Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 20 з 52

Перебрели потік і стали здійматися звірячою тропою вгору. Нараз у заднів рядах закричали:

— Дивіться, дивіться! Щось біжить за нами!

Татаурана, що сидів на коні, завернув і поволі поїхав назад. Минувши останні ряди, зі здивуванням помітив якусь дивну постать, яка намагалася дігнати валку. Подобала на обсмиканий деркач, або на сніп почорнілої трави, і вигля­дала на жінку, бо мала на собі спідницю, а гострий зір вже здалека міг пізнати довге волосся, що спадало чорними пасмами з голови.

Постать робила розпучливі зусилля, підбігала, падала і повзла по землі. Потім знову ставала на ноги, знову під­бігала і знову падала. Викликала жаль, і Татаурана, піді­гнавши коня, поїхав їй назустріч. Уже коли під'їхав зовсім близько, постать впала ще раз і більше не підводилася. Лежала ничком і здригалася.

Татаурана зіскочив з коня, обернув незнайому горі­лиць і побачив перед собою молоде, але виснажене, аж почорніле, лице індіанки з заплющеними очима.

— Води! Гей, а давайте но води, скоро!

Замкнені повіки піднеслися, і з-під них раптом блис­нули чудові райдужно-блакитні очі — мішанка!

— Хто ж ти і звідкіля? — спитав морубішаба, коли вже жінка напилася і трохи віддихалася.

Вона хотіла щось відповісти, але закашлялася надривно і лише махнула рукою у напрямі долини.

— Ти звідти?

Незнайома хитнула головою і притиснула руками гру­ди, з яких зі свистом виривалося повітря.

— Чого хочеш? — неприязно спитав Татаурана, хоч серце його здавив жаль до цієї нещасної істоти.

— Хочу бути твоєю тінню, Татаурано! — перемігши себе, раптом відпалила жінка і знову закашлялася.

— Що кажеш? — здивувався вождь. — Не розумію...

Жінка, чи дівчина, довго кашляла, хапаючись за груди і лише згодом змогла сказати:

— Забери мене з собою до племени... Я хочу жити в племени...

Підвела свої чудові очі на Татаурану й дивилася з роз­пукою, благально:

— Забери мене до племени аресів, морубішабо!

— Звідки знаєш, що я морубішаба? Звідки знаєш, що мене звуть Татаураною? — дивувався вождь.

— Чула... — уривчасто відповіла незнайома. — Я все чула... Я хочу бути твоєю тінню, Татаурано...

— Ти не хочеш вертатися до своїх?

— Не маю своїх...

— А ті?.. — показав Татаурана вниз рукою.

— До них не вернуся... Вони не є для мене своїми... Не були ніколи! — і знову закашляла.

Не було сумніву, що ця істота була важко хворою на груди. Свідоцтвом її хвороби був не тільки кашель і зло­вісний свистячий віддих, але й змарніле землисте обличчя, запалі груди, тоненька шийка і гострі кістляві плечі, що вилазили крізь діри пірваної блюзчини.

Татаурана розгублено глянув на аресів, що обступили його й дівчину густим колом.

"Що з нею робити?" — питав мовчки.

— А що ж, морубішабо? — пошкріб потилицю Леонідас. — Не лишити ж жінки на смерть посеред лісу лише через те, що в неї в очах небо світиться... Заберім. Що вона кому пошкодить?

— А вже ж, заберім! — підхопили інші. — Вона хво­ра... Шкода!

— Як звуть тебе? — схилився Татаурана.

— Мене? Моє ім'я лишилося там, у долині. Не хочу більше його. Зви мене своєю Тінню, Татаурано...

— Чудно! Ти дівчина, чи замужня?

— Я тільки Тінь, Татаурано, і більше не питай мене нічого...

Вона справді скидалася на тінь. На тінь якоїсь великої трагедії і викликала до себе не так жаль, як глибоку нез'ясовану пошану.

— Садовіть її на коня! — наказав Татаурана, але зараз же роздумався: — Ні, не руште! Я сам!

Обережно підняв дівчину з землі, висадив на коня, потім скочив сам і велів рушати далі.

Кінь навіть не відчув другого їздця — така легенька була Тінь. Справжня тінь, лише з тією різницею, що мала шкіру й кості. Саму шкіру й кості! Тримаючи її за плечі, Татаурана мав враження, що під рукою в нього мішок з висушеним корінням лікувальних зел, і він боявся зробити якийсь необережний рух, щоб того крихкого коріння не поламати. А дівчина ніби прилипла до нього: обплела сво­їми тоненькими висохлими рученятами його шию, приту­лилася розтріпаною чорноволосою головою до його гру­дей і заплющила очі.

Слухаючи її важкого віддиху, Татаурана пройнявся до неї глибокою ніжністю і врешті сказав:

— Ти дуже хвора.

Вона розплющила свої райдужно-блакитні очі, що так сумно контрастували з сірим кольором обличчя, блиснула променистою усмішкою, показавши гострі білі зуби, і від­повіла:

— Я дуже щаслива...

— Тобі буде добре в нас, — змішався Татаурана.

— Я добра не шукаю, але за добро в боргу не лишуся...

— Від тебе ніхто не вимагатиме сплачення боргу.

— Тим більші будуть мої обов'язки...

— Які там обов'язки може мати хвора дівчина!..

— Нема такої хвороби, яка б звільнила від усіх обо­в'язків...

Він хотів заперечити, але вона поклала йому долоню на уста:

— Цить... Не говори нічого... Я хочу відпочити... Я дуже стомлена, Татаурано, і вперше в житті почуваю себе безпечною і щасливою... Я хочу пити своє щастя — не го­вори!

Усміхнулася щасливо і знову заплющила очі. А він зручніше підмостив свою руку під її плечі й нараз відчув, що ця чудна й таємнича поява стала йому дуже рідною й близькою.

У тому місці, де доріжка розходилася вилками, направо — до ґвалашів, а наліво — до каяпооів, похід зупинився.

— Ти, Маріо, — розпорядився Татаурана, — бери двох мужів і йди до оселі каяпос. А ти, Леонідас, також візьмеш двох мужів і підеш до оселі ґвалашів. Відв'яжіть но там по міхові, обдаруйте наших сусідів та скажіть їм від мене так: "Не буде війни між ґвалашами й каяпосами, ні між жадними іншими племенами, бо бранців уже нікому не по­трібно. Ті, що приїхали по бранців, тепер самі не зможуть себе викупити, коли попадуть комусь в руки". Ідіть!

Оселя привітала їх радісними криками. Одна лише Жаїра була вражена до живого, побачивши, як Татаурана обе­режно здіймає з коня якусь жіночу постать і, мов дорого­цінність, передає в руки Ірасеми із словами:

— Заопікуйся нею, сестро. Вона дуже хвора. Попроси в Аракшо поради й роби все можливе, щоб дівчина оду­жала.

— Хто вона? — спитала Ірасема.

Татаурана всміхнувся таємничо:

— Вона — моя тінь...

Заколочений подіями попередніх двох днів, в оселі знову улягся спокій. Але над Жаїрою він влади не мав.

Чи ж би справді Таїна-Кан знайшов свою Денаке?


Тінь, яка дає світло

У перші дні добряча Ірасема дуже журилася, бо здана на її опіку дівчина, здавалося, доходила. Майже не розплю­щувала очей, задихалася від кашлю і просила лишати її надворі навіть вночі. В оці їй бракувало повітря.

Татаурана, відриваючись від роботи, приходив кілька разів денно довідатися, як почуває себе "його тінь", а вночі лягав також надворі, поблизу постелі хворої і, коли їй було особливо погано, брав найдіяльнішу участь у заходах Ірасеми та старого піяґи.

А старий Аракшо чомусь особливо зацікавився дівчи­ною. Нічний дижур над нею перебрав на себе, власноручно готував для неї ліки з рослин, помічних на хворобу серця та грудей, і все наказував принести собі то зілля каїнки, то квітів червоного серду, то варив сироп з кори камбоатану, то настоював куатрільо й амбірусу, то нарешті вдавався до чаклування, призиваючи різних духів.

— Повітря тепер важке, — казав, похитуючи головою. — Найгірша пора для хворих на серце і на груди. Але скоро буде громовиця. Як прочистить повітря — їй полегшає.

І справді стояла найгарячіша пора року, і посуха вже починала загрожувати врожаєві. Спека збільшувалася з дня на день, а парнота в'ялила навіть здорових і звичних до гарячі індіян.

Аж одного дня під вечір небо насупилося чорними хма­рами, що насунули грізно з усіх боків, ніби збиралися роз­душити оселю. Поміж ними заскакали громи, розколюючи вогненними тріщинами небесне склепіння вздовж і впопе­рек, а потім линула злива.

Хворій у той день було особливо погано. Вона задиха­лася від браку повітря, кашляла, синіла й обливалася потом.

З увагу на погоду, її забрали до оки і там усі допомогали, як могли.

Але, коли тільки розгулялася громовиця, а до оки крізь отвір линуло свіже повітря, дівчина відразу перестала душитися і, хоч громи трясли небом і землею, незабаром заснула.

Послухавши її рівномірного віддиху, Аракшо вдово­лено всміхнувся і, не звжаючи на люту зливу, пішов до своєї оки.

Високо вже підбилося сонечко над умитою землею, давно вже прокинулася оселя і взялася до своїх звичайних зайнять, а Тінь усе спала. До неї навшпиньках підходили всі мешканці, заглядали люди з сусідніх ок, присилав спи­тати Аракшо, і сам Татаурана двічі подовгу простоював над гамаком під заздрісним поглядом Жаїри — а Тінь спала далі. Коли ж прокинулася, повела здивованими очима по вінку схилених над нею облич і широко та щиро всміхну­лася їм. Ця усмішка була така владна, що у відповідь всі присутні, включно з малими дітьми, розсміялися також.

— Вона прокинулася! Вона сміється! — радісно диву­валися індіяни. — І має такі очі, як сині пера птаха!

Найбільше ж зраділа добра Ірасема й відразу заходи­лася подавати хворій на снідання найкращі лакоминки, що їх спеціяльно на цей випадок зберігала.

— Ти хто? — спитала Тінь, піймавши її за руку і див­лячись в її лице пильними очима.

— Я Ірасема — сестра Татаурани, — відповіла жінка і розтопилася у своїй променистій усмішці.

Очі хворої зробилися ще пильнішими і наче посиніли ще більше.

— Ти сестра Татаурани? — перепитала дуже поважно і враз щасливо і радісно засміялася. — О, так! Татаурана мусить мати саме таку сестру, як ти! Він твердий, шляхет­ний імбуй[24], а твоє серце — це квітка золотої еспонжейри, сповненої солодким медом і запахом, що йому нема порів­няння. Ти не відходила від моєї постелі, рятуючи моє життя. Ти дуже добра, Ірасемо. Будь же і моєю сестрою, добре?

Вона враз обхопила міцну шию Ірасеми своїми худими, немічними руками і припала до її грудей чорноволосою головою в такому щирому й глибокому пориві ніжности, що Ірасема просльозилася. Зворушено гладила її по волоссі, по плечах і запевняла, що буде їй сестрою і матір'ю, як і Татаурані.

Потім Тінь показувала на кожного з черги, питала ім'я і довго вивчала своїм пильним поглядом незнайомі об­личчя. Кожному дарувала, мов скарб, свою владну і скоряюючу усмішку, кожному знайшла якесь тепле слово, а з дітьми, навіть найменшими, говорила, як з рівними, і очарувала їх цілком. Дівчаткам обіцяла плести віночки й виводити з ними таночки в колі, хлопчикам — майстру­вати човники з кори, а всім разом — гарні казки про добрих дітей.

Перебігаючи з однієї постаті на другу, блукаючи по різних предметах оки, погляд її впав на Жаїру, що сиділа в гамаку, споважнів і надовго зупинився.

— Що робить тут ця рабиня? — спитала, не відрива­ючи очей від Жаїри.

— Вона більше не рабиня, вона втекла з рабства...

17 18 19 20 21 22 23