розгорнути своє військо Хмельницький, не було вже змоги використати всіх українських сил якслід.
Тактика Хмельницького зводилася в основному до того, що бій починався на крилах, і після фронтального наступу, виконаного силою піхоти й вогню, знаходив свою розв'язку знову на крилах: кіннота обходила їх і нищила олійність ворога, заходячи навіть на його тили.
На берестецькому терені ця давня українська тактика натрапляла на величезні перешкоди, а до того ще й не можна було якслід використати татарських сил, що мали за завдання виконувати флянкову акцію проти польського війська. Татарська й козацька кінноти були змушені оперувати вздовж польського фронту, бороненого сильним вогнем артилерії й піхоти.
Та все мінялося в разі, якщо б бій програли поляки. Тоді не маючи іншої дороги відступу, як лише повільну й важку переправу почерез Стир, були б вповні віддані в руки Хмельницького.
Поляки були свідомі цієї небезпеки і це викликало чималі суперечки в їх таборі. Були спротиви королівським наказам і ту небезпеку висовувано там тоді, як поважний арґумент за перенесенням табору в інше місце.
Українське військо прийшло з південного сходу й зайняло найвищі горби: 216 м, 228 м і 223 м. Терен давав змогу розгорнутися лише отабореній піхоті. Козацька й татарська кінноти правого українського крила, стиснуті піхотою й багном, не могли виконати якслід своєго завдання й почасти оперували в грузькому терені. Подібно й татарська кіннота лівого українського крила не могла маневрувати на польське праве крило й була змушена наступати майже фронтально на польські головні сили.
Таким чином місце бою було небезпечне для поляків і невигідне для українців. Недаром Хмельницький хотів відтягнути короля з-під Берестечка; та й більшість польських старшин теж не була вдоволена з обраного місця бою.
Але як ми вже бачили, обставини склалися так, що і українські і польські війська, хоч нерадо, але мусіли станути під Берестечком.
БІЙ (І фаза). Перші дрібні сутички передових козацьких і татарських кінних загонів, що їх вислав Хмельницький для розвідки, почалися в середу, 28-ого червня.
Підступаючи під польський табір, ті загони розбили відділ польської челяді, що вигнала коні на пашу на віддаль декількох кілометрів від табору, і так здобули для себе кілька тисяч коней.
Около полудня козацькі й татарські загони появилися перед польським табором. Проти них виїхали відділи польської кінноти, і між іншими також Я. Вишневецький. Ці відділи козаки розбили і під вечір герці припинилися.
Другого дня, в четвер, 29-ого червня билися передові козацькі й татарські полки. Польські кінні полки, що вийшли в поле під проводом великого коронного гетьмана М. Потоцького, не мали опертя об таборові шанці та через велику віддаль не могли користати з вогневої підтримки власної артилерії. Після довших сутичок бій розгорівся й закінчився кривавою невдачею для поляків. Татари вдарили на ліве польське крило й, обстрілювали його з луків, зайшовши від заду та відділили польську кінноту від табору. Наступ козаків на праве польське крило скінчився розгромом полку С. Чарнецького й гусарської хоругви Потоцького. З величезними втратами в людях і знатних старшинах поляки спішно завернули до табору. На цьому закінчився бій, бо українська кіннота не могла наступати своїми дрібними силами на укріплений табір.
Тогочасні польські реляції подають, що в цьому бою був присутній Хмельницький. Самі поляки не могли надивуватися тій скорості та справності, з якою козаки розгорнули свою кінноту й кинули її в бій.
Того ж дня переправилася через річку Пляшівку перша частина козацьких головних сил і частина табору.
Вислід вступного бою заповідав полякам невеселі вигляди на майбутнє. Все ж таки успіхи українського війська треба приписати в великій мірі місцевостевим умовинам. Порівняно невеликі числом воюючі відділи української й татарської кінноти мали змогу переводити акцію на крила польських полків.
Вночі відбувалися в обох таборах воєнні наради. Хмельницький рішив розпочати облогу польського табору, розраховуючи на малу витривалість поляків у бойових невигодах і на нелад серед війська й вищого польського проводу, про який був знамените поінформований. Томущо звечора і вночі цілий козацький табір і орда перейшли річку Пляшівку, можна було зайняти всі переправи і зі світанком стати в полі готовим до бою.
В польському таборі рішено почати головну битву зараз зранку, доки українське військо приготовиться до бою. До цього рішення змусила поляків акція козацьких відділів, що підійшли щільно під польський табір і недозволяли нікому з нього вийти. Коням, запертим в таборі, загрожував голод, а тоді стала б безсилою й кіннота — головний польський козир. Одночасно рішено станути новим тоді строєм, на західньо-европейський зразок, "в шахівницю", себто на переміну відділами піхоти, кінноти й артилерії.
Удосвіта, в п'ятницю 30-ого червня польське військо в силі 80.000 люда виступило перед табір. Решта, головно челядь, озброєна рушницями й копіями, залишилася в таборі, і обсадивши вали.