Йосип з гроша здачі

1

Он Маркіян Бородай навіть черевики вже має. А з якою зухвалістю ця "липова колодка", – так прозвали опецькуватого Маркіяна, – показував усім на вигоні новенького букваря!

"І чом ми не багаті? – думає Йосип. – Тоді б все було просто, а то батько завжди повторює: "Вчення тільки для панів! На те в них і часу, і грошей хоч позичай. Хіба мужикові в школу пертися? – Батько гірко спльовує, вийнявши з рота цибух своєї люльки. – Волам хвости крутити в батраках навчимося!" Його похмуре обличчя кривиться в прикрій усмішці.

Боязко Йосипові відчиняти двері в хату. Він не наважується взятися за клямку. Йому і так чути, яка розмова точиться між батьком і матір'ю. Але чому вони не згадують про нього? Йосип переконаний, що на сьогоднішній вечір усі розмови, крім однієї – про школу, зайві. Це повинні знати і малі, і старі. А тим часом батько говорить матері, що Бородай обіцяє здати йому під оренду два морги землі десь за Терником, що все нібито переговорено. Чує хлопець і материн голос, тихий, ласкавий такий. Ні! Це не почулося, це справді вона так сказала:

– Ось бачиш, Антоне, пошлем-таки сина в школу.

"Яка добра матуся. Я завжди вас слухатимусь… Я… я… ніколи не буду робити ніякої шкоди", – шепоче Йосип.

Але що скаже батько? Він мовчить. І чого він мовчить?

– Ти думаєш, Ганно, я нетямущий? Чи я добра дітям не зичу? Та я б їх у найвищі школи… але подумай, скоро зима. Ми ж голі й босі!

Йосип не може більше стояти в сінях. Він тихесенько відчиняє двері. Батько сидить на покуті, підперши руками голову. Спідлоба оглядає Йосипа. Мати стоїть біля припічка. Ось вона взяла жмут бадилля, кинула в піч і знов стала, опустивши руки. Менший братик Іванко в довгій до п'ят полотняній сорочці стрибає під столом зайчиком. Кіт Лімка ходить по хаті, підмітаючи пухнастим хвостом долівку.

Йосип підходить до матері. Батько не зводить з нього очей:

– От у школу тобі треба, а чобіт…

Глянув хлопець на свої ноги, а вони – босі, порепані.

– Зимою в мої озується, а поки й босому можна, – каже мати, пригортаючи сина.

– А гроші на школу, на зошити, книжки?

– Не журися, Антоне!

Мати знов засовує бадилля в піч, а потім іде в протилежний куток кімнати, де стоїть скриня. Всі чекають, що то буде далі. Солодко б'ється серце в Йосипових грудях. Так і є: мати дістає нову торбину (вона більша, ніж та, яку бере Йосип на пасовисько) і вішає синові на плече. Нічого, що вона з простого полотна, а не брезентова. Мати не дістала гудзика, і тому торбина застібатиметься на патичок. Йосип мацає її руками, в ній щось шелестить. Розстебнув – а там зошит. Якби батька не було в хаті, Йосип поцілував би матір. А так ніяково: він уже великий!

– Йой, не приведе до добра та школа, – кидає батько.

Йосип знає, що тепер все вирішено. Завтра він буде в школі.

Нову торбину хочеться поносити Іванкові.

– Тільки не замасти! – просить Йосип братика.

Іванко почепив торбину собі на живіт. Лімка торкнув її лапою, потерся вусами і відійшов.

Вечеряли. Картопля в мундирах ніколи, мабуть, не здавалась Йосипу такою смачною.

Після вечері мати знову відчинила скриню і дала синові блискучий мідний гріш.

– На олівець буде, – сказала.

Йосип з радості не може заснути. Від Маркіяна він довідався, що олівець коштує півгроша. "Поки що нехай це буде таємницею, – думає він. – Півгроша треба відкласти. Колись ще доложу до нього і куплю справжній ножик-циганок з червоною ручкою".

Не спиться й Іванкові. Все вовтузиться під боком у Йосипа.

– А ти візьмеш мене коли-небудь у школу? – запитує він. Це заважає Йосипові думати, де краще заховати півгроша.

– Візьму! Візьму!

– А цукерки в школі дають? – питає Іванко.

– Дають.

– І тобі завтра дадуть?

– Аякже!

Іванко облизується.

– А ти мені принесеш цукерочку? Отакеньку, – Іванко тикає Йосипові під ніс замурзану пучку.

В школі, звичайно, ніяких цукерок не дають – це Йосип знає. Та не можна ж залишатися пустопорожнім хвальком.

– Принесу! – каже, великодушно вирішивши не відкладати півгроша на ножика з червоною ручкою.

2

– Агей! Ге-е-ей!

"А… гей!" – відгукнулась луна.

Кожного разу, встаючи з постелі, Йосип ніби хотів сповістити всім сусідам, що розпочався ранок. За це його прозвали галаєм.

До Йосипа підбігає Мурза і кладе на груди обмочені в холодній росі м'які лапи. Собака знає, що для нього приготовлено шматок хліба. Йосип завжди дає його по кусочку, а сьогодні всунув у роззявлену пащу цілу скибку.

Вийшла мати.

– О боже! Глянь, що Мурза зробив з твоєю чистою сорочкою!

На Иосипових грудях красуються сліди Мурзиних лап.

– Мамо, а може, висохне? – розгублено запитує хлопець.

– Лишенько моє, ходімо я витру, а то запізнишся. Добре, що батька вже немає.

Скоро Йосип вибіг з хати з торбиною через плече і затиснутим у кулаці грошем. В кошарі замекали вівці. Білий баран просунув крізь штахети круторогу голову. Він дивився на свого пастуха і довбав ногою землю. Хлопець підійшов до кошари, схопив рукою барана за роги.

– Пастися хочеш? А таке ти бачив? – розтулив кулак і показав блискучий гріш. – А сорочка, бачиш, яка чиста? Мама із своєї перешила. А це що? Це торбина для книг. Якби ти не був бараном, то знав би, що я йду в школу!

Баран любив, коли його брали за роги. Він охоче підставляв чухати свою шию. І Йосип не відмовлявся зробити таку послугу. Баран, ніби дякуючи, кумедно хитав головою.

– Вас мама пожене зранку, а я після обіду, – сказав пастушок до овець і попрямував на вулицю.

Мурза хотів схопити його за торбу, але хлопець насварився на нього пальцем.

Мати стояла на порозі і дивилася вслід. Як вона чекала того дня, коли випровадить сина в школу!.. Ось він вибіг за ворота. З клена на землю впав жовтий лист. Мати покликала Мурзу.

Школяр поважно йшов порожньою вулицею. Сонце піднялося вже над Городиськом, і його перші промені погладили Йосипову голову. Назустріч простував дід Архип. Смокчучи люльку, тикав поперед себе кострубатою палицею. Старий, він уже недобачав.

– Добридень! – привітався Йосип.

– А, це ти? Добридень, козаче! Куди в таку рань?

– У школу!

– Он як! А йди-но сюди! – Дід вийняв з кишені велике яблуко і простягнув Йосипові.

– Спасибі, дідусю.

– Бери! Їх у пана Рачинського хоч греблю гати.

Йосип поклав яблуко в торбину, де поруч з зошитами лежав кусень хліба.

– Значиця, в школу, – сказав багатозначно дід, розгладжуючи свою білу бороду.

– Атож.

– Поспішай, поспішай, козаче.

Дід Архип працював сторожем-садівником у пана Рачинського. Цей рік видався дуже врожайним, і роботі не видно було кінця. Тільки ранком сторож міг на годину відлучитися з саду: пан не любив, щоб під час його прогулянки мужик своєю присутністю псував, як казав він, пейзаж.

Йосипові здавалося, що всі стрічні – і сварлива тітка Химка, і вилицюватий дядько Трохим – радіють з того, що він іде в школу.

До школи вже недалеко – треба спуститися вниз, перейти річку. Йосип став на березі. Він зняв з плечей торбину і обережно поклав її на мураву. Знайшов грудку крейди, розбив надвоє, помочив у воді і, розтерши, заходився мити ноги. Бруд відмивався погано.

"От якби черевики – не було б зайвої роботи", – думав Йосип.

Тут і наздогнав його Бородай.

Рудий, гладкий, у святковому костюмі і блискучих чоботях, він нагадував самовар, якого Йосип бачив у сільському шинку. Бородай пихтів і тягнув за руку Маркіяна. "Липова колодка" був одягнений в синій костюмчик, вишиту сорочку з відкладним комірцем, а на ногах – жовті черевики. За плечима висів справжній школярський ранець з ремінними пасками.

– І ти, вовченя, в школу? Ха-ха-ха! Батькові грошей не вистачило, щоб чоботи купити, а ти вчитися! – реготав він.

Хлопець мовчки підняв торбину і скочив на кладку.

3

Подвір'я школи – наче велике коло. Зліва – двоповерховий особняк пана керовніка.^[1] На балкон виставлені широколисті фікуси, червоні герані. Справа приземкувате, з вузькими вікнами приміщення школи. В дверях стоїть у білому фартусі шкільний сторож, відставний капрал Кирик.

Йосип, опинившись на подвір'ї, не знав, куди йти. Він бачив, що школярі розбиті на три групи. Найменша – під балконом. Там стояли ті, що прийшли з батьками. Біля дверей школи тихенько, ніби кимсь присоромлені, збились докупи дівчатка. А коло самих воріт юрба хлопчаків. Йосип і собі подався туди. Десятки голосів верещали:

– Мала купа! Мала купа!

Чиїсь міцні руки схопили Йосипа за плечі, і він незчувся, як опинився на землі. Зверху на нього, мов оселедці, валилися хлопці, ніби хотіли запхнути в землю. Йосип застогнав. А юрба плескотіла в долоні і горланила:

– Мала купа, ма-а-ла, щоб ще більша ста-а-ла!

І знов валилися тіла і реготала юрба. Потемніло Йосипові в очах. Раптом такі ж міцні і цупкі руки поставили його на ноги.

– Та це ж Таранчуків! – гукнув хтось.

– Першокласник!

Йосип важко дихав. Що було б, якби його зараз побачила мати? Але думати не було часу. Біля Йосипа стояв широкогрудий юнак з крючкуватим носом і кричав:

– Таранчука не займати!

Він підморгнув Йосипові.

Юрба розступилася півколом. На тому місці, де лежав щойно Йосип, крутився на одній нозі, як веретено, довгов'язий школяр, приспівуючи:

Абецадло з п'єца спадло,

Абецадло з п'єца спадло!..^[2]

Це всім дуже сподобалося.

– От чортяка Петро, – сказав юнак, що стояв поруч з Йосипом. – Ніхто так не вміє, як він. Третій рік ходить в третій клас, а крутиться… А ти чом без батька? – звернувся він до Йосипа.

– А ти?

– Ну, я вже в четвертий ходжу, мене звати Григорієм.