Те, що колись здавалося неможливим, тепер набирає обрисів реальності.
"Хід подій прискорить їхнє примирення. 20 серпня 1940 року Рамон Маркадер, сталінський агент, що виступає під ім'ям Джексон, проникає в будинок Троцького, заходить до нього в кабінет і вбиває революційного лідера ударом кригоруба по голові.
Як усі, хто був близький до Троцького в Мексиці, як недавно сам Рівера, Фріда Кало опиняється під підозрою в поліції, її неодноразово допитують. Вона в стані депресії, здоров'я погіршується настільки, що доктор Лео Елоессер настійно пропонує їй поїхати на лікування до Сан-Франциско. Зустріч з улюбленим містом, можливість бачитися з Дієґо роблять диво. Після розмови з доктором Елоессером, який стверджує, що розлучення "важко діє на Фріду і може мати фатальні наслідки для її здоров'я", Дієґо наважується "спробувати переконати її знову стати йому за дружину". Як розповідає Дієґо, "нехитре заступство доктора Елоессера не дуже допомогло справі: він пояснив Фріді, що Дієґо з природи не здатний дотримувати подружньої вірності. Але Фріда погоджується, поставивши певні умови; у результаті виникає найдивовижніший шлюбний контракт, який тільки можна було уявити. Вона стане його дружиною за умови, що в них не буде статевих зносин і що вона сама забезпечуватиме своє існування. Однак вона погоджується, щоб Дієґо взяв на себе половину хатніх витрат. "Я був такий щасливий повернути собі Фріду, — розповідає Дієґо, — що відразу ж погодився на все, і 8 грудня, у день мого п'ятдесятичотирьохліття, ми з Фрідою одружилися вдруге".
Для Фріди Дієґо був усім.
"У її щоденнику написано:
Дієґо, будівничий
Дієґо, моя дитина
Дієґо, мій наречений
Дієґо, художник
Дієґо, мій коханий
Дієґо, мій чоловік
Дієґо, мій друг
Дієґо, моя мати
Дієґо, мій батько
Дієґо, мій син
Дієґо, я
Дієґо, Всесвіт
Відмінність у єдності
Але чому я кажу "Мій Дієґо?"
Він ніколи не буде моїм. Він належить тільки сам собі".
Дієґо для Фріди став утіленням всього чоловічого, ідеалом Чоловіка з великої літери. Так на чоловіків дивляться лише закохані в них жінки. Проте Фріда перевершила їх, адже Дієґо став для неї живим Богом на землі.
"У 1949 році, коли в Національному інституті образотворчих мистецтв готувалася велика виставка, присвячена п'ятдесятиліттю творчості Дієґо Рівери, Фріда вперше привселюдно заявляє про своє кохання до Дієґо: "Я не буду говорити про Дієґо як мого чоловіка, це було б смішно. Дієґо ніколи не був і не буде нічиїм "чоловіком". Не назву його і коханцем, бо стосунки з ним далеко виходять за межі сексуальності. Якщо я говорю про нього як про сина, то просто виявляю цим моє почуття, так би мовити, пишу мій власний портрет, а не портрет Дієґо…
Оголений, він нагадує жабеня, що присіло на задні лапи. Шкіра в нього біла із зеленуватим відтінком, як в амфібії…
Його по-дитячому вузькі й похилі плечі плавно переходять у жіночні руки з дуже красивими, маленькими і витонченими п'ястями, чутливі і спритні, як антени, сполучені зі всім світом…
Його величезний живіт, круглий і ніжний, мов куля, спирається на могутні ноги, прекрасні, як колони, його великі ступні розгорнуті назовні під тупим кутом, мовби для того, щоб покрити всю землю й утриматися на ній, і здається, що з тіла якоїсь доісторичної істоти виростає людина майбутнього, здатна випередити нас на два або три тисячоріччя…
У Дієґо вигляд спокусливого чудовиська, яке прародителька, Велика Чарівниця, вічна сутність, мати людей і всіх богів, яких вони собі навигадували з голоду і страху, ЖІНКА – і зокрема Я – хотіла б назавжди зберегти у своїх обіймах, як новонароджену дитину".
Здається, до Фріди ще ніхто так не кохав, як вона.
"Любов закарбує обличчя Дієґо на чолі Фріди як дорогоцінне, але пекуче клеймо, і обличчя коханого іноді стає лицем смерті. Любов відкриває в Дієґо третє око, око вічності. Любов не може бути нічим іншим, як божевіллям, що оберігає від усякого реального зла.
"Я бажала б стати тією, ким я хочу стати, — пише Фріда в щоденнику, — по інший бік завіси божевілля. Я цілими днями збирала б квіти в букети. Я б писала фарбами горе, любов, ніжність. Я байдуже терпіла б дурість інших, і всі говорили б: бідолашна божевільна. Я побудувала б свій світ, і, поки я жива, він був би у злагоді з усіма іншими світами. День, година і кожна хвилина були б моїми й одночасно належали б усьому світові. Тоді моє божевілля більше не було б способом утекти в роботу, рятуючись від тих, хто хоче утримати мене у своїй владі. Революція – це гармонія форми і кольору, все рухається і залишається на місці, скоряючись одному законові: ім'я йому – життя. Ніхто ні з ким не розлучається. Ніхто не бореться за себе одного. Усі – це один і в той же час усі разом. Тривога, горе, насолода, смерть – це, по суті, один, і завжди один, спосіб існувати".
Автор точно відчуває сутність кохання Фріди:
"Кохання, що його Фріда, поміщена в подвійну в'язницю Синього будинку і корсета, що прирікає її на нерухомість, вигадує для Дієґо, — справді якесь надлюдське почуття, яке здатне зрозуміти тільки вона одна. Велетень і людожер Дієґо, — тиран і жрець її таємничого культу, творець і витвір цього сучасного міфу, — Дієґо зворушений і вражений, він розгублюється перед незміренним коханням, що пронизує й осяває його, залишаючись для нього незбагненним. Розлучення було його єдиною спробою ухилитися від цього лякаючого почуття. Але це була спроба зашкодити самому собі: адже він хотів розстатися з тим, що було справжнім сенсом його життя".
Якби не живопис, Фріда, мабуть, не кохала би так пристрасно Дієґо. З одного боку, він дозволяв відволіктися від думок, що були пов'язані лише з коханням. Разом з тим, художниця виливала на полотно всі свої жалі й печалі. Виходило замкнуте коло, з якого годі було виборсатися.
"На одній із найскладніших своїх картин, написаній у 1949 році, "Любовне єднання Всесвіту, Землі, мене, Дієґо і добродія Холотля Мексиканського", Фріда відтворює все, що становить її життя: тут і годувальниця-індіанка з деревистим тілом, як утілення інь і ян або ацтекське божество подвійності, а на руках індіанки – андрогенне дитя Дієґо, з оком знання на чолі й палаючим серцем у руках, а коло ніг господині сидить добрий Холотль, пес кольору какао, який, за давнім мексиканським повір'ям, переводить людей через ріку смерті, щоб вони могли досягти Будинку Сонця".
У Фріди своє розуміння значення кольорів:
"Зелений: м'яке, ласкаве світло.
Сольферіно: в ацтеків називався тлапаллі. Застигла кров плоду опунції. Найстаріший, найяскравіший.
Кава: колір опадаючого листя. Земля.
Жовтий: божевілля, хвороба, страх. Складова частина сонця і радості.
Кобальтово-синій: електрика, чистота. Любов.
Чорний: ніщо не буває по-справжньому чорним.
Деревинно-зелений: листя, смуток, знання. Уся Німеччина цього кольору.
Жовто-зелений: абсолютне божевілля, таємниця. У всіх привидів убрання цього кольору… або, у всякому разі, нижня білизна.
Темно-зелений: колір поганих прикмет і вигідних угод.
Темно-синій: далека відстань. Іноді ніжність буває цього кольору.
Мажента: кров? Хто знає?"
Фріда у всьому хоче стати подібною на індіанку:
"І Фріда хоче стати схожою на теуанських жінок, спочатку це лише інстинктивне наслідування, потім вигляд індіанки стає її другою натурою, панциром, що ховає її від зовнішнього світу. Вона вдягається, як вони, зачісує волосся, як вони, і розмовляє, як вони, — з тією ж безстрашністю і тією ж щирістю. "Для жінок Хучитану, — говорить романіст Андрес Еррестроса, — не існує заборон, вони говорять і роблять усе, що хочуть".
Ці жінки, що, за словами Васконселоса, "прикрашають себе намистами і золотими монетами, носять сині або жовтогарячі (Україна? – А.В.) кофти, жартують і торгуються збуджено-пристрасними голосами", будучи символом індіанського світу, у той же час дивно нагадують циганок: у них та ж суміш "жіночого бунтарства, сексуальної свободи, пристрасті до вуличної торгівлі і до чаклунства", як говорить Олів'є Дебруа. Вони втілили в собі тип жінки, якою хотіла би бути Фріда. Типи теуанських жінок у всій їхній пишноті можна побачити в присвяченій їм книзі Єлени Понятовської і Ґрасіели Ітурбіде. Повільний ритм сандунґи несе Фріду у світ мрії, де вона разом з Дієґо кружляє в магічному танці, що символізує жертовну данину богам родючості і запаморочливу круговерть пристрасті: "Сандунґа – гімн Теуантепеку, так само як льорона – гімн Хучитану, під обидві ці мелодії можна вальсувати, босі ноги відбивають такт, довга спідниця волочиться по землі. Старовинні наспіви ніжно, сумно, неквапливо програються на простих інструментах – мушлях, бонґо, барабанах, африканських маримбах, дерев'яних і бамбукових флейтах пітое, на барабані каха і на індіанському біґу – панцирі черепахи, що висить на шиї в музиканта".
Все в цьому світі рано чи пізно закінчується.
"Кінець 1950 і початок 1951 року – жахливий час для Фріди. Через гангрену, що почалася, їй ампутують пальці на правій нозі. Доктор Фаріль з Англійського шпиталю робить їй операцію на хребті з пересадженням кісткової тканини. Але видужання сповільнилося через інфекцію. За невдалою операцією відбувається ще шість – із травня по листопад 1950 року. Незважаючи на близькість і увагу Дієґо, враженого її лихом, Фріда геть знесиліла фізично, але зберегла всю свою енергію. На лікарняному ліжку, стиснута корсетом з гіпсу і сталі, вона жартує над своєю хворобою і влаштовує навколо себе цілий театр, заповзятий і веселий. Вона розписує стіни палати і навіть свій жахливий корсет, зображує на ньому зірку, серп і молот і в такому вигляді фотографується, обійнявшися з Дієґо. Дієґо знову доглядає за нею з такою ж ніжністю, як у перші роки шлюбу. Щоб розважити її, він сідає коло неї, співає їй пісень, кривляється, розповідає нісенітниці. Аделіна Сендехас згадує, як одного разу прийшла до Фріди в лікарню і побачила, що Дієґо танцює навколо ліжка, б'ючи в тамбурин, наче вуличний акробат".
На початку 1953 року стан Фріди погіршується, і "Дієґо вирішує прискорити готування до великої виставки її робіт в Інституті образотворчих мистецтв і влаштувати їй свято – це буде останнє свято в її житті". За наполяганням Дієґо Фріду привозять на виставку в ліжку.
"Це було чудове свято, спільний вияв любові до Фріди і подвиг любові з боку Дієґо.