Якийсь час старий стояв під ним, задерши догори голову та стиха шепочучи щось собі під ніс.
– Рости, дубе, – мовив нарешті на прощання, – не забувай того, хто поміг тобі до Дажбожого світла пробитись.
Нарешті крутим схилом рушив далі вниз, аж доки не заблищала на дні балки синя вода вузенької річечки. Ошую, кількома сажнями вище її урізу, стояли, майже поруч, ще два дуби, що були вже справжніми велетами, – височезні й у два обхвати кожен, – саме до них вела протоптана стежка. На зритій глибокими тріщинами корі обох дерев висіли, почеплені на вбиті в стовбур кабанячі ікла та ясенові тиблі[229], вибілені негодою черепи турів і лосів, вкрита іржею давня зброя. Кришень не оминув і ці дуби:
– Прощавайте й ви... – і знявши з пояса чималий ніж у шкіряній ножниці[230], повісив його на турів ріг: – А се тобі, Громовержцю[231], як по весні прокинешся.
Спустився до води, де під осикою, припнута кропив'яним ужищем до її підмитого водою кореня похитувалась дубова довбанка з липовим весельцем, без поспіху сів у неї та відв'язавшись, вправно відштовхнувся від берега. Течія враз підхопила однодеревку і Кришневі гребти за водою було легко – дуби хутко зникли з очей, сховавшись за поворотом високого й крутого берега.
За більш, як два по сто літ, всяке траплялося в житті роду. Так само, як міліють і пересихають часом озера й річки, так змілів і вцілілий, нескорений уламок коропського роду – до того, що в живих лишився один тільки Кришень.
Коли родився він на світ, в городищі їхньому було більше трьох десятків жител. І сам Кришень мав не лише братів та сестер, але й жону з дітьми: двох синів і наймолодшу доньку, отцеву любленицю. Впевнений був змолоду, що рід їхній тільки зростатиме, а Доля[232] бач, як повернула... Від неї ж мав і важкий тягар відання. Віщим – тим, хто наперед може відати, а до того ж іще й гонихмарником був старий волхв Кришень. Коли прийшла визначена Сварогом[233] година, почало відкриватись йому те, що буде. Хто б тільки знав, яка то важка ноша – для простого люду вона непосильна! Тільки спілкування з Богами й дає сили тримати її в собі, ні словом, ні ділом не виказуючи перед іншими своє відання.
А все одно той тягар не зігнув спину Кришня та й хода лишилась досить легкою, хоча давно забулось, коли востаннє бігав: чи не тоді, як усвідомив, що вготував йому Суд[234] непросту долю піти до Сварги* останнім пасемком диму від згорілої в часі скіпки людського роду. Коли прийшло до нього те розуміння, душу огорнула щемна печаль. Та була вона водночас і світлою: скільки разів за довге своє життя бачив він, як восени падав із старого дерева останній листок, а на весну воно вже не вкривалось ніжною зеленню... Людям у дерев слід повчитися, як смерть приймати. Нема при Роді нічого вічного і коли навіть старі Боги були ним рожденні, то і в них мусить бути свій кінець, а що вже казати про людей?
Страху в нього не було. Який страх, коли є Вирій і пращури давно на тебе зачекались? Одного не розумів: раз лишився самотнім, то хто кладу[235] над ним зведе і як без її диму втрапить на небо його душа? Та Богам відомо все наперед, тож настала нарешті година, коли повідав йому Велес про Кінець часів і велів рушати туди, де під спудом чужої віри б'є джерело роду: нехай і замутнене відступництвом, чужинцями скаламучене, а все одно рідне. Кришень тою звісткою був неабияк втішений і хоча й сумував, що покидає рідні могили, та однак з легкою душею рушив у останню путь.
За все своє довге життя Кришневі в Коропі, що був колись чужинським князем наречений Хоробрем, довелось бувати двічі: першого разу коли старий волхв Перегуд готував його до посвячення у волшебники[236], вдруге – коли сам став волхвом. А коли щось і непокоїло, так лише одне: чи стане в нього сил на дорогу? Сплавитись за водою до Десни просто, там же, щоб потрапити в деснянську протоку і нею дістатись города, доведеться спочатку чи не дві версти гребти проти течії... Та коли вже Боги явили свою волю, то й сил додадуть за потреби.
Недарма пращури річку Бистрицею нарекли. Хутка течія давала змогу відпочить. Кришень здебільшого веслом тільки правив і тоді навіть вода не жебоніла під облавком, довбанка линула собі серед струменів усіяної жовтим листом течії, а що останні літа старий волхв жив лише згадками, то вони й тепер просочились в його сьогодення тихо та непомітно, наче вода у розсохлий човен: гай-гай...
... Того Христового жреця рідні Боги послали Кришневі, щоб випробувати його мудрість. А він не справився... Не зміг як слід розтлумачити волю Богів. І донині не відає в чому саме він схибив. Мав покинути пораненого в діброві? Не по Кону се... То що виходить: слід було на прохання Овдія відпустити його та навіть більше – доправити в самісінький Хоробор, отой ненависний княжий гадючник, що поглинув колись рідний Короп? Хіба ж могли Боги саме цього вимагати від свого волхва?! Та й Кришень запобігти тому не зміг навіть попри жертву, що її мимохіть, не з доброї волі, приніс тоді давно Богам. Можливо, все так сталося через те, що дуже побивався й жалкував по ринесеній жертві, тоді, як Богам до вподоби лише жертва чесна, без жалю? Що власне людське поставив над загальним волшебним?
А однак, не вкладалася Кришневі в голові така воля Сварога, Суда і Долі. Мусив віднайти ту відповідь, яка розставила би все на свої місця, і лише за тим уже й помирати. Тож у котрий вже, незліченний просто, раз топтався Кришень думкою по колу й по колу, й по колу.
... Та настороженість, що перші дні була в Кришня до Христового жреця, поволі зникала. Мав він вигляд звичайного молодесенького уноші з ріденьким ще русявим пушком на обличчі, великими темними очима і якби не та борідка, то був би більше схожий до унотьки, ніж до майбутнього мужа. Згодом повідав про себе, що народився хтозна й де, – аж у грецькій землі, – за два місяці шляху звідси. Від рани оклигував чи не п'ять тижнів[237] – надто хирлявим був, слабосилим: грек, одним словом, – що ти з нього візьмеш? Вутлість тіла порятованого від смерті чужинця вражала всю весь: "Що ж за прокорм такий у грецькій землі, коли отакі там люде кволі живуть?!" Серед мужів те зневагу викликало, тоді, як у жон – жалість до уноші з чужинським іменем Овдій.
Одна лиш Благиня, онука Кришнева, не бачила, здавалось, нічого дивного в ньому і за першої ж нагоди прагнула опинитись поряд з пораненим. Не так вже й багато днів минуло, як поміж ними зникли всякі перепони: стиха про щось розмовляли, часом, забувши про все на світі, заходились сміхом і Кришень бачив, як горіли від захвату очі його онуки. Благиня була унотькою хоч куди, вже би й заміж пора, так з-поміж своїх у весі не парувалися – покон[238] не дозволяв, а чужі таку красу ще не надибали: дуже й дуже рідко хтось із сторонніх до них заглядав.
Серцю не накажеш: Шумило, брат Благині вдруге, таємно сох по ній, та тільки хто про те в роду не знав? Знав і сам він, що не судилося обом у парі бути, а все ж ні дивитись на інших не хотів, ні тим більше йти кудись світ за очі суджену шукати – так і маявся, сердешний, на подив усієї весі: невже ж ото світ клином на Благині зійшовся? І Кришень, звісно, все те бачив, часом і підсміювався в бороду над Шумилом, що доводився йому онуком так само, як і Благиня. Турбуватися причини не було – дівка до Шумила ставилась байдуже, тобто, лише, як до брата, не більше.
А з Овдієм, чуло Кришневе серце, все творилося по-іншому, дарма, що далі розмов та смішок, – видно ж було, – справа в них ще не дійшла. Десь насподі тліло в обох і коли їм за малістю літ було те невдогад, то старому на шостому десятку, хоч би він і волхвом не був, бачилось усе так ясно, наче вушко в голці проти сонця. Тож влучивши годину, коли були з Благинею удвох, спитав так, ніби знічев'я:
– Про що се ви так довго нині воркували, га?
Благиня безтурботно махнула рукою:
– Овдій таке мені повідав! Рече, що в їхнім городі, де жив колись, укриті золотом стовпи стояли, а житла там із каменю й такі високі, як наші сосни – люде одні поверх інших живуть, і все довкола мощене камінням, щоб не було грязюки в хатах. А ще в тім городі, з міді роблена, лежить воляча голова завбільшки з воза і в ній, коли спіймають татя, смажать, трапляється, сердешного живцем!
– Казки... – буркнув Кришень.
– А от і ні! – уперлась раптом онука і одразу знітилась, бо раніше ніколи й помислить не могла, щоб дідові упоперек слово сказати.
Та невже ж на Небі намірились попарувать Благиню з Овдієм, а він не годен Божу волю для себе як слід потлумачити?! Кришень ніяк не міг повірити, що бриклива дівка Доля намірилась подібним чином позбиткуватись над волхвом, а через те і віри він в таке не йняв, хоча і взявся відтоді пильнувати за обома.
Молодий рюєн[239] народився по вінця сповнений дощем: старий Род, розчинивши небесні хляби[240], два тижні вволю напував стомлену літніми трудами Матер[241]-Сиру землю. Вродили рясно губи, а особливо білий гриб і жони з унотьками та отрочатами подались до пущі їх збирати: аби холодною зимою ласувати соленими та сушеними дарами Рода. Вже чулися перші реви переповнених хіттю биків: тури, лосі й олені шукали в пралісі суперників, аби в поєдинках завоювати право на продовження власного роду.
Осіння година не менш золота, ніж весняна. Як не змарнуєш її, то холодною зимою всякого прокорму матимеш вдосталь: зерна і м'яса, риби й горіхів, губ і коріння. Під синьою Сваргою[242], понад Десною Род сіверянам усе щедрою рукою відміряв – аби тільки не лінувалися люде брати те, що часом просто під ногами лежить: нахились та й візьми.