ПОХВАЛА МАТЕРІ
Казка починається з любові — з матері. Хто путній а чи безпутній народився без її чесних мук?
Це почалося ще в стару старовину, як перші люди відчинили світ. Стоїть мати під горою та дивиться з хатнього порога на шлях, який гине в куряві.
Її коси як передосінній ранковий туман у пониззі над дніпровськими лиманами. Тільки той туман лягає хвилями, розходиться й звітрюється, а її коси впливли під хустину і сивіють.
Пооране чоло вкривають тіні — сліди голосних думок, а брови як журавлині крила. Тільки журавлі покидають пожовклі ліси, визимнілі озера, голі поля, а її думки не знають вирію: вони завжди з нею, в гнізді її голови. І завжди мовби чути їх журне: "Кру-кру..."
Як із поліських пущ беруть початок річки, і течуть, і поять широкі степи, так з-під її брів випромінюються морщини й зморщечки, розтікаються і бринять на обличчі. Її обличчя повниться щедрістю і ласкою, як ті широкі, безкраї лани, на яких жито-пшениця потопають у гарячому сонці.
Великі очі такі ясні, що в них годі приховатися лукавству, ворожнечі, невірності. Вони як синє, без єдиної хмарки бездонне небо над високою Верховиною і глибоким Дінцем. Тільки небо одне, а їх — двоє. Дивляться — купають світ у любистку і м’яті.
З уст не сходить усмішка: вабить, зачаровує, як світанкова зоря, що переливається над землею, віщуючи мирний день.
В їЇ мові не прохоплюються ні писк зажерливої сойки, ні скрекіт сварливої сороки, ні клекіт погордливої орлиці; чайка і горлиця — її пташки. Вона рідко мовить якесь слово: робота. За неї кажуть руки: кожна пучка віддає стільки тепла і ласки, що камінь і дерево стають людьми. Щоб вони не мізерніли, вона тихо виводить старовинну пісню за роботою... В’ється угору й кигиче над дорогою срібнопера чайка, озивається з темної діброви невидима горлиця — це вони співають її голосом.
В грудях у неї б’ється живе, добре серце. Воно таке віддане, таке незрадливе, як у величної лосихи, що виводить із страшних нетрів, із ще загрозливіших пропастищ своїх бистрооких і безтурботних, дзвінкокопитних і молодорогих теляток. Ріки дарують прохолоду, сонце — тепло, а вона віддає себе своєму родові — мати.
НАРОДЖЕННЯ СИНІВ
Під горою, перед вигоном, була собі хата. В ній жила жінка-солдатка. З гори починався ліс, долиною текла річка. Тому всі казали, що та жінка-солдатка сидить край лісу і край води.
Хата була під солом’яною стріхою, на дві половини. В одній половині, без вікон, човплася худоба, а в другій, з одним малим вікном,— людське житло.
Вже отелилася корова — привела теличку. Вже покотилися вівці — народилася біла ярочка й чорний баранець. Господиня попереносила їх через поріг — забрала до себе, щоб їм було тепліше. Лисенька звелася на ніжки, ярочка й баранець вистрибують собі, а вона сіла під вікном, радів і журяться:
— Мої ви клопоти, хто ж вас буде пасти, як у мене пастуха нема?
Коли це у вікно: стук-стук... Тихо, лагідно. І говорить:
— Буде аж два... Буде аж два...
Господиня обернулася. Теличка, ярочка й баранець перестали бавитися, теж дивляться Й собі, а у вікно стукає сизий дикий голуб і каже людським голосом:
— Щоб не сталося, а ви не лякайтеся, бо цієї ночі народяться пастухи, які пастимуть людську долю...
Сказав, фуркнув і полетів.
Лисенькій і овечкам що? Вгрілися, полягали під припічком і заснули, а господиня не лягає, сидить. У печі вигоріло. Вогонь згас. Залягла така темна, невидна ніч, хоч око вийми, а жінка-солдатка сидить: вірить і не вірить сизому дикому голубові. Непомітно й здрімнула, сидячи на стільці, бо була дуже втомлена: скрізь сама, хоч розірвися...
Зашумів ліс, завирувала річка.
"Чи то мені вчувається, чи, може, сниться? — думала вона.— Такий вітер — буря!"
Опівночі вдарив грім, блиснуло, освітило небо й начеб щось важке упало на поріг, і хтось навстіж розчинив двері.
"Валиться ліс, річка виходить з берегів, перекидає хату!.." — отак думаючи, вибігла надвір.
Віло. Тихо, як у вусі. Нишком поскрипує мороз — ходить по зорях, черкає по місяцю, сніги іскряться. Ліс мовчить, а річка під кригою.
— Звідки узятися тому грому? Ще зима. Що ж я собі навигадувала? — запитувала саму себе.
Дивиться: на порозі лежать ковадло, молот — і сполошилася: "Звідки? Хто підкинув? Що за знак? Почнуть шукати, допитуватися, хоча б нічого злого не трапилося! І кому я що винна?"
А ковадло і молот спалахкують осяйним блиском — поріг світиться.
Вона за те ковадло, за того молота: покидає їх у сніг, загорне, щоб не було й сліду.
А на стріху сів сизий дикий голуб і гуде:
— Це ковадло, цей молот з неба. Вони — твоїх синів.
— Де ж ті мої сини? — крикнула жінка-солдатка.
— Чи ж ти чула, що я тобі казав звечора, а чи й досі не віриш? — була їй відповідь і голосне лопотіння голубиних крил.
З ковадлом, з молотом увійшла до хати.
На ліжку, в сповитку лежало двоє хлопчиків. Лисенька теличка й овечки — біла ярочка й чорний баранець — дихали на них, зогріваючи їх своїм духом, бо розчинена хата зовсім визимніла.
— Недарма гриміло і блискало: усе справдилося,— сказала вона.
КОЛИСКОВА
Хлопці лежали в колисці, підчепленій до сволока. Колиска була виплетена з липової кори.
Жінка-солдатка, ставши матір’ю, колисала їх, прядучи кужіль. Коли вони починали чогось пхинькати, вона, не кидаючи веретена й не перериваючи нитки, погойдувала колиску і співала пісню, яку співають усі матері своїм дітям, щоб вони не плакали:
— Лю-лі... Лю-лі...
Колисанку слухали не лише хлоп’ята, а й телятко з ярочкою й баранцем, бо все мале виростає і вбирається у силу з маминої пісні.
Сини собі спали. Колиска пахла цвітом і бджолами.
Інколи не вони заливалися таким плачем, що аж синіли, і їх ніяк не можна було заспокоїти.
Мати пряла кужіль і виводила ніжним голосом про те, що кіт спить і мишки сплять, а вони все одно не вгавали. Тоді вона тихо виливала:
— Знаю, чого ви заходитеся... Ви гукаєте тата. Забрав вашого таточка Цар на війну.
Щойно ці слова зірвалися їй з язика, як під хатою гуркіт: хтось іде, та не один.
Двері розчинилися, начеб їх проламано, і на порозі виросли сільський Голова і Стражник.
В колисці притихло, примовкло, мовби на неї дихнуло морозом.
— Згадали Царя і накликали...— схопилася мати. Веретено впало на землю — нитка урвалася.
— Що ти сказала? — бовкнув, доскіпуючись, Голова. В його руках довга палиця, а на грудях — бляха.
— Згадала Царя, а ви тут як тут. Правду кажуть: про вовка промовка, а вовк і в хату.
— Що-що?! — розкричався Голова.
А Стражник стоїть з пікою і мовчить: мотає собі на ус, записуючи в умі кожне слівце.
Голова грізно стукнув палицею:
— Ти мені кинь про вовка і всіляке таке. Ми — Царські! І ти — Царська. Все, що ти маєш,— Царське! Кожен палець на твоїй руці — Царський! І все-все...— Тут він закотив під лоба очі, начеб побачив самого самодержця, розкинув ручища, ніби обіймав всесвіт, і гаркнув: — Царське!
Цар, Царські, Царське — то були його улюблені слова, І він їх так проказував, начеб прибивав печатки.
— Радуйся і веселися — твій чоловік поліг за Царя,— сказав.
Ця лиха звістка стиснула матері в грудях серце. Мати обхопила руками голову й заніміла. Колиска зайшлася плачем.
— Та в тебе приплід? — гукнув Голова, глянув у колиску і напустився: — Чого ж ти їх досі ще не записала? їх треба записать! Я ще нині пошлю депешу самому Царю, що є аж двоє нових хлопців. Ну й що з того, що твій чоловік поліг? Один поліг, в двоє народилося. Нехай Цар знає: його Царський народ безсмертний.
— Я ще й удова! — тільки й сказала мати.
Голова і Стражник забралися, а вона мусила нести записувати своїх синів.
Одного назвали Кузьмою, а другого — Дем’яном. Писар так і записав у грубій книзі.
Мати гойдала колиску і співала:
— Ростіть, Кузьмо і Дем’яне, мої сини, мої сироти.
Вона співала ще з досвітку, клала свою пісню хлопцям у голови, щоб шуміла їм калиною, а сама — до роботи. Носила з лісу Й рубала дрова, поралася коло худоби, перебирала насіння, готуючись до весни.
Корова давала трохи молока. Кузьма і Дем’ян не були голодні.
Мати співала, купаючи і сповиваючи синів-сиріт ввечері.
Тоді бралася за кужіль, тягла нитку їм на сорочки і співала:
— Дочекаємося весни, будемо поле обробляти — розум сіяти, красу садити...
Ввечері вона була дуже вимучена. Очі самі злипалися. Засинала, сидячи за кужелем і над колискою.
Кузьма і Дем’ян чомусь не хотіли спати серед ночі. Якщо заводився один, пхинькаючи, то починав заводитися й другий. Вона зривалася й світила свічку.
— І чого ви вовтузитеся? Ще накличете біду...— втишувала їх, а вони виповивалися, пручаючись, з пелюшок.— От Стражник почує і донесе на вас Цареві, що ви не даєте йому спати...
Кузьма й Дем’ян ще цього не розуміли. Мати наставляла:
— Поки малі, поти й щастя...— співаючи: —Лю-лі...
І вела свій спів, як довгу нитку:
— Колись ми були вільні, нікому не підлеглі, але хто це тепер вже пам’ятає? Загарбав нас Цар. Не дає ні дихнути, ні писнути. Лю-лі...
Гасила свічку. Кожне слово промовляла пошепки, бо і піч, і стіни мають вуха.
— Цар — він Змій із чотирма головами. Змій — чотириголовець, але хто його так назве? Цар. Сидить у своєму палаці, чотири голови спрямовані в чотири кінці світу — дивиться і наслухає: чи хтось проти не повстає, чи нема яких заворушень. Лю-лі...
Йому всього мало. Він погнав нашого татка на війну, завойовувати сусідні землі, і наш татко дурно наклав головою. Той Змій-чотириголовець хоче перейти світ. Лю-лі...
Проти нього не можна писнути й півслова — лигне й проковтне. В нього Міністри, Стражники... Всі вони між собою зв’язані, бо Змій-чотириголовець дав їм життя. Це не люди, а Спиновики. Душать нас і плещуть у долоні: "Слава!.." Лю-лі...
Колисала колиску й не могла скінчити колискову:
— Хай у того людожера чотири голови, але і він не побачив і не почув, як з неба впали ковадло і молот. Я закопала їх у землю, бо мені був голос, що ви, сини, пастимете людську долю...
ПАСОВИСЬКО
Чорняві, лобасті, Кузьма і Дем’ян росли волос у волос, голос у голос. Росли вони ні швидко, ні помалу, а так, як усі людські діти. Спочатку вигойдувалися в колисці, тоді повільно сп’ялися на ноги. А коли нарешті переступили через поріг, то дременули, переганяючи вітер.
Виламали по хворостині, наробили коней. Посідають, як пришпорять — вигін розлягається.