По телевізору показували цікавий фільм; викотивши на середину кімнати м'які крісла, вони з матір'ю сіли його дивитись, навіть світло погасили. Десь на десятій хвилині, коли злочинець із відворотно— вродливим обличчям почав добиратися до сейфа, Шепіт задрімав. Дрімалось особливо солодко: час від часу він прокидався й рвучко міняв позу, даючи зрозуміти, що усіма нервами реагує на екранні події, і знову поринав у сон. Ще встигав помітити східці, якими волокли щось подібне до шафи; шафу тягли й за другим, і за третім разом, коли Шепіт на якусь мить розплющувався; мабуть, у цьому фільмі тільки й робили, що переносили меблі.
— І треба ж! — сказала мати.— От негідник! Хотілося б мені знати, хто лиш таких виховує?
Світло змусило Шепота підхопитися, можливо, прудкіш, аніж належало б після такої втіхи, як споглядання карколомних автомобільних трюків і торжества моралі в кінці, але почувався Вікентій зовсім відпочилим. Проходячи, кинув погляд на своє рожеве обличчя й біле із зеленавим полиском дрібно закучерявлене волосся. "Майже альбінос — і в кого? Батьки ж чорняві". Був би й зовсім альбіносом, коли б не блідо-блакитні очі.
Останнім часом власна зовнішність подобалась Шепоту. Звичайно, за красеня себе не мав, зате ж — поза всіма стандартами: інопланетянин — та й годі. В дитинстві його жорстоко" дражнили, мабуть, через те йому подобалося на кожному кроці переконуватись, що він і в іншому не такий, як усі: сміливіш мислить, більше пам'ятає, краще володіє своїм розумом і тілом. А що? От хоч би й ця здатність спати під телевізійний лемент — чи кожний так зможе? Ні. Він же набрався сил перед роботою.
Мати постелилася й затихла під бежево-жовтим пледом; тепер щільніш причинити двері, перехилившись у вікно, трохи подихати запахом тополиного листя, уявляючи, що з усього береш життєву снагу — із тиші, з густого, різкого після дощу повітря, із тьмяно-рожевого в тумані світла ліхтарів... Завтра вони з Світланкою зустрінуться в кафе "Театральне", вона повільно пройде поміж столиками, а він зачаїться під короткозорістю її очей, а потім ураз вигулькне, зблиснувши усмішкою, особливо привабливою на рожевому обличчі.
Годі!
Шепіт розклав на столі папери, розкрутив рурочки креслень. Трохи одкинувшись на стілець, почав читати.
Трохи одкинувшись... Тоді поміж об'єктом його уваги й ним самим ніби утворювалась дистанція: він бачив усе ніби з відстані. Думка легко линула над сторінками, списаними трохи наївним почерком, опускала неістотні деталі, схоплюючи головне, з окремих фрагментів творячи картину цілісного. Він умів осягати прочитане не лише розумом, а й інтуїцією: як вугор пізнає рідні води нюхом і смаком водночас, так і в Шепоті зливались у якесь нове відчуття кілька дарованих людині властивостей.
О, він довго тренувався, навчаючись вгадувати найсуттєвіше підсвідомістю, аби в такі от безсонні ночі заощадити собі години, дні, місяці творчого життя, йдучи до пізнання найкоротшим шляхом. Він уже вірив, що має підстави бути честолюбним, і не збирався пригнічувати в собі прагнення перемог.
Справа цікава. Шепіт постукав олівцем по столу, вдивляючись у густо-лілове вікно, він не любив запинати його фіранкою. Звичайно, не епоха в науці чи виробництві, але цілком ефективний спосіб заощадити державі не один мільйон карбованців і розширити можливості багатьох підприємств. Цей чоловік заробив свої кілька тисяч —
чому ж йому не віддають їх?Нащо доводити до суду очевидне діло?
І двері не рипнули, й не шерехнули по килиму кроки. Лиш з того, як ворухнулося повітря, Шепіт угадав, що мати вже тут — сидить на дивані в халатику. Кілька хвилин робив вигляд, що не відчуває цього, тамуючи роздратування. Ну як, як пояснити, що вже самої появи її досить, аби оте джерело з трьох витоків — розуму, інтуїції й чуття своєї правоти — пішло в землю, й хтозна, чи вдасться його видобути. Сьогодні — вже ні, це безперечно.
Але — ні поруху, ні погляду докірливого: мати.
Шепіт повернувся до свого безшелесного нічного духу, усміхнений, як завжди.
— Чого не спиш? Я ж ніби не будив тебе.
Вона глибоко зітхнула й потерла рукою коліно: мабуть, боліло на погоду.
— Ох, синку, синку... Гадаєш, я можу спати, коли ти отак гіркенько працюєш? Чи ж у мене серце заволоха— тіло?
— Ну так уже й гіркенько! Просто цікава справа.
— Не знаю, чи вона й справді вже тобі цікава, та справа, а бачу, що тебе пече потреба грошей. Добрячої гулі грошей.
— Ну й це. А кому вони, власне, не потрібні? От і ти хочеш на стінку великий килим.
— Ой, я вже не хочу й того, що є, аби мій син отак не каторжився. Усе б продала.
Нахилившись, мати втерла очі подолом халата. Вони знов налились сльозами.
Шепіт сів поряд і обняв худенькі плечі:
— Та що з тобою? З чого ти взялась жаліти мене? Що це тобі примарилось? Ну ж бо, кажи...
Мати вже одверто плакала, здригаючись під його руками, і Вікентію аж горло зсудомило від жалю. Він при— тис її до грудей, цілуючи сивувате волосся.
— Ну ж бо, матусю, рідна, кажи хутчій, що тебе мучить.
— Мучить... Кого б не мучило...— слова виривалися поміж короткими схлипами, Вікентій долонею ловив сльози, що збігали по материних щоках, як на гріх, носовичок був далеко.— Оце ж т*и зараз збавляєш собі сну, а що буде, коли одружишся? Вони ж із тебе витягнуть усі сили, всі соки вип'ють, а потім покинуть на крутій дорозі, й тебе замете біда снігами...
Ніхто не вмів говорити так, як його мати. Із свого черкаського села (Вікентій там був тільки раз, і то в шість років — запам'ятав саме зелене урвисько над синім, із білими гусьми ставком) — вона винесла цю, схожу на пісню, мову: кожне її речення здавалось яблуневою гілкою, що розпукувалась на очах, зачаровуючи сина. Вікентій не раз думав, яка обдарована його мати і як могло б розквітнути її обдарування, коли б...
Хтозна, що заважає людині здійснитись як особистості. Мабуть, у випадку з матір'ю це був він, вирощений без батька, і почуття чогось схожого на вину ніколи не полишало Вікентія.
Проте за красивими материними словами стояли дуже конкретні речі, й він спитав:
— Вони — це хто?
— Світлана твоя удвох з майбутньою тещею. Хто ж іще?
— Світлана з матір'ю? Ну ти ж у мене й вигадниця!
— Вигадниця?
Мати сама дістала звідкілясь носовичок і хутенько втерла обличчя.
— То я — вигадниця?
— Звичайно, і ображатись тут ні на що. Мамо, ось слухай мене уважно і вір кожному слову. Зі Світланою я щасливий. Мені ж бо не вісімнадцять років, до тридцяти двох досидів у парубках, вже ніби годен розібратися, що й до чого.
Мати журно хитала головою, дивлячись на сина темними, глибоко посадженими очима.
— Так, я працюю. Працюю, бо люблю роботу, бо хочу стати спеціалістом високого класу.
— Любив ти й раніш, проте не сліпав над нею ночами.
— Не сліпав, бо не відчував у собі стільки снаги, як зараз. Знаєш, саме Світлана дала мені цей поштовх — я зараз живу, ніби лечу на крилах.
Мати зітхнула й одвернулась. "Цього вона не зрозуміє,— подумав Вікентій.— Про любов їй краще не казати".
Йому стало ніяково, ніби прохопився з якоюсь непристойністю.
— Ну чого ти так? Погодься, що я маю одружитися. Це треба всім, і я не виняток.
— А я тобі бороню? Я тобі не казала, що досить тулитися під моїм крилом, що я не вічна?
— Казала. А як дійшло до діла, то й плачеш.
— Сину,— мати глянула сухими й несподівано строги-
ми очима. Синку! Ти віриш, що я тобі тільки щастя бажаю?
— Вірю.
— І я жила для тебе — віриш?
— Знаю.
— А коли знаєш, то, може, твоє серце таки ж дослухається моїх слів? Чи переступиш через мене: мовляв, ти вже мені ніхто, сам знаю, як жити маю.
— Та нащо так? Коли це я з тобою не рахувався?
— Тоді я прямо й скажу тобі: ти вибрав собі щербату долю. Світлана погана пара.
— Отак! Ти ж зовсім недавно її хвалила.
— Було, хвалила, доки не познайомилась з її матір'ю. Не тільки на дочку дивись, коли хочеш знати, кого береш...
— Ну й що ж такого ти побачила? Мила, інтелігентна жінка, збирається захищати докторську.
— А тобі не докторша потрібна в хаті, а баба.
— Отак?
Вікентій засміявся і розкуйовдив волосся.
— А дід! То, може, треба шукати нареченої ще й з дідом, аби мати, кого посилати по кефір?
—' Не смійся, хлопче, ой, не смійся, бо ще не відаєш того, що знаю я. Скажи: вона тобі виняньчить дитину?
— Це ж треба! О-о-о...— так само сміючись, Вікентій скочив на ноги.— Мамо, дитину нам краще бавити самим, на те ми й батьки. Та ще спочатку нехай народиться.
— Не знаєш, що це за робота...
— Яка вже є, а всі дають їй раду. Впораємось і ми незгірш від інших. Ну, ти поможеш.
— Спасибі, сину! Вона буде займатися собою — шити вбрання, робитиме манікюр та різні там успіхи на роботі, а мені — пелюшки та горшки? Спасибі.
— Ну то й не треба — кажу ж, самі впораємось. Не розумію, яка, власне, різниця: ти не хочеш, вона не може, бо докторську захищатиме. Бог з вами обома! Кажу тобі — хороша жінка, така не буде вставляти палиці в колеса та налаштовувати дочку супроти зятя.
— Хочеш сказати, я запасла тих палиць, як дров на зиму?
— Та щось уже маєш.
— Спасибі, сину, добре ти про мене думаєш. Хоча мені й досі було не з медом, та вже бачу, що прожила допіру, як проспівала. Тепер настануть інші часи.
Вона знов схлипнула, закривши долонями обличчя, але ті сльози вже не зворушили Шепота. Він з прикрістю по— 100
ходив маленькою кімнаткою: два кроки — книжкова шафа, два кроки — письмовий стіл, поміж ними — диван, де серед ночі плакала мати, плакала через те, що йому, Ві— кентію, приносило стільки радості. "Яке безглуздя! Звідки й взялася на мою голову ця біда".
Проте він знов опанував себе і, знов обнявши материні плечі, сказав:
— Не бійся, рідна. Все буде якнайкраще. Ми ж не збираємось у тебе жити, ті гроші, що я прагну заробити, підуть на кооператив. Схочеш — залишишся тут, щоб мати спокій, схочеш — прийдеш до нас, і ми тобі зрадіємо.
— Кооператив?
— Звичайно. У нас таки ж тісно для більшої сім'ї, та й в них сутужно з площею. Тому нам із Світланою краще мати власний дах над головою. Коли ми ні в чому не заважатимем одне одному, коли не відбиратимем одне в одного життя, то що б нам затьмарило стосунки? І ти не втратиш, а набудеш, матимеш не лише сина, а й дочку.
Вона скинула його руки з плечей, мов вередлива дівчинка, і, хлипаючи, пішла до своєї кімнати.