Удень річка ще соромиться свого безсилля перед цим невідомо як вирослим у степу камінням. Але зараз ніч, а ніч приносить лагідність.
Ількові віриться, що Софія прийде на могилу свого сина. То було б добре, якби вона привела його на ту могилу. Тоді вже знатиме напевне, що вона вбивця. Але не вона сама, а й пресвітер Іоанн. То від нього вона чекала дитину. І, коли пресвітер дізнався про це, на кілька місяців зачинив її у хаті Щербанихи. Заборонив Ількові навіть згадувати про неї. Мав казати, що поїхала кудись до рідні. А найліпше взагалі мовчати і молитися.
Софія хотіла сина. І, напевне, мала б його, Ількового онука! Люди нічого того не знають, але ж він знає. Що вони зробили з ним? Куди поділи? Софія клялася, що пресвітер привіз стару знахарку, звідкись аж з Буковини. Вона примусила її пити зілля, а потім сказала, що дитини у неї не буде.
Ілько не вірив тому. Гадав, що онук живий. Тільки пресвітер віддав його комусь із сектанток, а Софію примусив мовчати. Але з часом переконався, що це не так. Якби син був живим, Софія страждала б ще більше. Вони умертвили його. І вона знає, де його могила. Ходить на неї. Але потай, аби ніхто не дізнався про той злочин. Ількові хоч би побачити, де та могила, або напевне знати, що нею стала ріка. То він би приходив сюди і молився. Спокутував би тут усі доччині гріхи, щоб господь не карав її.
Софія повертається до дідової хати. Йде так, наче не може лишити чогось, проте мусить.
Між тим каменем, на якому сиділа, і берегом, у траві Ілько натрапив на хрестик. Невеличкий такий, збитий одним-єдиним цвяшком. Встромлений був у кам'яний виступчик, на який вітри наносили трохи родючої чорноти, та ще невеличка купка землі була назгрібана Со— фїїними руками.
"Е, то ти, доню, зробила з цієї скелі цвинтар. А де ж сама могила? Чи не ріка? Ба ні... Мабуть, сама пішла б до тієї могилки на край світу. Та не знаєш, де той край... От і відай, хто на якому камені оплакує свою молодість. А таких каменів є та є..."
Додому іде довго. Так, аби лиш дійти до світанку, бо тільки світанок дає розраду.
"Може, витесати кам'яний хрестик з того каменя, на який вона ходить?.. Буде вічним. А може, то вона просто молиться біля того стовпчика?!"
Так спливає у роздумах час, і на місці скорботи закорінюється злість на доньку, що знівечила життя, яке він клявся присвятити служінню святому духу.
33
Іноді мені здавалося, що я припустився помилки, сприйнявши своє захоплення Софією всерйоз. З якого дива я забрав собі в голову, що потрібен їй; що, коли перестану зустрічатися з нею, вона знову подасться до секти, скалічить собі життя і взагалі — пропаде? Можливо, вона зовсім не потребує моєї опіки і моєї прихильності? А коли й потребує, то чому клопіт з нею повинен мати саме я?
Це були досить егоїстичні міркування. Бо за ними я шукав якогось засобу до самозахисту. Наші взаємини з Софією виривали мене з плину безтурботного юнацького життя й кидали на бистрину, до якої я ще не звик і яка, одверто кажучи, лякала мене.
Частково я намагався виправдатися тим, що не певен, що наша дружба, а потім і подружнє життя, якщо справа дійде до цього, складеться вдало через отой Софіїн потяг до сектантства. Але якийсь тверезий внутрішній голос немов проказував: "Ти просто злякався. Злякався простоти і несподіваності, з якою втрачаєш своє "вільне парубоцтво". Злякався, що взаємини з нею зайшли надто далеко". Зрештою я й досі не можу до пуття з'ясувати, що все-таки втримало мене. Іноді мені здається, що цим треба завдячувати Ярославові та Магді. Я боявся, що потім так само ніколи не прощу собі втрати Софії, як він не може простити втрату Магди.
Зустріч із Софією так і закінчилася мовчанкою. Вона не виправдовувалася, а я не звинувачував. Ні в мене, ні в неї не було достатньо досвіду для таких розмов. Все мав вирізнити час.
Одного вечора ми всією бригадою подалися допомагати молодятам. Хату закладали на луці, неподалік від обійстя Зінчиних батьків. Треба віддати належне молодим, вони зуміли перетворити це на своєрідне свято. Ніби продовжили весілля.
Зіна зустрічала будівельників біля хвіртки батькової хати і проводила городом аж туди, де всілися за столами сільські музики: два скрипалі і дебелий комірник Савко Щерба з латаним, немовби взятим з музею бубном. Крім нас, там були ще кілька хлопців з бригади, у якій працював Василюк, та троє мулярів з місцевих.
Поки ми уточнювали, що та як, Степан Сиротюк узяв лопату й відійшов метрів за три від того місця, де передбачалося закласти підмурівок. Ми якось не звернули на це уваги. Музики поспіхом спорожнили чарки й заграли марш, але відразу ж збилися. Лиш після запеклої сварки заграли чардаш. Під музику і сміх ми розбирали інструменти.
— Хлопці, Сиротюк криницю риє! — крикнув раптом Кобзач. — Погляньте, артезіанку, мабуть!
То був жарт, проте я підійшов до Степана і про всяк випадок запитав, чи правда.
— Яка в біса артезіанка? — образився той. — Місцина не подобається. Моріжок якийсь, низина. Трава занадто волога, аж сіль на ній виблискує. Мабуть, ґрунтові води підступають. Поставиш хату, а вона через рік тріщину тобі покаже, і роби що хочеш.
Хлопці, що підходили до нас, одностайно визнали, що Сиротюк має рацію. І ми вже копаємо удвох. Вибрали на чотири лопати, лиш тоді Степан мовив: "Досить. Солончаки. Але до води далеко. — Підняв грудочку землі і лизнув її кінчиком язика. — Таки солонувата. Добре, що поруч узвишшя, а то залишилися б без городу. Про сад вже й не кажи".
Ми слухали його і мовчали. Він мав досвід. У господарських справах поруч з ним ми почувалися хлоп'ятами.
І ось тепер навіть незчулися, коли він впевнено здобув серед нас авторитет. Того вечора Степан до чарки не доторкнувся. Не кричав, не командував, проте кожен розумів, що головує на будові він. Швидко накидав розміри майбутнього родинного вогнища, і ми відбили його площину шнурами. Потім гуртом вирили траншею, швидко заклали її гранітним бутом й почали виводити стіни.
Усе йшло добре, ніхто не перечив Степанові у його міркуваннях, і я бачив, що він почувається щасливим. Лиш коли підходили до нього молодий з молодою, відводив погляд і знічувався. Напевне, боявся пригадувати власне весілля. А може, просто не міг собі простити того, що сказав про Зіну під час нашої розмови.
— Слухай, ти це про криницю що, серйозно питав чи лиш так, аби щось сказати? — підійшов він до мене, коли зовсім стемніло, ми припинили роботу й танцювали при світлі вогнища.
— Цілком. При садибі придасться.
— Знаєш, можна й спробувати. Тільки боюся, що в цьому місці вода буде солонуватою. Це б десь отам, на узвииптті. Але докопатися до води важко.
— Тоді відкладемо, — відказав я, удаючи, ніби до того й справді запалився ідеєю вирити тут криницю. — Головне — дах над головою.
— Це так, — невпевнено якось погодився Степан. — Криниці найкраще навесні копати. У нас на Житомирщині майже в кожного у дворі своя. Але там земля не та. Викопав на людський зріст — і вже нап'єшся. Тут же — сам бачиш: одна на всю Ройлянку, та й то вода гіркувата. У нас таку й худоба не питиме.
До гуртожитку ми поверталися удвох. Навмисне відстали від гурту, — хоч і не змовлялися поміж собою, — і йшли повільно, околицями села.
— Сюди б діда мого, — несподівано повернувся Степан до розмови про криниці. — Той, чоловіче, воду нюхом чує. Якось він і по росі, і по ґрунту... Навіть знає, де, у якому куточку села, на якому рівні вода. "Ото, Йване, по підборіддя вибереш і далі у гумових чоботах копай. На третій лопаті по тому матимеш таку, якуЛобунця, мо, й кращу..." Вихилить півлітровий слоїк наливки, "аби вода в криниці святилася", і чапає до криниці другого сусіда. Але, поки вулицею пройде, з кожної криниці пригубить.
— Ти його телеграмою виклич, — чомусь зводжу все це на жарт. — Ходитиме від села до села, і нам при ньому — неначе у бога за пазухою.
— Мені б його розуму хоч соту частку та досвіду... Жарти жартами, а от чомусь зараз багато пишуть про дідів. Та й так, ужитті, придивися до них — адже розумні люди. Мудрі! Освіти не знали, телевізорів у вічі не бачили, а таки зуміли увібрати в себе мудрість. Мені здається, що ми й до сивого волосся доживемо такими ж дурнями, як і зараз. Залиши кожного з нас, грамотіїв і розумників, десь серед степу чи на безлюдному острові. Хто ми й що ми? Жоден не зуміє ні добути вогню, ані змайструвати кам'яної сокири. Набуваємо масу інформації про навколишній світ, але не апробовуємо її на досвіді. А наших дідів життя примушувало починати з практики, і вже з неї, з гіркої і щоденної, добувати знання про все, чого торкаються твої руки.
Ми не поспішаємо зайти до гуртожитку, хоч у всіх вікнах світло вже загашене. Сідаємо на лавці біля входу. Дві акації схиляються над нами. їхні низькі й ріденькі крони видаються нам пошматованим верхом намету. Крізь його "діри" прозирають жовті степові зорі.
Обіперлися головами об кам'яну стіну, зоримо небо й поволі, докладно оповідаємо про своїх батьків. За тією розмовою починаю усвідомлювати, як у мені поступово згасає неприязнь і щезає та недовіра, яку виношував у собі від першого дня нашої зустрічі.
34
Щойно пройшов "курячий" дощ. Миттєвий такий, що ледве встиг прибити пилюку. Але повітря враз стало чистішим, і небо теж немовби змило з себе втому та й тепер розпростерлося над нами чисте і прохолодно-свіже.
Полюбляю таку погоду. Навмисне походив трохи по траві неподалік від гуртожитку, а коли відчув, що черевики геть промокли, пішов вулицею до центру села. Я ніколи в житті не хворів, і вологість в черевиках мене не хвилювала. Ішов, не маючи певної мети, так, куди очі дивляться, і був страшенно здивований, коли, добрівши до автобусної зупинки, побачив Софію. Вона була вдягнена в чорне, підігнане під кожну лінію статури плаття, у якому я її ніколи ще не бачив, а в руці тримала модну сумочку і легеньку кофту. Я відразу зрозумів, що вбралася для міста, але в цьому платті вона здалася мені такою чужою і неприступною, що я завагався: підходити чи ні. Тим паче, що дивилася на мене з холодним спокоєм і байдужістю, ніби уперше бачила, і я не викликав у неї ніякого інтересу.
Вона стояла трохи осторонь гурту, під крислатим кленом. Я прикинув, що навіть якщо вона не захоче розмовляти зі мною або ж відповість щось різке, то обійдеться без свідків, і підійшов до неї.