Крижі

1

– Облава?!

Коси сколошкані, очі зіркаті.

– Доню, де? – заспокійливо, насмішливо обізвалася мати. – Ще не чути…

Навпроти у ліжку зашарудів, пручнувшись, Сергійко. Він спить то з Оленкою, то з батьками, – з ким захоче. Мати похапцем укривала його, сонного, і все заспокоювала Оленку:

– Тобі приснилося… Вставай, дитино. Візок чекає…– А сама не могла стриматися, проказувала пошепки: – Що за світ? Боже, наші діти на облавах сплять, облавами вкриваються, тому їх трусить, їх підкидає. Люди, зночувати ніч – щастя. А переднювати? Боже люди, як жити?

Втихла і стояла серед хати у передсвітанкових сутінках, як на сторожі майбутнього дня. Мати запитує це часто й повсюдно – бог і люди мовчать.

У вікнах сіро. Оленка сидить на тапчані: грубий валов'яний сінник, зібгане кусюче рядно. Батькового шкуратяника, яким вона вкривається, вже нема. Батько зняв його, вона й не почула. Він обачний: напевно, як завжди, чоботи в руки, шкуратяника на руку – і навшпиньки вийшов у сіни. Там озувся й одягнувся, щоб нікого не будити.

Оленка стріпнула головою, проганяючи сон, і стрибнула на долівку: босоніж, у полотняній куценькій сорочці – вона, як біле березеня. Захапалася, щоб сукенку на себе, а сінника з хати.

– Я сама винесу, доню.

Вона глянула на свою схилену матір Уляну, яка ламала хмиз, уступила в шкарбуни, за светрика й шугнула до порога.

У сінях – з дверей у двері. У темряві запахло опаленим залізом, кіптявою, вугільним пилом, невивітреним димком – кузня.

Батько запитав:

– Устала? – і, нависши над горном, як велетенська тінь.

– Я скрикнула спросонку – облава! А мама заспокоюють – приснилося… А мені в голові шумить, ніяк не можу опам'ятатися. Я тільки зараз згадала, що мені снилося, – жито! – сказала Оленка, обійшла ковадло на дубовій колоді й звично піднесла руку, навпомацки беручись за коромисло міхів.

– Тепер усім сниться жито, – промовив її батько Полікарп.

Він викресав вогню, задмухав, і їй здалося, що він добув вогонь не з кресала, а зі своїх пальців, – його чорні долоні висвічувалися. Нагортаючи на слабкі промінці солом'яну потеруху, трісочки й присипаючи їх дрібним вугіллям, підморгнув їй.

Оленка потягла коромисло донизу. В горні загуло.

Батько показав рукою, щоб дмухала легше, повільніше – поклав у вогонь штабу, приготував кліщі, молота, змів рукавом ковадло й відійшов до візка.

Візок розібраний. Без коліс. Поки встали, батько розібрав, його треба конче довести до пуття. Вона обіцяла вчителеві Корнієві Терентійовичу, що поїдуть по картоплю. Хто ту картоплю йому викопає й привезе, як не вона з хлопцями?

Стоїть казан із вугіллям. У казані вугілля березове, саморобне. Ним штабу не нагрієш. Воно на видноті на той випадок, якби заскочила облава чи нагодився хтось із чужих. Тоді присиплють цим вугіллям тверде, кам'яне, з яким ховаються і яке лежить у ямці під дубовою колодою й ковадлом. За грудку кам'яного вугілля можуть і повісити, бо інакше як з поїзда, з платформи його не добути. Коли-то вони з батьком знову подадуться до колії?

Батько виміряв діаметр колеса, звівся і, високий, у старому шкуратянику, взявся за кліщі. Вихопив розпечену штабу – темні стіни, закіптявіле вікно, верстат – усе зачервонілося.

Ударив молот, відгукнулося ковадло. Бризнули й зашкварчали іскри. Вони гасли на батькових руках і на бровах.

Коромисло самохіть здіймалося вгору, донизу силоміць: Оленка випростується й згинається, прирісши до нього. Ще коли була зовсім мала, порпаючись у піску край воріт, ляскала в долоні, заводячи: "Дзень-дзень"… – так і доросла до коромисла.

У роботі вони неговіркі: коваль і дочка. Залізо шкварчить: як жити? А молот: дзень-дзень – на ввесь день.

Штаба згинається, буде шина. Її батько знається із залізом з діда-прадіда. Прадід його гартував, дід теж, може, вони робили ті чарівні шаблі, що ними як махнеш, то ворожі голови з пліч… Батько кував вози, якими їздила вся Крижанівщина. Підковував коней. Люди недарма кажуть: знайти підкову – це на щастя. То була робота. А тепер: "Ет, глемзання", – хоч вони і живуть з молота, а не із золота.

Їй хочеться, щоб візок був міцний, гарний, і вона упадає коло міхів. Коромисло чомусь поважчало: часто змінює руку. Болить у попереку. Ні про що не хочеться думати, а в скронях – цок… цок… Вона згадує, що їй снилося не просто жито, а ой у полі жито, начеб із пісні. В скронях знову – цок… цок…

Склепану штабу кинуто у воду. Клуби пари заволікають кузню. Нічого не видно. Дівчина повільніше надимає міхи, перепочиває і схоплюється, що сама себе дурить: горно ж притихає.

До неї підступає батько й каже:

– Ех, ти, згинаєшся і розгинаєшся, як у полі береза, – шкуратяних на ньому порипує.– Скуємо ми з тобою теліжку – запрягайся і махай куди хоч, – піддає охоти.

Оленка налягає на коромисло.

– Куй залізо, поки гаряче, – приказує.

А міхи надсадно скриплять: "Суп-ра… Суп-ра…" Вона посміхається. Коли Корній Терентійович ставить учневі двійку, то зауважує: "Супра!" – в перекладі з латинської це значить: очі вгору!

Вона гне коромисло з усієї сили донизу, сама теж нахиляється додолу, а міхи скриплять: "Суп-ра"…

2

Дівчачі очі, звиклі до розруйнованої міської дороги, до знищених будівель, добачають нове руїння. Вчора ще лежали латки тротуару, а нині плити вивергано.

Ранок, але нікого не видно. На яких вікнах віконниці, їх не повідчинювано, а які затягнено фіранками. Будинки, хати – мовчазні, вовкуваті, обідрані.

Вона спускається з гористих Волоків. Велике, добре сонце, зійшовши із-за Старого Городища, заливає промінням Крижі. Висвічуються розтрощені, зі знесеними дахами корпуси залізничних майстерень. Більша половина міста над річкою Крижичанкою у купищах цегли, тиньку й грузу, які начеб повсякчас димлять: там було гетто. Стоїть із потрісканим фронтоном собор, націлившись у небо хрестом. Блищить лише вікнами вокзал – присадиста сіра споруда. За собором, на Перничівці, червоніють ряди котеджів, де живуть ляндвірт, комендант гестапо… Крижі поріділі, як прорубані. Лежать, вимирають у долині під високим небом, під крилом лісу, серед полів, де туманіють далекі села. На привокзальній площі, яка буває і ярмарковою, на щоглі завис фашистський прапор.

І це – місто?

Оленчині дерев'яники стукотять по землі, як і по брукові. Дівчина йде, зменшуються широкі обрії. Звужується великий світ, і вона мовби зменшується в ньому. Вже їй не видно полів, лісу – широких просторів. Болять руки, біль від ковальських міхів ще терпне в її плечах – важка дорога до школи, важка і сама школа, ліпше б до неї і не ходити. Але Корній Терентійович каже, якщо ми самі не вчитимемося, то нам буде ще гірше. Вона підбадьорює себе цим і думає: натягнув батько шини на колеса чи ні? Якби Сергійко більший, а то батькові й до міхів, і за молот…

– Ковалівно?

Оклик перепинив її зненацька. Видяш! Оленці хочеться чимдуж поминути його садибу.

– Стій-но, – начеб просить він, хоч міг би й гаркнути: "Стій!" – як уже звик. – А де ж твій добрий день? Чи вас цьому не вчать?

Вона зупиняється.

– Добрий день.

Видяш хнябиться у хвіртці й сміється, його садиба щільно обнесена дошками, які пофарбовані назелено з червоними ромбами. Поверх натягнуто у три ряди колючий дріт. Ворота ковані залізом. Залізом кована й хвіртка, в якій прорізано "серцем" вічко. Хата – мурована, з підвалами, засклений балкон. Навіть нужник мурований.

Крізь прочинену хвіртку видно: каменярі викладають двір плитами. Раніше тротуар тягнувся лише від хвіртки до хати, тепер подвір'я забетоновується.

Видяш у чорному, на рукаві біла пов'язка: поліцай.

– Татусь кує?..

Оленка мовчить. Вона і не дивиться на нього. Стоїть перед ним – білокоса, в білих кісниках, у рябенькому светрику й стримується, щоб не затремтіти. Передчуває: Видяш запитуватиме: "А де вугіллячко берете? – й хитро додасть: – Я все про вас знаю, навіть те, чим ви дихаєте".

Але він цього разу про вугілля не згадує.

– Поковує, святий та божий, – проказує, зручніше схиляючись на хвіртковий стовп.

Видяш непоказний: обличчя кулачком, завжди червоненьке, ніби підрум'янене. Не очі, а очки, не ніс, а носик, не рот, а ротик – усе дрібне. Держить у руці круглого кашкета, і дрібні чорненькі кучері всіюють його лисинку.

Оленка поблимує на нього спідлоба й думає: "На кого він схожий?.."

А він начеб і не втримує її, але й не відпускає від себе: тягне слово за словом, як кота за хвіст.

– Значить, кує…

Вона знає, що він має на гадці, мовляв, якщо на ярмарку я ще не застукав твого батька з підковами для чобіт, з клямками, з лемешами, то нехай дякує за це мені, його кумові.

– Ти в дерев'яниках?

Її пориває кинути йому в обличчя: "Як бачите!" А він піджартовує:

– І як вони до ходу? Може, батько їх ще й підківками тобі підкував би? Зносу не було б! – Його сміх теж дрібний, холодний.

Видяшу набридає хнябитися. Випростується. Чоботи з високими халявами. Він утопає до колін у своїх чоботях. Оленка покусує нижню губу: придумала! Він схожий на мишу, яка вискочила з димаря, набравшись сажі.

– Що ж, дякуй своєму таткові за дерев'яники, – проказує він, показуючи свої гостренькі зубки. Серйознішає, і його чорні очки зблискують, налившись тушшю. – Я його знаю, робили з ним на промкомбінаті. В нього переконання! – Видяш це мовби й не каже, а гризе. – Що ж воно таке – переконання? Хоч ти Ковалівно-Висоцька ходиш до школи, але й ти не знаєш. Я помиляюся? Ні. Видяш ще ніколи не помилився. Переконання – це те ж саме, чому люди не ходять голі. Ти кумекай. Присягаються: в це я вірю, а в це ні, на цьому стою і мене не зрушити!.. В чому ж тут сіль? Та в тому ж самому, чому не ходимо голі. Прикриваємо сорочкою грішне тіло і такою ж сорочкою прикриваємо ще грішнішу душу.