Словом, як каменем, вдарено.
І пошкандибав. Поки плентався на свій груник, балакав сам до себе:
— їм що? Вбий, бо м'ясо десь там потрібне. А те, що це мій Зелений Оленець, нікого не обходить. Ех... воно звичайно, з одного боку все по правді, голос у чорній слухавці має рацію. Швидше чи пізніше, а Зеленого Оленця смерть не мине. Він уже геть постарів, весен, мабуть, з вісімнадцять має, це кінець оленячому життю. Але чому той кінець я маю робити? Най би прислали сторонського стрільця, хіба не знають, що означає для мене Зелений Оленець? Ні, не застрелю... Всі накази сповняв, а цей не буду. Най роблять, що хочуть. Коли що — запишуся на пенсію.
Вдома так і сказав: піду на пенсію, і то від завтра...
Ліг спати без вечері. Але де той сон? Ліжко під ним скрипіло, як вози на довгій дорозі. Уявляв себе на відпочинку: сонячна призьба, внуки вичовгують йому коліна, неквапні балачки з ровесниками, взимку — піч... Ніби й непогано, га? Чи не досить йому недоспаних ночей і лісових мандрів? Почекай-но, як це досить? Прецінь, ще не вмираю. А як жити без мандрів? І як буде жити праліс без мене? Новому Єгереві треба згаяти півкопи років, поки зачує заячий плач. Вже краще ще одним Королем поофірувати задля життя багатьох. Поофірувати? А ніби це легко? Пестив, годував, стежив за ним у пущі, рахував нові гілки на рогах, мов перші зубки у своєї дитини, тішився королівськими синами і донями, яких щороку більшало на осінніх гульбищах, і після цього вбити? Кажуть: це закон пущі. Люди перейняли дикий закон і користуються ним для власної вигоди.
Ох, люди, люди...
А все ж удосвіта потелепав у дебру. В пізній сніданок прибився до полюварки. Тут, щоб забутися і скоротати час, оперізував воживками копички, аби сіно вітер не патлатив, на горищі перекинув висушені віники молодого пагілля — звірині корм на зиму. Та скільки тієї роботи міг нашкрябати? Раз-два — і по всьому. Мусив таки лягти під копичку і слухати тишу лісового полуденка. Чекав вечора.
Чекав якогось рятунку для себе і для Оленця. Та який може бути рятунок? Видно, мусить одним життям пожертвувати...
Сонце припікало, як вліті, земля парувала теплом. Хмелило грибами і розтопленою живицею, пахтіло духом медвяного серпня, що жив у сухому сіні. А може, ці п'янкі запахи наслав на нього хитрун Чу-гайстер, наслав і таки заколисав Доброго Єгеря.
Люлі-люлі...
Спав.
Спав, як вояк в окопі, з рушничним паском у долоні. Розбудив його перший оленячий рев. Кліпнув очима — вечір, а може, й ніч. Визначив напрям вітру. Почовгав на вітер. Туп-туп... Туп...
Поспішав. А чого? "Бо,— думав,— хочу чимдуж впоратися з убивством, щоб потім мати час на каяття, люди завжди так чинять. І люди вміють викручуватися і вибілюватися. Ось і я; вбивство назвав жертвою, офірою, смерть маскую якимись вищими інтересами".
Туп-туп...
Нипав полянами місяць і розкладав свої ватри, що горіли без диму і вогню.
Добрий Єгер ліг за колодою на щорічному оленячому Ристалищі: тут завжди в цей час бачив Оленця. Ждав. Загнав патрони в дула дубельтівки — ждав. Ковзав поглядом по величезній витирлуваній копитами поляні, на якій бовваніли кущі ялівцю,— ждав. Проклинав себе, ненавидів себе ("Офіру якусь знайшов, тьфу!"), а все ж таки ждав.
Олені не забарились. Двигтіли напролом через хащі бики. Дріботіли копитцями відданиці-лані. Пуща, мов велика мембрана, тремтіла від чужого реву. Хтось з кимось бився, хтось у когось рабував наречену — оралось копитами Ристалище. Хтось переможно і пихато вів здобуту лань, а то й дві в кущі, хтось залишався нежонатим. Навкруг смерділо мускусом, оленячим потом, спекою великих тіл. Єгер не рахував на Ристалищі борців, вони його не цікавили, видивляв між ними Зеленого Короля, видивляв і не знаходив.
Зелений появився аж після півночі в супроводі давньої любки — Білої Чічки і молоденької лані, що полакомилася на королівську корону. Добрий Єгер припав до дубельтівки. Дуло лягло на колоду, мушка вимацувала праву лопатку Оленця. Вже палець торкнувся собачки, вже...
І несподівано звідкись прилинув заячий плач. Чи упав з неба, чи виповз з-поміж кущів, чи видобувся з-під землі, чи вродився таки в ньому, Єгереві?
А може, то не заячий плач, може, то плакала дебра?
А Королеві й у вусі не свербіло. Задер високо голову і протрубив. Інші голоси здалися сопілками в порівнянні з його трембітою. Ристали-ще вмить спорожніло: піддані чкурнули в кущі, певно знали характер вожака. Лише один молодчик забарився, цілуючись з любаскою, і за це був покараний. Король з місця черкнув молодика рогом, той шеба-нув без оглядки, а Король прилучив його лань до свого гарему.
Виступав перед жіноцтвом гоноровито, думно, трусив головою, як бунчуком, і вигинав каблуком шию. Добрий Єгер міг вцілити його дуже легко, хвиля — і королівський маєстат обернувся б у купу м'яса.
Але жив воскреслий у душі Єгеря заячий плач.
Він забув про рушницю, про наказ з району, про своє виправдання вбивства офірою — любувався Оленцем. Любувався і бачив себе молодим, дужим, повернувся у ті далекі роки, коли годував Оленця з долоні, коли напував його з відра, з якого сам пив, коли частував гілкою омели.
Тільки тепер зрозумів, що Оленець — це його молодість. І не може він, дідько би то вхопив, розстрілювати власну молодість. Поки ходить цей звір у пущі, поки водить він олениць на весільні грища — доти ходять пралісом і його калинові роки.
Р озхви лювавс я.
Забув, що чипить у засідці, черкнув під полою запальничкою, встромив у зуби обгризений цибух. П'янів від утіхи: а таки ходить пралісом його молодість, ціле його життя ходить, воно в Оленці, в королевих синах і онуках.
Тютюновий дим ударив Королеві в ніздрі, Зелений коротко рикнув, попередивши олениць про небезпеку. Хотів і собі накивати копитами, але... Тютюновий дим загальмував страх, породив незрозумілий щем, далекий спогад. Іншого разу, може, ця маленька затримка коштувала б йому життя, Зелений Король це відчував, однак тепер своє життя не важив. Якась невідома сила підштовхувала ззаду, спрямовувала на колоду, звідки висотувався тютюновий дим. Король переставляв ноги неквапом, був готовий до бою і до втечі.
— Це я, Оленцю, я! — вродився у тиші людський голос. О, який знайомий голос, який рідний... Не чув його давним-давно. Коли це ще було, коли? Але ж бо говори, Людино, пряди свої слова, я тим часом вловлю тонку нитку.
— Та це ж я, Оленцю,— вихопилась із-за колоди Людина,— Добрий Єгер... Забув? Я тебе в полі в плащі додому приніс...
Вони йшли один одному назустріч. Обидва один одного боялися: Олень пам'ятав, що Людина кожної миті могла плюнути вогнем із залізної палиці, Людина розуміла, що олень у відчаї пустить у рух корону.
А все ж таки зближались.
Крок. Іще крок. Іще...
Кинув Єгер свою залізну палицю в траву.
І скинув би олень, якби міг, свої роги. Бо запах Людини воскресив у пам'яті решітку вольєри, золоту солому, снопики омели, воду у відрі і добрі людські долоні — малесенькі сонця, від яких струменіло теплом і любов'ю.
Заревів радісно... Похапцем обнюхав Єгеря. Тупав ножищами. Поблимував хвостом. Перестав бути Королем, був просто Оленцем, бо Добрий Єгер попліскував його, як колись, по шиї, теребив гриву, термосив корону.
— Ади, таки — спізнав мене, Зелений Оленцю? — Єгер не помічав, що з його очей стікають на вуса сльози, і що його руки тремтять, і що голос деренчить, як обплетений дротом жбан.— Видиш, який-м уже старий? Гай-гай, скоро треба йти під мураву спати, бо й Ґаздиня вже пішла, бо Хопчик, який бігав до школи, на Господаря виріс, бо Дівчинка, що любила казки, має свою дитину... А ти як почуваєшся, Оленцю, га? Теж старієш? О, бачу, що грива посивіла, що роги пообчім-хував... А це що за шрамисько на боці? З ким бився? — Єгер бігав долонями по богатирській статурі Короля, олень стиха ревів, давно не відчував такого щастя: купався в ньому і танцював. Припадком наступив копитом на Єгереву дубельтівку, і вона хруснула, як квасолевий стручок.
"Тепер по всьому,— думав з полегкістю Єгер.— Наказ не виконано, бо не маю з чого стріляти. А Оленцю скажу, щоб пішов на бескеття, де людська нога не ступає. Тим часом виросте хтось мені на зміну, який навчиться слухати заячий плач".