Перебрели потік і стали здійматися звірячою тропою вгору. Нараз у заднів рядах закричали:
— Дивіться, дивіться! Щось біжить за нами!
Татаурана, що сидів на коні, завернув і поволі поїхав назад. Минувши останні ряди, зі здивуванням помітив якусь дивну постать, яка намагалася дігнати валку. Подобала на обсмиканий деркач, або на сніп почорнілої трави, і виглядала на жінку, бо мала на собі спідницю, а гострий зір вже здалека міг пізнати довге волосся, що спадало чорними пасмами з голови.
Постать робила розпучливі зусилля, підбігала, падала і повзла по землі. Потім знову ставала на ноги, знову підбігала і знову падала. Викликала жаль, і Татаурана, підігнавши коня, поїхав їй назустріч. Уже коли під'їхав зовсім близько, постать впала ще раз і більше не підводилася. Лежала ничком і здригалася.
Татаурана зіскочив з коня, обернув незнайому горілиць і побачив перед собою молоде, але виснажене, аж почорніле, лице індіанки з заплющеними очима.
— Води! Гей, а давайте но води, скоро!
Замкнені повіки піднеслися, і з-під них раптом блиснули чудові райдужно-блакитні очі — мішанка!
— Хто ж ти і звідкіля? — спитав морубішаба, коли вже жінка напилася і трохи віддихалася.
Вона хотіла щось відповісти, але закашлялася надривно і лише махнула рукою у напрямі долини.
— Ти звідти?
Незнайома хитнула головою і притиснула руками груди, з яких зі свистом виривалося повітря.
— Чого хочеш? — неприязно спитав Татаурана, хоч серце його здавив жаль до цієї нещасної істоти.
— Хочу бути твоєю тінню, Татаурано! — перемігши себе, раптом відпалила жінка і знову закашлялася.
— Що кажеш? — здивувався вождь. — Не розумію...
Жінка, чи дівчина, довго кашляла, хапаючись за груди і лише згодом змогла сказати:
— Забери мене з собою до племени... Я хочу жити в племени...
Підвела свої чудові очі на Татаурану й дивилася з розпукою, благально:
— Забери мене до племени аресів, морубішабо!
— Звідки знаєш, що я морубішаба? Звідки знаєш, що мене звуть Татаураною? — дивувався вождь.
— Чула... — уривчасто відповіла незнайома. — Я все чула... Я хочу бути твоєю тінню, Татаурано...
— Ти не хочеш вертатися до своїх?
— Не маю своїх...
— А ті?.. — показав Татаурана вниз рукою.
— До них не вернуся... Вони не є для мене своїми... Не були ніколи! — і знову закашляла.
Не було сумніву, що ця істота була важко хворою на груди. Свідоцтвом її хвороби був не тільки кашель і зловісний свистячий віддих, але й змарніле землисте обличчя, запалі груди, тоненька шийка і гострі кістляві плечі, що вилазили крізь діри пірваної блюзчини.
Татаурана розгублено глянув на аресів, що обступили його й дівчину густим колом.
"Що з нею робити?" — питав мовчки.
— А що ж, морубішабо? — пошкріб потилицю Леонідас. — Не лишити ж жінки на смерть посеред лісу лише через те, що в неї в очах небо світиться... Заберім. Що вона кому пошкодить?
— А вже ж, заберім! — підхопили інші. — Вона хвора... Шкода!
— Як звуть тебе? — схилився Татаурана.
— Мене? Моє ім'я лишилося там, у долині. Не хочу більше його. Зви мене своєю Тінню, Татаурано...
— Чудно! Ти дівчина, чи замужня?
— Я тільки Тінь, Татаурано, і більше не питай мене нічого...
Вона справді скидалася на тінь. На тінь якоїсь великої трагедії і викликала до себе не так жаль, як глибоку нез'ясовану пошану.
— Садовіть її на коня! — наказав Татаурана, але зараз же роздумався: — Ні, не руште! Я сам!
Обережно підняв дівчину з землі, висадив на коня, потім скочив сам і велів рушати далі.
Кінь навіть не відчув другого їздця — така легенька була Тінь. Справжня тінь, лише з тією різницею, що мала шкіру й кості. Саму шкіру й кості! Тримаючи її за плечі, Татаурана мав враження, що під рукою в нього мішок з висушеним корінням лікувальних зел, і він боявся зробити якийсь необережний рух, щоб того крихкого коріння не поламати. А дівчина ніби прилипла до нього: обплела своїми тоненькими висохлими рученятами його шию, притулилася розтріпаною чорноволосою головою до його грудей і заплющила очі.
Слухаючи її важкого віддиху, Татаурана пройнявся до неї глибокою ніжністю і врешті сказав:
— Ти дуже хвора.
Вона розплющила свої райдужно-блакитні очі, що так сумно контрастували з сірим кольором обличчя, блиснула променистою усмішкою, показавши гострі білі зуби, і відповіла:
— Я дуже щаслива...
— Тобі буде добре в нас, — змішався Татаурана.
— Я добра не шукаю, але за добро в боргу не лишуся...
— Від тебе ніхто не вимагатиме сплачення боргу.
— Тим більші будуть мої обов'язки...
— Які там обов'язки може мати хвора дівчина!..
— Нема такої хвороби, яка б звільнила від усіх обов'язків...
Він хотів заперечити, але вона поклала йому долоню на уста:
— Цить... Не говори нічого... Я хочу відпочити... Я дуже стомлена, Татаурано, і вперше в житті почуваю себе безпечною і щасливою... Я хочу пити своє щастя — не говори!
Усміхнулася щасливо і знову заплющила очі. А він зручніше підмостив свою руку під її плечі й нараз відчув, що ця чудна й таємнича поява стала йому дуже рідною й близькою.
У тому місці, де доріжка розходилася вилками, направо — до ґвалашів, а наліво — до каяпооів, похід зупинився.
— Ти, Маріо, — розпорядився Татаурана, — бери двох мужів і йди до оселі каяпос. А ти, Леонідас, також візьмеш двох мужів і підеш до оселі ґвалашів. Відв'яжіть но там по міхові, обдаруйте наших сусідів та скажіть їм від мене так: "Не буде війни між ґвалашами й каяпосами, ні між жадними іншими племенами, бо бранців уже нікому не потрібно. Ті, що приїхали по бранців, тепер самі не зможуть себе викупити, коли попадуть комусь в руки". Ідіть!
Оселя привітала їх радісними криками. Одна лише Жаїра була вражена до живого, побачивши, як Татаурана обережно здіймає з коня якусь жіночу постать і, мов дорогоцінність, передає в руки Ірасеми із словами:
— Заопікуйся нею, сестро. Вона дуже хвора. Попроси в Аракшо поради й роби все можливе, щоб дівчина одужала.
— Хто вона? — спитала Ірасема.
Татаурана всміхнувся таємничо:
— Вона — моя тінь...
Заколочений подіями попередніх двох днів, в оселі знову улягся спокій. Але над Жаїрою він влади не мав.
Чи ж би справді Таїна-Кан знайшов свою Денаке?
Тінь, яка дає світло
У перші дні добряча Ірасема дуже журилася, бо здана на її опіку дівчина, здавалося, доходила. Майже не розплющувала очей, задихалася від кашлю і просила лишати її надворі навіть вночі. В оці їй бракувало повітря.
Татаурана, відриваючись від роботи, приходив кілька разів денно довідатися, як почуває себе "його тінь", а вночі лягав також надворі, поблизу постелі хворої і, коли їй було особливо погано, брав найдіяльнішу участь у заходах Ірасеми та старого піяґи.
А старий Аракшо чомусь особливо зацікавився дівчиною. Нічний дижур над нею перебрав на себе, власноручно готував для неї ліки з рослин, помічних на хворобу серця та грудей, і все наказував принести собі то зілля каїнки, то квітів червоного серду, то варив сироп з кори камбоатану, то настоював куатрільо й амбірусу, то нарешті вдавався до чаклування, призиваючи різних духів.
— Повітря тепер важке, — казав, похитуючи головою. — Найгірша пора для хворих на серце і на груди. Але скоро буде громовиця. Як прочистить повітря — їй полегшає.
І справді стояла найгарячіша пора року, і посуха вже починала загрожувати врожаєві. Спека збільшувалася з дня на день, а парнота в'ялила навіть здорових і звичних до гарячі індіян.
Аж одного дня під вечір небо насупилося чорними хмарами, що насунули грізно з усіх боків, ніби збиралися роздушити оселю. Поміж ними заскакали громи, розколюючи вогненними тріщинами небесне склепіння вздовж і впоперек, а потім линула злива.
Хворій у той день було особливо погано. Вона задихалася від браку повітря, кашляла, синіла й обливалася потом.
З увагу на погоду, її забрали до оки і там усі допомогали, як могли.
Але, коли тільки розгулялася громовиця, а до оки крізь отвір линуло свіже повітря, дівчина відразу перестала душитися і, хоч громи трясли небом і землею, незабаром заснула.
Послухавши її рівномірного віддиху, Аракшо вдоволено всміхнувся і, не звжаючи на люту зливу, пішов до своєї оки.
Високо вже підбилося сонечко над умитою землею, давно вже прокинулася оселя і взялася до своїх звичайних зайнять, а Тінь усе спала. До неї навшпиньках підходили всі мешканці, заглядали люди з сусідніх ок, присилав спитати Аракшо, і сам Татаурана двічі подовгу простоював над гамаком під заздрісним поглядом Жаїри — а Тінь спала далі. Коли ж прокинулася, повела здивованими очима по вінку схилених над нею облич і широко та щиро всміхнулася їм. Ця усмішка була така владна, що у відповідь всі присутні, включно з малими дітьми, розсміялися також.
— Вона прокинулася! Вона сміється! — радісно дивувалися індіяни. — І має такі очі, як сині пера птаха!
Найбільше ж зраділа добра Ірасема й відразу заходилася подавати хворій на снідання найкращі лакоминки, що їх спеціяльно на цей випадок зберігала.
— Ти хто? — спитала Тінь, піймавши її за руку і дивлячись в її лице пильними очима.
— Я Ірасема — сестра Татаурани, — відповіла жінка і розтопилася у своїй променистій усмішці.
Очі хворої зробилися ще пильнішими і наче посиніли ще більше.
— Ти сестра Татаурани? — перепитала дуже поважно і враз щасливо і радісно засміялася. — О, так! Татаурана мусить мати саме таку сестру, як ти! Він твердий, шляхетний імбуй[24], а твоє серце — це квітка золотої еспонжейри, сповненої солодким медом і запахом, що йому нема порівняння. Ти не відходила від моєї постелі, рятуючи моє життя. Ти дуже добра, Ірасемо. Будь же і моєю сестрою, добре?
Вона враз обхопила міцну шию Ірасеми своїми худими, немічними руками і припала до її грудей чорноволосою головою в такому щирому й глибокому пориві ніжности, що Ірасема просльозилася. Зворушено гладила її по волоссі, по плечах і запевняла, що буде їй сестрою і матір'ю, як і Татаурані.
Потім Тінь показувала на кожного з черги, питала ім'я і довго вивчала своїм пильним поглядом незнайомі обличчя. Кожному дарувала, мов скарб, свою владну і скоряюючу усмішку, кожному знайшла якесь тепле слово, а з дітьми, навіть найменшими, говорила, як з рівними, і очарувала їх цілком. Дівчаткам обіцяла плести віночки й виводити з ними таночки в колі, хлопчикам — майструвати човники з кори, а всім разом — гарні казки про добрих дітей.
Перебігаючи з однієї постаті на другу, блукаючи по різних предметах оки, погляд її впав на Жаїру, що сиділа в гамаку, споважнів і надовго зупинився.
— Що робить тут ця рабиня? — спитала, не відриваючи очей від Жаїри.
— Вона більше не рабиня, вона втекла з рабства...