Проте, нікому не скажеш так того, що ще не оформилось у власних думах.
— Що далі йде людство в майбутнє, що складніша людська психіка, то важча ця проблема — знайти собі людину до душі. Чи не бачиш ти, що в інституті родини на наших очах відбуваються різкі зміни? Що ми живемо в період краху усталених шлюбних норм і становлення якихось нових?
Ні, Васантин скепсис конче треба перемогти. Васанта почала насміхатися. Чи не начиталася часом Мар’яна писань Колонтай із її "легкокрилими еросами", "крилатими амурами", "вільним коханням" і подібними виплодами двадцятих років?
— Ні, Васанто, ти подивися навкруги, пошукай зразків щасливого шлюбу. І не знайдеш. Найбільш закохані, що одружуються наперекір оточенню в ім’я вічної Любови, — як вони потім гризуться!
— Бо нестатки, то гризуться.
— Ну, а старі?
— Бо набридли одне одному.
— Ага! Це саме й я кажу. Всі оті "нормальні" — вони обтяжені своєю "нормою", хочуть вирватися, незадоволень Сходяться, розходяться… Другі — терплять це все, лише через дітей. Чи ти бачила якусь щасливу сім’ю?
— А скільки в них презирства до нас! Як звисока питають: "Чому ви не йдете заміж?" Як жаліють тебе! "Ви одружені?" — "Ні". — "Бідна"! — І справжній жаль у очах. Як підозрюють тебе в різних збоченнях! Аж сама часом починаєш думати, що ти — якась ненормальність.
Дві радянські суфражистки навперейми злословили, скільки їм у душу влізе. Справді, ця категорія самітних жінок — найбезправніша, і відбуває подвиг свій не знати за для яких молохів.
— Знаєш, що? — надокучило вже Мар’яні. — Заспіваймо. Заспіваймо тієї, що ти вивезла з Полтавщини, весільної. "Та сухий терен…" Це така тонка мелодія, як камерний романс.
"Та сухий терен" у цій блакиті не виходить. Дуже безрадісно.
— Гей, а моєї натури та й не перестановлять…"
Пісня звалася "Горе вам, дівчата…", але Мар’яна вилущила з неї ту ідею, що їй найбільш відповідала, пісню перейменувала.
"Натура, як у тура" вимагала розкошанської безпосередности.
— Ну, то цієї, що всі жидівські няньки увечорі по київських садах та сквериках співають: "Гей, вітер з поля, да хвиля з моря…"
Ні, навіть у місті в сільських дівчат виходить краще, ніж у них. Навіть і пісня для кожного часу та місця — своя, а всі вони хочуть, щоб душа, й шлюб, і родина зоставалися в віках незмінні. Де Васанта узяла цей переклад?
— Та один мій знайомий дає. Дуже швидко потребує здати, то передав мені…
Тепер вони говорять уже: "Один мій знайомий…" Боже, як вони розійшлися!
— Якби ще хто був, то ми швидко б зробили цей і взяли новий. Може ти кого маєш?
— Є в мене один хлопчина, треба буде його спитати. Один такий нав’язливий зарозумілий юнак. Дуже розвинений, але завжди чогось у нього руки мокрі… "Ой, у полі криниченька на чотири зводи…"
О, ця то вже зовсім не підходить у цій гелленській блакиті.
— Що це таке? — перша обурилася Васанта.
XXV
Аж ось де пам’ятники з Аскольдової Могили! Поскидані в яр, що починається за сходами до Дніпра. Отож там між деревами та кущами яру й валяється нікому непотрібний тепер мармур.
В яру буяли тополеві гаї й досягали, своїм верховіттям їхніх ніг. Левко Береговий і Мар’яна спинилися й не знали, чи їм іти далі, до Лаври, чи вертатися. Вони вже й так ненароком далеко зайшли, хоч Левко тільки проводив Мар’яну додому.
— А я зовсім була забула, що словник у вас. Так у мене всі книжки десь поділися. Хтось візьме, а я забуду навіть, хто. Це якби я не прийшла за ним, то ви б і не принесли?
Левко збирався…
— Але звісно, як то в місті… Ніколи нема вільного часу. Словом, як той казав, побожними бажаннями пекло вимощене…
З цим Левком зовсім так само, як із Васантою. Так само легко, невимушено, так само не зважуєш кожного слова — казати, чи ні — не цідиш через сито свідомости. З ним не треба вдягати маски, щоб тебе бачили. От тільки зайшла до нього — відразу втрапила в свою атмосферу. Двадцять хвилин минуло, як вода в бистрій ріці. Левко написав записку дружині, що вийшов, і пішов її трохи провести.
— Ви хочете вулицею чи садом? — запитався він, і Мар’яна від щирого серця відповіла:
— Вулицею швидше, але мені шкода так відразу розстатися з вами… Я наче вирвалася з в’язниці. З іншими тільки отруюєшся, а потім довго видихуєш отруту та радієш самоті.
А Левко ж і не старався навіть її розважати чи приподобитися. Він також зрадів Мар’яні, розповідав про себе з тією ніби ніяковою, ніби нерішучо-м’якою усмішкою, з іронією, що стосувалася себе самого. І цікаво, що нічого особливого не говорив, а виходило тепло, дотепно, щиро. Тонка деталь, одне слівце — і все оживає.
І так вони йшли — через повітряний місток, через сади, понад кручами, у яр спускалися, повз цитаделю проходили, на шпилі видряпувалися, аж поки дійшли до цього звалища пам’ятників.
— Я позавчора тут була. Тут так прекрасно, що я ще й вас привела. Ви не знаєте, чого це, як прийдеш сюди, то всі гальма зникають і хочеться щось лепетати, сміятися, філософувати?.. Як п’яна!
— Справді, тут якесь п’янке повітря, — здивувався й Левко.
— А я думаю, що люди колись взагалі не потребували алькоголю, щоб почувати себе п’яними.
Левко не може віджалувати. Так близенько — і за тією біганиною, за роботою ніколи тут не буваєш. Не бачиш справжнього обличчя Києва.
Мар’яна поскаржилася:
— Просто на очах усе міняється. Я пам’ятаю, як наші батьки жили: не христини, то входини, то масляна, то "оказія", то ціла серія весіллів. Це ж навіть не гульливість, а побут такий. А тут — так рідко виходиш із похмурої буденщини.
— Та епоха, мабуть, назавжди минула. Правда ваша, люди на очах тверезішають і сухішають.
— Але ж це однобоко! В людській природі є потреба радіти, веселитися! А тепер нема того трибу.
Левко також відчуває цей інший триб: темпи, ущільнений час, плян, відчитність… Часом здається, що йдеш, затиснений у якомусь конвеєрі-тунелі.
Мар’яна якось вискакує з конвеєру, — але ж от усі кажуть, що вона "несучасна", "позахмарна".
— Ви нарікаєте, що нема часу, а я й час маю, тільки йде він у мене на не дуже почесні речі з позиції "соцзмагання й ударництва". Я щось усе життя вчуся й не доучуюся, а потім знову вчуся. От була зимою на курсах сценаристів, а з мене така сценаристка вийде, як вийшла вчителька, комбайнерка, робітниця… Може була б з мене килимарка… якби кожен раз новий мотив розробляти. Не маю сили повторювати, ремесло мене вбиває.
Як тонко цей Левко відчуває, що за цими терпкими словами Мар’яниними.
— Багато зустрічав я різних див, але таких чайльд-гарольдів у спідниці ще не подибував.
Левко, нехотячи, вразив її в найболючіше місце.
— А я ж мала бути істориком! Та в мене так вийшло, як Шевченко до долі скаржився. Я собі часто проказую ці слова, як дуже вже гірко стає:
"… учися, серденько: колись
з нас будуть люди!" — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь, і вивчився.
А ти збрехала!
Які з нас люди?.."
І кожен раз від цих слів Мар’яні хочеться ридати. І вона ж не лукавила з долею, і вона ж просто йшла, і вона ж не має зерна неправди за собою… Тепер Мар’яна також не справилась із собою. І хоч новітня її подруга говорить баритоном, Мар'яна відчуває стільки довір’я до цієї м’якої, чутливої й тонкої людини, що навіть не соромно їй своїх сліз.
— Ви не дивуйтеся з мене… Це ж — моє найінтимніше, я ж усе життя думаю над…
Щось таке було в мовчанці Левковій чарівничо-заспокійливе й радісно-поривне, що Мар’яна не зогляділася, як розкрилася навстежень.
— Знаєте, — з жаром поспішала виговоритися вона, — не битви, не походи, не династії мене цікавлять, а історія етично-моральних взаємин межи людьми. Мені здається, що нема різниці між християнським "люби ближнього, як самого себе" — та пролетарським "знищити експлуатацію людини людиною", тільки сучасна формула має менш емоційности, а більш раціоналістичної сухости. Але от і те, і це в конкретному житті перетворюється на девіз "людина людині — вовк". Чому ж така мрія є й чому вона недосяжна? Як є мрія, то в людській природі це закладено? Над цим уперто все життя думаю і всі мої пошуки натрапляють на слід, що неминуче приводить до історії, а вірніше, доісторії. Та це тепер нікому непотрібно, навіть інститут археології перейменовано на інститут матеріяльної культури… А як я де писну, то мені зараз кажуть: "Чого це ви з своєю християнською мораллю носитеся"?.. Така то я непотрібна… — обірвала сама себе.
Вони ще й досі стоять, зіпершись об поруччя сходів, дивляться в зелений яр, на золоті верхи Лаври, на синє шовкове полотнище Дніпра. І як ця багата різноманітність перед очима складається в один ґрандіозний краєвид, так і розмова їх многогранна. Кожна тема притягає багато нових, а все обняте довірливістю без задніх думок та великою взаємоповагою. Від цієї невимушености розпросторюєшся, виникають недумані ще думки, як сам із собою, тільки помножено. Мар’яна відчувала, що Левкові не смішні її дитячі клятьби самоуком продовжувати свої студії.
— І яка ж то я смішна, мабуть, вам, — нарешті, похопилася Мар’яна. — Ходімо звідси, а то я ще раз розплачуся.
— Навпаки, я дивуюся, що ви така… завзята…
— Я? Завзята? Це ви щось не те сказали.
Мар’яна вже знов примкнула трохи душу. Не розкаже ж вона, які то люті розпачі на неї нападають і таке інше… Та Левко зате признається їй у своїй малодушності. Він же не тільки аґроном, але й трошки шкрябає. Дитяча п’єса дістала премію на конкурсі. Але він не зважиться покинути роботу, і зрештою все життя тільки збирається до чогось великого. Мар’яні можна позаздрити за її сміливість.
— А ось і моя хата на курячій нозі. Вранці тут десь зозуля кує, луна розносить по всій вулиці.
Серед палаців у мавританському, ґотичному, ренесансовому, барокковому та конструктивному стилях, серед багатоповерхів з каріятидами, серед гаїв-садів — хатка Мар’янина. Зелені й червоні квадратики майоліки не всі ще повипадали з горішнього канту старенького будиночка й визирають з-за столітнього липового гілля.
І знову щось на Мар’яну напало. Присутність Левкова діє на неї так, що вона хоче без кінця говорити. Оцей її будиночок виріс колись у лісі, кругом була звичайна пуща.
— Ще як я оселилась тут, перед фасадом було багато дерев, навіть родюча груша. Нащось вирубали. А я тремчу, щоб і ці останні дві липи не зрубали… То ви мене проводили, а тепер я вас проведу через рештки пущі, наш внутрішній двір-ліс, де понаставляли вже будинків.
Вивела Левка аж на Банкову, до будинку "Морське дно".