За свої заслуги одержиш шляхетську грамоту і герб, розумієш? Безстрашність у небезпеці та незламна вірність природженому панові, тобто королеві,— це вельми благородні риси, які тільки у благородному процвітають стані...
Скобенко не розумів каштеляна, зрозумів тільки слова "шляхтич" і "герб" — і очі засвітилися у нього. А пан каштелян говорив далі, звільна цідячи слова:
— Ти шляхтич по душі й серцю... Але бачиш... Я один міг би посвідчити це, а я в неволі і ледве чи побачу вже коли Краків та короля... Одно моє слово... і дадуть тобі все, чого забажаєш... Та чи буде ще в мене нагода висловити його?
Пан каштелян посумнів і схилив чоло на руку. Скобенко почервонів, мов грань.
— То ви обіцяєте зробити те, що хочу? — спитав швидко.
— Якщо вийду відсіля, то так!
— Певно?
— Клянуся богом та лицарським гонором!
— Як так, то ладьтеся, достойний пане, в дорогу. Я проведу вас звідсіль та, може, діб'ємося у Перемишль.
— Як же ж виберешся з цієї кузні?
— За кузнею лежать дві купи вугілля, покриті соломою, за ними старий неужиток, на якому росте ялівець густими кущами, а за ними ліс. Дороги, щоправда, не знаю як слід, але вмію ходити лісом і знаю напрям. Цього досить. Я ж із київського Полісся.
— Дорогу знаю я! — заявив каштелян.— Виведи мене тільки в ліс, а я й сам зайду, куди треба!
— Гаразд! Як так, то заждемо ще, доки другий раз не зміниться варта. Перша черга засне зараз, третя ще спатиме, а друга буде тільки ще більше втомлена після короткого сну. Тоді найліпше тікати, й тоді вирушимо!
IX
Першої днини після втечі Скобенка з Луцька заворушилося у замку, наче у вулику. Биричі й татари Юрші вешталися по всіх усюдах, шукали слідів утечі і вкінці знайшли мотуз, прив'язаний до кількох ратищ біля вікна. Мотуз звисав крізь вікно аж у рів з боку міста. Биричі побігли у город, перетрясли усі хати польських, чеських та німецьких купців, але не найшли нічогісінько. Андрійко зустрів Сташка на майдані та бажав від нього дещо дізнатися, але хитрий шляхтич не зрадився ні словечком. Він глумився тільки над стомленими татарами й биричами, а коли Андрійко запитав його, чому він так радіє занепокоєнням воєводи, засміявся і відповів:
— Я не радію, бо твій воєвода і його занепокоєння мені байдужі. Дивно мені тільки, що ви не зрозуміли зразу, за чим цей киянин сюди приїхав. Я бачив його всього двічі, а вже знаю, що у ньому сидить. Він, очевидно, бажає підвищення, гонорів, а може, навіть шляхетського герба. А ви йому за це казали чистити сап'янці справді вельми благородного,— тут Сташко поклонився молодому Юрші,— але зовсім не визначного боярчука. Він утік, а я зовсім не дивувався б, якби він знайшовся колись по тому боці.
І молодий шляхтич показав рукою на захід.
— Як-то? — здивувався Андрійко.
— Звісно, як! Король вельми радо прийме кожного русина, який визнає його владу правосильною. Такий Скобенко стане шляхтичем і вернеться колись у Київщину великим паном з ласки короля, а не великого князя. І коли король забажає у Київщині піддержки, то опреться не на Юршів, а на Скобенка, розумієш?
— Не дуже!
І справді, Андрійко, який виріс осторонь від великих подій, не розумів крутих доріг польської державної думки. Мрії про відбудову великого князівства, про давню свободу народу заповнювали це середовище, у якому не було місця на брехню, облуду, хитрість та підступ. Молодеча його душа відділювала від себе різко пітьму і світло; усе, що не було добром і правдою, було лихом та брехнею. Сташко кормився за те розмовами й листуванням пані Офки з батьком каштеляном, канцлером, паном Бучацьким або й Кердеєвичем, бачив і чув не одно, то хоч і не все, та таки щось похопив. Вкінці навчився тільки такі вчинки поважати, які були ланками якоїсь таємної підступної каверзи; до найпростішої мети вибирав якнайкрутішу дорогу, а для високих мрій Андрійка не мав найменшого розуміння. На відверте признання товариша, що його не розуміє, засміявся тільки.
— Дивний-бо ти, боярине,— сказав він,— живеш між руським народом, а не бачиш нагая на власну свою шкіру. Знаєш адже, що небіжчик князь Вітовт разом з королем зруйнували всі більші князівства на сході.
— Так.
— Зате надали багато земель різним людям без значення, як Воловичам та Ходкевичам на Київщині, Сапігам або Зиновієвичам у Смоленщині, Боговитинам у Бресті, Іліничам у Могилеві, Хребтовичам, Немировичам та багатьом іншим. А все те для того, щоб вони підтримували панську справу, справу короля й великого князя, а не бажали відокремленості. Від короля спливає на них усіх ласка, гроші, земля, привілеї, в окремій державі вони стали б підніжками-боярами всіляких Острозьких, Четвертинських, Несвизьких, Друцьких, Соколинських, Пронських, Жилинських, Збаразьких, Вишневецьких, Порицьких, Носів або Гольшанських, Слуцьких, Чарторийських, Корецьких, Заславських та інших княжих родів. Ось ці пани — це ніби твій Скобенко, який утік на захід, а ти — це ніби ті князі. Може, тепер уже...
— Ага, тепер уже розумію! — сказав Андрійко і з подивом глянув на товариша. Одначе хоч і дивувався Андрійко, але у серці його збудився жах, а навіть огида до Сташка, відраза, яку відчуває кожна людина, побачивши гадюку або прокаженого. Мимохіть Андрійко відсунувся від товариша і захопився щоднини лицарськими вправами чи під наглядом самого дядька Юрші, чи його старого мечника Сави. Сташко брався не раз іти з ним навзаводи, однак при першій нагоді виявилось, що Андрійко дав би раду десятьом таким, як Сташко. У хлопця була незвичайна сила, яку ось вперше виявляв прилюдно. Він об'їжджав на майдані коней, вправлявся у метанні ратищем, у двобою — списом, довшим та коротким мечем, топорами та у стрілянні з лука. М'язи Андрійка немов тільки ждали на вміле вправляння. Вони стали пучнявіти та тверднути, мов криця. Зброя небіжчика боярина Юрші, яка при виїзді з Руди була ще обширна на нього, тепер надавалася в самий раз. Була це чудова, чорноворона зброя, яку небіжчик отримав від австрійського герцога Леопольда. Зразу було Андрійкові важко рухатися у сталевій одежі, але старий Сава навчив його, як має до цього взятися. Перш усього наклав хлопцеві шолом з наличником. Коли Андрійко привик до ваги шолома, наклав йому Сава нашийницю, а потім нагрудник і наплечник. Через місяць, десь на початку січня, Андрійко став уже надягати верхні доспіхи, наголіниці та начеревник і вчився захищати себе важким кованим щитом. Молодець вправлявся у повному озброєнні і не раз не здіймав його з себе цілими днями. На той час помарніло трохи його свіже рум'яне личко молодої дівчини, а зате ясніше виступили поважні, а навіть суворі риси роду Юршів.
Крім цього, прибуло Андрійкові ще друге заняття.
Монах Єрофей, який звичайно писав листи і грамоти воєводи, вертаючись з міста вечором десь коло різдва, посковзнувся на мості й зламав собі праву руку, а ліву вивихнув. Хоч старий Сава умів складати і зв'язувати поламані кості та направляти звихнені сустави, але навіть він похитав тільки головою над недужим.
— Ти, братику, видужаєш,— сказав він,— але вже не відправиш обідні, ані не напишеш грамоти, бо не вдержиш у руці ні чаші, ні тростинки.
З огляду на те, що саме під ту пору приходилося чимало-таки висилати листів та виготовляти грамот, воєвода був у неабиякому клопоті. Письменних людей було, щоправда, багато, бо на русі усякий піп, дяк та більшість боярства вміли читати. Досить було й таких, що вміли сяк-так підписати своє ім'я або відписати з книги молитву. Зате ніхто не вмів настільки письма, щоб справді вірно та ясно висловити письмом гадку або написати грамоту за диктантом чи за взірцем. Сам Юрша не вмів цього, і тому два дні розшукував писаря до своєї канцелярії. Були також у городі чужинці, які могли послужити воєводі, та годі було повірити їм тайни правління. Тоді Андрійко, який щойно кінчив був науку, взяв у руку тростинку і після кількох спроб написав зовсім добре та виразно вістку для великого князя про повстання мужиків у Ратненській волості. Юрша був задоволений новим помічником. При ньому пізнав Андрійко багато людей та відносин, учився як слід оцінювати події, словом, дозрівав із дня на день.
Коли Андрійко став писарем воєводи, Сташко почав з'являтися на майдані чимраз частіше і брався навіть сам до ратища та лука. Добрий був з нього лучник, але не дорівнював Андрійкові при вправах. Однак він не жалів похвал для товариша і розказував йому про те, як дуже дивується з його сили і вправності старостиха. Вона, бач, приглядалася не раз до герців крізь вікна своїх кімнат. Андрійко не звертав особливої уваги на похвали, та вони все-таки полегшували зближення обох молодців. Вкінці прохав Сташко товариша, щоб учив його того, чого сам учився, а він навчить його за те лицарського звичаю й поведінки. І з того часу хлопці сходилися щоднини.
На Йордан готувалась велика забава. Після водосвяття звелів воєвода всипати піском частину майдану і вивести кілька коней. Потім покликав молодих боярчуків, щоб скакали через них у повній зброї з малого упругого підвищення. Нагородою мали бути дамасценський меч великої ціни, норимберзька нашийниця з кованими прикрасами, нараменники з лев'ячими головами та дорогоцінна срібна чарка грецької роботи. Понад це обіцяв ще воєвода сотню київських стріл тому, хто найкраще зуміє орудувати ручною метавкою.
Ігрища ці вчинив воєвода тому, що бажав притягнути до великокняжої справи волинських панів, так як зумів уже зворохобити галицьке та холмське хлопство. За Свидригайлом пішли поки що тільки княжі роди — Острозькі, Сокольські, Курцевичі, Головці, Мосальські, Буремські, Кропотки, Велицькі, Ружинські. Нижче боярство йшло у дружинах князів, але пани, тобто збагачені наданнями знатні бояри, не бажали іти ні з князями, бо ці вважалися здебільшого чимсь знатнішим від бояр, ні з боярами, бо бояри були служебними людьми, а багаті вельможі не зараховували себе до служби. Юрша знав, одначе, що вони підуть за воєводою великого князя без спротиву і тому попрохав їх у Луцьк на лицарське ігрище. Спершу бажав був навіть уладити турнір, але пора року була невідповідна. До того ж руське боярство не любило проливати крові для забави і дивилось скоса на ці західні видумки, на які не раз нагляділося досить у Вільно або Троках.