Мартин їй щось нашіптує. Клас заповнюється. Вганяється Серж, сповіщає, що комендант гестапо врізав по пиці Видяша, й показує, як саме, – зі всього маху! Лесь просить, щоб Серж ще раз показав. Ще ніхто нічого не знає: клас сміється, Лесь аж заливається і гукає Мартина на "Камчатку". Оленка все думає: "Чом по мене не йдуть?" – і чекає.
Сталося серед уроків: прийшли і забрали хлопців.
23
Під школою повно матерів. Кожушок розпанаханий, мовби поривалася вискочити з нього. Її ніхто не зачепив – позабирано самих хлопців, шестикласників і п'ятикласників. Поголоска, що заарештовують школярів-дітей, швидко розповзалася містом. Оленка спускалася зі сходів і – прямо в руки матері. Мати пригорнула, притисла, допитуючись і сплакуючи, боже-люди, перелякалася, усе покинула; дівчина видавила із себе – забрали хлопців. І опустила голову, наче на шиї у неї був прив'язаний камінь: "Чому не її?" – й мовчала.Коло гестапо й поліції теж повно матерів, довідалися, що їхні хлопці тут, і їх не розженеш. Тітка Тоня – Лесева мати, наглянувши Оленку, кинулася до неї і зупинилася: зі школи вийшов і ступав площею Корній Терентійович. Він наблизився до тітки Тоні, поклав їй на плече руку, й вони вернулися до материнського гурту.
Мати обняла Оленку, не відпускаючи її від себе.
Жінки оточили Корнія Терентійовича, й він слухав, що вони кажуть. Оленка вихопилася з материних обіймів. Почула вчителеве: "Добре…" – й бачила, як він, уклонившись матерям, кинув на голову капелюха і йшов до парадного гестапо й поліції. Якби обернувся й покликав її, вона рушила б за ним, не вагаючись: це ж вона винна, що хлопців забрано. Вона!
Він ішов сам – вірний своїм учням: учитель.
Мати підбігла й впрошувала її збиратися додому, а дівчина як укопана, – не спускає очей з парадного: зараз вийде Корній Терентійович, щось скаже, тоді й заберуться. Замість учителя з дверей висипали есесівці й поліцаї: один, другий, третій – багато, автоматами й гвинтівками розганяючи матерів.
– Доню, а нашого батька не видно?
– Ні, мамо…
Побігли – пекло сором. На них ніхто і не глянув, тільки тітка Тоня, відступаючи, подаючись разом з іншими на площу, викрикнула з материнського натовпу: "Чого вам тут?" – мовби їм навздогін.
Дома не підіймали одна на одну очей: "Доню, нашого не видно?" – "Ні, мамо…" – "Чого вам тут?" – принесли ці слова з площі у свою хату, і вони очужили їх. Не те що людям, самим собі було совісно глянути в очі.
Над вулицею облетілий явір, порожня вулиця, а на шиї в неї тяжкий камінь: "Чому не її? Як так могло статися?" – і замість голого дерева, замість порожньої дороги вона бачить посинілий, розквашений ніс Видяша, Лесеві кучері, Мартинові сутулуваті плечі… Видяш зайшов у клас і зривав хлопців з уроків, починаючи з перших парт: Яременка, Швидака, Глинського – усіх без винятку. Вона була така певна, що Видяш її зірве й забере, що взялася руками за парту, готова встати. Він її не забрав. Коли хлопці виходили, в неї прокинулася надія. "Невже поліцай обізнався? Невже?" Хлопців повели – вона сиділа. І коли їх повели, і коли потім школу зворушило: хтось із хлопців плював на пам'ятник, на прапор – та її надія почала гаснути. І, сидячи у вікні, бачачи замість голого явора й порожньої вулиці напухлого Видяшевого носа, вона не могла повірити, що Видяш обізнався, що переплутав її з хлопцем. Ні, сталося щось інше, страшніше. Але що? І дивлячись, дивлячись у вікно, дівчина розуміла те саме, що знала ще в школі: вона плювала, а вину складено на хлопців. А облетілий явір над порожньою вулицею то обертається Видяшевим огидним носом, то його голе гілля ввижається їй Лесевими кучерями… Дерево зігнулося – так учитель уклонився матерям. Сказав: "Добре…" – вона це чула. Пішов і не оглянувся. Що ж доброго? Де? В чому?.. І Мартин, виходячи з класу, теж не обернувся.
Хто збив росу, а кому воду носити, – росло почуття її вини перед хлопцями.
Явір край дороги розчахується: їде батько.
– Доплювалася? Маєш щастя, що Видяш не видав. – проголосив, тримаючись за клямку.
– Як? – і не втрималася коло вікна.
– А так! – відрубав, наче зубилом, батько, оповідаючи матері, шо ж сталося і як Видяш склав вину на хлопців. – Один уже признався, що плював: Мартин. Я завжди казав, що Сильвестр має славного хлопця.
Мати взялася руками за голову:
– Що ж ти наробила, доню?.. Ой, десь-то й били хлопця…
Оленка зірвала з вішака кожушок.
– Іду! Признаюся!
– Іди, – спокійно мовив батько. Пустив клямку, й двері поїхали. – Тебе там чекають не дочекаються. Аякже! Іди, признавайся, але хто тобі повірить? Хто?.. Спізнилася.
– Полікарпе! – обірвала його мати.
Її ніхто не спиняв, ніхто не погрожував; одна рука в рукаві, в другій розв'язана хустина, – двері розчинені, а вона стояла: спізнилася…
Погойдуючи головою, мати вигойдала:
– Понесеш передачу, доню.
– А чому б і ні? – мовив запитливо, а не прямо батько, в самому тоні приховуючи щось завбачливе і, зачиняючи двері, додав: – Учителя теж посадили.
– За передачу не повісять, не розстріляють, не посадять! – спалахнула Оленка: почуття вини було невгамовне.
Він ступив до неї так, як підступав з молотом до ковадла, – рішуче й твердо.
– Доню… ГІолікарпе… – дорікнула обом, зітхаючи, мати.
Сергійко сіпав сестру за кожушок і відбирав хустину.
Вони всі – батько, мати і малий братик, – вкоськуючи її, притлумлювали в ній почуття вини; а дівчина відчувала цю вину, як свою душу. її душа хотіла бути чистою, чесною: вона нічого більше не хотіла.
– Хіба ж я для зла? Для добра, – сказав батько і стояв – не так твердо і не так рішуче, гойднувшись до Оленки.
– Ув'язалися, самі не вив'яжетеся?.. – їй бракувало слів.
– Бачиш, радуйся, Полікарпе! – кинула мати, встала від столу й відганяла від Оленки його і Сергійка, запевнювала, що збере передачу. Але хіба могла прогнати від неї її вину?
Була ніч, і настав ранок. Оленка несла в кошичку книжки й передачу. Перед школою – гамір, метушня: під'їжджають санітарні автофургони, школярі збилися перед загорожею. Швидак підкидає свою сумку: "Гу-р-ра!" – Яременко й Глинський ловлять її, як м'яча. Школу зачинено: прибув великий транспорт поранених і школа – шпиталь. Її відкрили торік, пізно – перед Новим роком, і закрили рано – до Нового року. Дівчину зараз це – не обходить. Лесь – руки в кишенях – мчить їй назустріч. Усі є, всіх випустили, а Мартин, а вчитель?..
Лесь вийняв з кишені руку, показав з кулака кінчик ключа й заховав руку в кишеню: потім.
Школярі юрмилися, нуртуючи, – Оленка з Лесем рушили з площі. Він спрямував її до собору, тихо кажучи: "Нас били. Як нас били!" Вона думала: Мартин і вчитель – під собором, у в'язниці. Але коли порівнялись із собором, Лесь підштовхнув її, і вони рушили далі, на Перначівку. В узвозі ні душі, й хлопець заговорив голосніше: "Викликали по одному – признавайсь! Я не признався, що плював на фюрера, на прапора. Я нікого не видав: ні Мартина, ні тебе. І про невідомого, якого ми знайшли, – ні слова. Постановив: умру, але фашистам не здамся. Якби я хоч заїкнувся про щось, думаєш, ти йшла б оце поруч? Знаєш, а Мартин сам признався".
– Це я, я плювала… – обірвала його Оленка.
Він її не слухав: ми всі плювали. Й оповідав: гестапо й поліція стоять при камерах. Напакували нами й кинули до нас Корнія Терентійовича. Мартин хоч і признався, але гадам цього мало: знов по одному – кажи, що Корній Терентійович більшовицький агітатор! Хто це скаже, того на волю! Мене били! Дивися, як розписали – зігнувся, заголюючи плечі. Бачиш! Корній Терентійович казав: хлопці, кажіть, що я більшовик, – цим мене не продасте. А в камері Мартин шепнув мені про Дінку: Маріїна, сусідчина. Через них Мартинову матір загнали в безвість, а Мартин Дінку переховував: діла! Він передав мені ключа до своєї хати. Ти думаєш, куди я тебе веду?
– Так ти сказав, хто такий наш учитель, чи ні? – запитала його Оленка, коли вони доходили до Мартинової хати.
– Сказав, не сказав… Я ключа виніс. Ось – бери і йди, а я повартую. Та Дінка – десь під припічком.
24
Передачу не приймали. Пустився дощ, змішаний з густіш мокрим снігом. Лесь стукався до вартівні, а Оленка трималася муру. Старовинний собор здіймався над нею, височів над руїнними Крижами, при сонці й в негоду підпираючи банями небо. В ньому не правилося. У давнину за фортечними стінами, за бійничними вікнами і в льохах, у потайних переходах, які виводили до Крижечанки, люди знаходили пристанище й захист від татарви, від усіх запеклих ворогів, що їм не було числа. Тепер тут – тюрма. Хто сюди попадав, його доля – вирішена: на страту або в концтабір. Оленка полизує з губів дощ, сніг і думає: який би світ не був – добрих людей у ньому більше, ніж злих.А Мартин у цей час сидів у темному, набитому в'язнями підземеллі: йому ще пощастило – в'язні поступилися йому місцем коло загратованого люка, з якого хоч і не падає світло, але час від часу задуває вітерець. Хлопець чекав учителя, в голові дзвеніло дзвоном: "Дінка!" – і в який раз він перебирав у своїй пам'яті, що ж і як відбулося? Обличчя розпухле, руки як повикручувані, тіло болить, а вітерець війне, і снується подумки, що і як, до найменшої дрібнички: Мартин згадує кожне слово, що сказав Корнієві Терентійовичу, коли на короткий час вони залишилися наодинці там, у камері. Йому здається, що вітерець з люка запитує його голосом учителя: "Чому признався? Плював же не ти – Оленка. А Дінка? Ти про неї забув?" Він чекає, поки війне вітерець, і відповідає вітерцеві, як відповів учителеві: "Коли Видяш зайшов у клас і коли почав підіймати хлопців, я навіть подумав: утечу. Мабуть, я зміг би утекти, але я тоді не думав про Дінку. Якби думав про неї – по партах, по головах і у вікно. Тільки б дзенькнуло. Але я думав тоді про Оленку: чи її заберуть, чи ні? Я теж плював і на фюрера, і на прапора. Але це було раніше, й мене ніхто не застукав. Я ввійшов у свій клас, став коло вікна: Видяш б'є в долоні, когось лякає, а кого – не видно. Я встиг перебігти до іншого вікна, в клас влетіла Оленка. Запитую: плювала? Оленка ствердила. Потім машина, пупгестапівець. Оленка потерпала: зараз по неї прийдуть! А час ішов.