Він має владу над усіма лісовими звірами та птахами, але полюбляє лише одного Клишоногого: той його вірний слуга і помічник. За це Лісовик дав своєму улюбленцеві відання про мед, через що люди і прозвали того Ведмедем.
Усі ловці, що йдуть по дичину до лісу, просять дозволу на вдале полювання у його володаря – Лісовика. Зуміє задобрити його ловець – буде зі здобиччю, ні – повернеться з пустими руками.
Бориня витяг з-під кожуха окраєць житнього коржа, посолив його і підійшов до товстезного напівзотрухлого соснового пня. В дуплах чи корінні саме таких пнів лягають на зимовий спочинок Лісовики.
– Лісовику, володарю лісу нашого і всякого звіра в ньому, – почав він молитву, кладучи під пень свою пожертву, – хоч і спиш ти о цій порі, а все одно, я знаю – чуєш мене: не гнівайся, що ми крадькома прийшли у ліс. Ти завжди був добрим до мене і ніколи не обділяв здобиччю. Обіцяю, що і цього разу, як дозволиш мені вбити лося, віддам тобі не лише його череп, але й печінку.
У лісі ще залишалися легенькі сутінки, проте Бориня, рушивши після молитви вперед, упевнено тримав напрямок. Зовсім поряд із Ужеттю, тільки трохи вище того місця, де тепер стояв Паоло, вони нарешті помітили свіжі сліди лося.
– Бик, – переконано проказав Бориня, – у нього слід округліший, ніж у корови. Великий!
Він вважав себе досвідченим ловцем, хоча ще жодного разу не вполював лося. Перейшовши по льоду Ужеть, рушили по сліду далі і скоро побачили ще теплий послід сохатого.
– Я ж казав – бик! – задоволено прошепотів Бориня, вказуючи на округлі горіхи звіра, бо навіть кожен отрок знає, що послід лося-бика кулястий, а лосихи продовгуватий.
Через якихось півсотні кроків вони помітили попереду, ще досить далеко, на краю осикового підліску, здоровенну чорно-буру постать сохатого. Бориня рукою подав Сиверові знак бути обережним і ловці, скрадаючись за товстими соснами, почали забирати ошую, підходячи до лося з-під вітру.
У лося добрий нюх і він далеко чує, але погано бачить. Свіжий пухнастий сніжок при слабкому морозі і не рипне, він настільки добре глушить кроки, що братам вдалося непомітно підійти до бика з підвітряної сторони сажнів на п'ятнадцять.
У лісі стало вже зовсім видно. Вевериці, котрих у їхьому бору завжди було безліч, повилазили з дупел і то тут, то там обтрушували з соснового віття сніг, перескакуючи у своїх справах з дерева на дерево. Кілька разів сніг сипався Жаданичам за шию, та вони того майже і не помічали; Сивер, що був у кількох аршинах за Боринею, добре бачив лося: той стояв на самому краю молодої осикової порослі лівим боком до них і якось повільно,немов замислено, об'їдав верхівки деревцят. Здоровенний, у сажень зросту, з високим горбом на холці, вже комолий[101], бо скинув свої лапаті роги ще пізньої осені, з довгою витягненою мордою із навислою верхньою губою, з сережкою-бородою у піваршина завдовжки, що теліпалася на шиї, сохатий виглядав настільки могутнім проти Борині з його луком, що Сиверові стало трохи не по собі, але він узяв себе в руки, коли згадав, чому саме вони з Боринею вдалися до ловів: "Щонайменше тридцять пудів[102]" – прикинув на око вагу звіра Сивер і вже уявив, яка радість буде для роду, коли вони самотужки вполюють цього лося. Він вірив своєму старшому братові, вірив його ловецькій удачі.
Бориня тим часом, наклавши на лук стрілу із широким мисливським накінечником, підняв його й почав натягувати, але сохатий зробив крок уперед і уноша опустив зброю: дерева попереду заважали зробити смертельний постріл. Трохи постояв і роздивившись, що й до чого, тихесенько, без жодного звуку, почав скрадатися вперед і лівіше, аж доки не опинився за наступною сосною. За ним, наслідуючи у всьому брата, перебрався до нової хованки і Сивер. Звідси йому було ще краще видно лося: його темно-буру, до чорноти, шерсть, що аж вилискувала; високі, знизу до половини світло-сірі, ноги, через що вони виглядали неначе загорнуті в онучі; коротенький хвостик, що ворушився туди-сюди, певно, від задоволення: мозок Сивера відмічав кожну подробицю, а час для нього тягнувся неймовірно повільно, як тягнеться загуслий мед, коли намагаєшся вилити його з туязя.
Тим часом Бориня обережно визирнув із-за сосни і ледве зібрався приготуватись до пострілу, як лось припинив їсти і повернув голову у їхній бік. Брати завмерли за соснами. Виглядаючи краєчком ока з-за стовбура, Сивер бачив, як бик підняв голову і почав втягувати ніздрями повітря, потім завмер... довгі його вуха поверталися у різні сторони... отрок похолов – "зараз він нас почує" – подумалось йому, коли ж це звір, певно заспокоївшись, знову почав їсти.
Бориня одразу ж, більше не вагаючись, але й не роблячи різких, поспішних рухів, поволі виступив з-за дерева, підняв лук, із видимим, прямо-таки надмірним зусиллям, аж перегнувшись у поясі і лука звівши догори, натягнув тятиву, потім опустив зброю, цілячись у лося, завмер на якусь мить, і стріла враз спорснула з кибиті, а затим почувся знайомий обом звук, з яким стріла входить у живу плоть – чпок!, а сама вона щезла, мовби й не було.
Лось потужним стрибком, ламаючи густий осичник, зірвався з місця і тут же неначе розчинився серед сіро-зелених хащів підліску, лише ще якийсь час чути було тріск та сніжок ніжним маревом осипався з верхівок молодих осичок. Бориня ж так і стояв нерухомо, тільки шуйцю з луком опустив донизу. Десницю він застережливо підняв догори, мовляв, стій, Сивере, там, де стоїш і не рухайся.
Коли нарешті все стихло і тріску вже не було чути, Бориня повернувся до брата і з легенькою гордовитою усмішкою тихо промовив:
– Усе... Не будемо поспішати – нехай доходить спокійно, пощо мерця турбувати?
Сивер ладен був розцілувати брата, котрого і так любив, а з цього ж часу Бориня ще виріс в його очах і став врівень з іншими, набагато старшими від нього, братами, дарма, що жив лише сімнадцяту зиму!
Вони ще трохи почекали, хоча обох так і підмивало кинутися вперед, по слідах здобичі; Сиверові було навіть помітно, як Бориня злегка тремтів від хвилювання; нарешті, стримуючи себе, вони рушили до того місця, де стояв сохатий.
Там, де звір відштовхнувся усіма чотирма ногами, сніг був зритий разом із мерзлим мохом до самого піску, а вже через сажень вони помітили на осичках яскраві плями крові. Далі більше – бризки крові були помітні навіть на пухнастому снігу. Широкий і дуже гострий накінечник мисливської стріли заподіяв сохатому велику рану і його смерть від втрати крові була неминучою.
– Добрий постріл, Борине! – по-дорослому повагом проказав Сивер: – кров яскрава і з пухирцями – ти пробив йому легені.
– Я мітив у серце, – відповів брат. – Гадаю, стріла зачепивши його, пройшла і через легені – бачиш, одесну від сліду кров світліша і яскравіша, ніж ошую. Тільки от стріли щось ніде не видно.
Зламану стрілу вони знайшли досить швидко.
– Пройшла наскрізь, але, певно, оперенням застрягла в тулубі. Він зламав стрілу, зачепившись нею об осичину, – Бориня пильно роздивлявся стовбури. – Авжеж, ось об цю: бачиш смужку крові на корі?
По слідах їм було добре видно, що лось, незважаючи на смертельну рану та досить густу осикову поросль, спочатку ішов великими стрибками, потім, вирвашись із гущавини, перейшов на рись, але чим далі, тим крок його ставав більш невпевненим та нерівним – давалася взнаки велика втрата крові. Як не тремтів з нетерплячки Бориня, проте йому вистачило здорового глузду не поспішати самому і стримувати від поспіху Сивера, рухаючись поволі, зупиняючись та роздивляючись закривавлений слід сохатого.
Він зайшов досить далеко, певно, стріла не ушкодила серце, а пройшла поряд із ним, інакше сохатий мав би вже впасти. Лось ішов не по прямій, почав вибирати острівці соснового та осикового підлісків, певно, підсвідомо намагаючись сховатися від підступного ворога; ішов уже затинаючись, нарешті, пройшовши більше, ніж півверсти, зупинився – надто багато втратив уже крові і слабкість долала його. Брати помітили сохатого ще здалеку і теж зупинилися, аби не лякати, бо тоді він може забігти ще далі; могло б так статися, що й не знайшли б його взагалі. Вони нетерпляче чекали, бо обом здалося, що почулися далекі чиїсь вигуки – чи ж не їх то хопилися? Кому захочеться потрапити під важку гарячу руку старших, дорослих уже, братів?
Проте, їм ще довгенько довелося постояти, а, можливо, то час тоді так повільно цідився для них, доки бик, рушивши знову і пройшовши лише кілька кроків, нарешті хитнувся, ноги його підкосилися і він упав. Вони підійшли ще ближче, до лося залишалося хіба що сажнів десять, і весь час придивлялися: коли ж це скінчиться? Було видно, як бик час від часу перебирав ногами, навіть силувався піднятися; нарешті судома пробігла по тілу – все?
Їх таки шукали – на цей раз вони не тільки почули вигуки, але й розрізнили басовитий голос Волота. Бориня не витримав: вихопивши з ножниці мисливського ножа, він рвонув до лося – збирався дорізати негайно, бозна навіщо, – можливо, щоб ніхто не відняв у нього право на звитягу.
Сивер не встиг навіть оговтатись від несподіваної поведінки Борині, а брат уже добігав до лося, добігав спереду, не зі спини, і тут Сивер із жахом помітив, що лось знову заворушився і піднімає голову...
– Сті-і-і-й! – він заволав несамовито, дико; йому враз перехопило подих... А Бориня, не в змозі зупинитися, був уже перед лосем і раптом, неначе переломився у поясі навпіл, і Сивер навіть на відстані із подивом побачив, як луснув на спині у брата кожух і з тієї дірки в кожусі виткнулося щось темне, незрозуміле, чуже...
Бориня упав, як падає зламане буревієм дерево: лось останнім передсмертним зусиллям лівою ногою пробив його наскрізь. Він помер миттєво, певно, навіть не зрозумівши, що сталося.
Сивер заціпенів, не в силах рушити з місця: ноги не слухалися, були важкими, немов із свинцю; навіть жодного слова не вдавалося виштовхнути з горлянки – жах від побаченого скував його волю.